«Партія ісламського визволення» — штаб-квартира якої також знаходилась в Йорданії. Керував організацією шейх Заллум.
«Група «Святого Корану», яка мала свої центри в Халебі, Дамаску, Аммані та Єрусалимі. Керував нею Хазем Абу Газалі[83].
Варто відзначити, що після 1963 року в діяльності ісламських фундаменталістів в Сирії з’явилася одна характерна риса — наголос на тому, що конфлікт їх організації з правлячим режимом — це боротьба 90 % сирійського народу проти 10 % алавітів, які захопили владу. Це було пов’язано з тим, що представники шиїтської секти алавітів (нусайритів), які складали 10 % населення країни, займали непропорційно велику кількість місць в уряді та керівному складі армії[84].
Ґрунтуючись на фетві (законодавчому заключенні), з якою ще в ХІV ст. виступив сунітський богослов Ібн-Тамійя, «Брати-мусульмани» проголосили алавітів «невірними» i «єретиками», яких можна вбивати.
Після обрання в 1975 році єдиним керівником «Братів-мусульман» Аднана Саад-ад-Діна, організація фактично оголосила війну режиму Х. Асада. Тактика дій організації передбачала систематичне та масоване застосування терору проти алавітів, державних службовців та працівників сил безпеки.
Починаючи з літа 1979 року «Брати-мусульмани» різко активізували свою кампанію. Безумовно, важливу роль в цьому відіграв успіх іранської революції.
Однією з найбільших акцій сирійських екстремістів був розстріл курсантів Алеппського артилерійського училища 16 червня 1979 року, внаслідок якого загинуло близько 80 чоловік.
З осені 1979 року теракти відбувалися майже щоденно. Кількість вбитих за другу половину 1979 i першу половину 1980 року становить як мінімум декілька сотень[85].
7 липня 1980 року було прийнято закон, який встановлював смертну кару за належність до організації «Братів-мусульман». Х. Асад все частіше змушений був використовувати війська, щоб зберегти контроль над ситуацією в країні.
У кінці 1980 року на конгресі сирійських «Братів-мусульман» у ФРН в їхньому керівництві відбувся розкол. Аднан Саад-ад-Дін, Алі аль-Баянуні та Саїд Хава, які представляли більшість організації, виступили за продовження боротьби з використанням насильницьких методів. А в грудні 1981 році з цієї частини «Братів-мусульман» виділилось ще більш радикальне угрупування «Бойовий авангард» (Ат-таліа аль-мукатіля), яке виступило за негайне встановлення в країні халіфату. Його лідером був Аднан Окла[86].
Кульмінацією збройної боротьби «Братів-мусульман» проти режиму Х. Асада стало повстання в Хамі в лютому 1982 року. Внаслідок чисельних терактів, які відбулися тут, 28 січня 1982 року, Хама була оточена військами i блокована. Керівництво «Братів-мусульман» оголосило про початок загального повстання. У місті розпочалися тяжкі бої між екстремістами та урядовими військами. На придушення повстання було кинуто танки, артилерію та авіацію. Бої тривали три тижні. Стара частина Хами була повністю зруйнована. За оцінками західної преси, на протязі лютого 1982 року в Хані загинуло близько 10 тисяч чоловік[87].
Придушення повстання в Хамі ознаменувало собою фактичний кінець активних операцій «Братів-мусульман» в Сирії.
Таким чином, можна констатувати, що період 70-х — початку 80-х років для арабських країн Близького Сходу став часом загострення суспільно-політичної боротьби, одним з основних учасників якої стали ісламські фундаменталісти. Причому найбільшу активність проявило їх радикальне екстремістське крило. У політичній практиці вони широко застосовували методи насильства i терору, внаслідок чого становили реальну загрозу для правлячих режимів. Однак, невідповідність ідеології та форм діяльності ісламістів реаліям сучасного життя, не дозволили їм здобути підтримку більшості населення мусульманських країн Близького Сходу.
Всі спроби ісламських фундаменталістів захопити владу в цих країнах у 70-х — на початку 80-х років зазнали невдачі. Наслідком їх виступів були лише суспільна дестабілізація та чисельні людські жертви.
Розділ ІІІ. Міжнародні аспекти активізації ісламського фундаменталізму на Близькому Сході
Процес «відродження ісламу» в 70-х — на початку 80-х мав значний вплив не тільки на внутрішньополітичне життя мусульманських країн. Він став важливим фактором зовнішньої політики цих держав та їх міжнародного становища. Особливо відчутним був вплив «ісламського фактору» в регіоні Близького Сходу, де тривалий арабо-ізраїльський конфлікт відбувався на фоні протистояння США та СРСР i боротьби декількох арабських країн за лідерство в цьому регіоні. У кінці 70-х років міжнародна ситуація на Близькому Сході ще більше загострилась внаслідок ісламської революції в Ірані, який основою своєї зовнішньополітичної доктрини проголосив «експорт революції» в інші мусульманські країни.
Ісламський фундаменталізм, що став в цей період одним з найважливіших чинників суспільно-політичного життя арабських країн Близького Сходу, також сприяв зростанню ролі «ісламського фактору» в міжнародних відносинах. У першу чергу це пояснюється особливостями його ідеології, яка в своїх зовнішньополітичних концепціях ґрунтується на ідеях панісламізму.
Панісламізм зародився в другій половині ХІХ століття i пов’язаний з іменем Джамал ад-Діна аль-Афгані (1838–1897 рр.), перса за походженням, відомого шиїтського муфтія та богослова. В основу панісламізму ним була покладена ідея об’єднання всіх мусульманських народів в єдиній державі — халіфаті, щоб протистояти ворожому до них «західному» світу. Об’єднуючим чинником мав стати іслам[88].
У ХХ столітті ідеї аль-Афгані були підтримані та розвинуті засновником організації «Брати-мусульмани» Х. аль-Банною. За його теорією в Корані термін «єдність» (аль-вахда) виражений словом «віра» (аль-іман), а термін «роз’єднання» (аль-фурка) — словом «невір’я» (аль-куфр), отже, виходячи з цього, всі істинні мусульмани повинні складати єдину націю, яка об’єднує братів по вірі. Тому ісламські фундаменталісти стали вважати, що «іслам — це батьківщина i громадянство», а мусульмани, говорячи словами аль-Афгані, «…не знають іншої національності, крім своєї релігії.»[89].
Здійснення «ісламської єдності» Х. аль-Банна уявляв як послідовну реалізацію декількох етапів:
встановлення повної та гармонійної єдності мусульман у Єгипті;
об’єднання арабських народів (на основі ісламу);
єдність всіх мусульман[90].
Послідовники Х. аль-Банни ще більше конкретизували його панісламістські ідеї та зробили їх не від’ємною частиною своєї політичної програми. Як підтвердження можна навести декілька положень декларації, що детально висвітлює ісламську концепцію світового порядку, прийнятої на міжнародному семінарі, який був організований Мусульманським інститутом досліджень та планування 3–6 серпня 1983 року в Лондоні. В цій декларації були сформульовані політичні цілі ісламської «умми», серед яких:
ліквідувати націоналізм у всіх його проявах та формах, i особливо у формі «нація — держава»;
об’єднати всі ісламські рухи в єдиний глобальний рух, щоб створити ісламську державу;
перетворити ісламський світ в систему ісламських держав, пов’язаних між собою такими інститутами, які є необхідні, щоб виразити єдність «умми»;
ліквідувати всі політичні, економічні, соціальні, культурні та філософські впливи західної цивілізації, які проникли в ісламський світ;
відродити домінуючу, глобальну ісламську цивілізацію, засновану на концепції «таухід» (об’єднання)[91].
Таким чином, фундаменталісти проголосили, що в ісламі однією з визначальних норм, у відповідності з якою може бути організоване політичне життя суспільства, є спільність віри. Вона створює основу для політичної інтеграції, соціальної солідарності, економічної взаємодопомоги та духовного братства.
Як зазначає Й. Шимоні, для ісламських фундаменталістів у 80-i роки: «… час ідеалів всеісламської єдності став бачитись живим у центрі мусульманського світу, i недавня хвиля радикалізму, утвердження ісламізму може встановити цей новий лад…»[92].
Такі ідеологічні засади ісламських фундаменталістів безумовно впливали на їх оцінку конкретної міжнародної ситуації у світі. Так, ще вкінці 40-х років «Брати-мусульмани» висунули ідею «третього (ісламського) шляху розвитку», протиставляючи «мусульманський світ» як світові капіталізму, так i соціалізму. Один з ідеологів «Братів» Мухаммад Кутб, зокрема, твердив: «Чудове географічне розташування мусульманських країн — посередині між старим та новим світом — дозволить їм тримати в своїх руках ключ до встановлення балансу сил… Тоді вони будуть підтримувати ту чи іншу сторону, керуючись власними колективними інтересами, а не прагненням прислужити східному або західному імперіалізму»[93].
В якості першого кроку на цьому шляху фундаменталісти вважали можливим створення «Східного союзу» — блоку афро-азіатських держав, на основі «східного націоналізму», який вони визначали як «спільні почуття, протиставлені гордості Заходу». Мусульманські країни в цьому союзі мали займати домінуюче становище[94].
У 70-х роках для ідеологів фундаменталізму стало характерним об’єднання обох світових систем в одне загальне поняття — «Захід». Основою для об’єднання соціалістичних та розвинутих капіталістичних країн послужило те, що всі вони неісламські, i там, i там однаково порушується принцип «хакімії», тобто в обох випадках ці суспільства живуть за власними законами, а не законами Аллаха.
Уявлення про Захід як ворожу силу ґрунтувалися на переконані фундаменталістів в існуванні всесвітньої змови спрямованої проти ісламу, в якій беруть участь «євреї, хрестоносці (християни) та атеїсти (комуністи)».