Наша держава тільки входить у систему світового господарства, і від того, як цей процес буде відбуватися, залежить не тільки і не стільки динаміка зовнішньої торгівлі, а насамперед - можливість подальшого соціального й економічного розвитку держави як органічної підсистеми світової економіки. У процесі інтеграції у світове економічне господарство Україна буде зустрічатися з величезними складностями. Це обумовлюється поруч причин.
По-перше, Україна ще не визначилася в повному ступені з основними напрямками й механізмом структурної перебудови економіки, критерії якої повинні визначатися з урахуванням особливостей розвитку світової системи господарювання, а також реальних можливостей напрямків інтегрування в неї України.
По-друге, дуже гостро коштують питання як безпеки у сфері зовнішньоекономічних відносин, так і взагалі економічної безпеки, які необхідно вирішувати з позицій активного конкурентного протистояння у світовому ринку.
У третіх, існують явні протиріччя регіонального характеру, рішення яких можливо тільки за допомогою довгострокових договірних принципів, шляхом активного включення в інтеграційні процеси, із визначенням глобальних національних пріоритетів і їх балансуванням з іншими, котрі існують у світовому економічному господарстві.
У четвертих, спроби активного спілкування й діалогу з міжнародними фінансовими інститутами - як гарантами входження України у світовий ринок і відновлення економіки - поки що викликають неадекватну реакцію широких кругов української громадськості, оскільки дотепер не не чітко визначені орієнтири нашої країни ні в розвитку її “внутрішньої” економіки, ні в пошуках її майбутнього місця у світовому господарстві.
Перерахування причин, що обумовлюють актуальність розробки концепції довгострокової зовнішньоекономічної політики на 15-20 років, можна продовжити, але досить і цих, - тим більше, що і дотепер, на п'ятому році самостійності України, не існує, по суті, ні доктрини, ні налагодженої зовнішньоекономічної політики нашої країни. Її зовнішньоекономічна політика - це, в основному, епізодична торгівля, навколо якої сконцентровані зусилля по її так називаній “лібералізації” (дебати про ліцензування, квотування, ціноутворення й ін. ). Але зовнішньоекономічна політика - це не тільки торгівля, не тільки інвестиційне і науково -технічне співробітництво, не тільки створення договірного простору й забезпечення національної економічної безпеки. Це - весь комплекс проблем, рішення яких націлене на органічне інтегрування національного господарства в систему світового господарства з метою максимізації своєї частки світового доходу.
Існуючі концептуальні підходи до зовнішньоекономічної політики України - при всіх її позитивних аспектах - мають істотний недолік: у них фактично відсутня концепція й організаційні принципи досягнення стратегічних цілей. А саме це і складає стрижень зовнішньоекономічної політики. З погляду змін, що не настольки малі місце, але розвиваються у сфері міжнародних економічних відносин. Варто помітити: саме орієнтація на глобальні зміни й тенденції, їхнє прогнозування в довгостроковому режимі, а також адекватна політика нашої держави можуть привести до позитивних змін у її положенні у світовому ринку.
Україна переходить до динамічної стратегії реформування економіки, усе більше, активізуючи свою діяльність на світовій арені. У зв'язку з цим особливо важливої стає розробка не тільки стратегічних напрямків в інтеграції нашої країни у світове господарство (зовнішньоекономічних орієнтирів і доктрини), але і стратегічних прийомів інтегрування, які б дозволили нарівні взаємодіяти з міжнародними економічними організаціями, іноземними партнерами й конкурентами, тим самим вносячи допомогу в створення внутрішніх економічних перетворень.
Сьогоднішні реалії взаємин України зі світовою господарською сферою характеризуються непідготованістю її економіки до високоефективних форм зовнішньоекономічного співробітництва.
У сучасної світогосподарський сфері зовнішньоекономічні зв'язки національних економік охоплюють більш широкий, чим раніш спектр взаємодій: торговий обмін переріс у науково-технологічне й інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв'язків - виробничо-інвестиційна.
Як справедливо каже Е. Кочетів, виробничо-інвестиційне співробітництво в результаті інтернаціоналізації виробництва і капіталу, не підриває товарне виробництво, а модифікує , робить більш ефективним.
Виробництво ґрунтується на базі технологічного співробітництва, що вийшло за кордон національних границь; на нові поділи праці на найсучасніших формах діється обмін товарами; суб'єкти ринку виступають у транснаціональній формі. Але для України є властивим “поставочно-збитовий” і “посредницько-торговий” менталітет виходу у світовий ринок. З погляду на це, щоб побороти відсталість нашого виробництва, його системну несумісність із світовим, необхідно перейти до нової моделі взаємини національного господарства зі світовим. Саме тому варто орієнтуватися на виробничо-інвестиційну модель, де в поле зору є не тільки сфера обміну (зовнішня торгівля), але і співробітництво в усіх напрямках виробничо-технічного процесу, із винесенням частини з них за національні рамки. Орієнтація винятково на зовнішньоекономічну модель співробітництва приведе до ще більшого поглиблення структурної кризи, оскільки вона значною мірою є похідної від існуючої структури виробництва. У даному випадку мова варто вести не про вихід на світову арену окремих українських товарів, а про функціонування на цій арені як визначених конкурентноздатних галузевих і міжгалузевих блоків, регіонально-виробничих анклавів і т.д..
Як показує міжнародний досвід, сегодення проривши на світові ринки ґрунтується, як правило, не просто продуктом, і навіть не галуззю, а міжгалузевим комплексом, що складається з визначених знову створених технологічних систем. Його конкурентне ядро займає визначену для нього технологічну нішу й інтегрується зі своїми постачальниками й партнерами. Виявлення м підтримка розвитку таких галузевих (міжгалузевих) “кущів” в українській ( це дуже важлива й необхідна справа.
Головна мета державної зовнішньоекономічної політики складається в створенні умов для формування довгострокових конкурентних переваг у вітчизняних товаровиробників. Така постановка проблеми не нова. Вона чітко сформульована М. Портером, і підходи до її розв'язки широко використовуються різними країнами. Нагадаємо ряд вихідних моментів на який така політика базується:
національне економічне процвітання ґрунтується на високому рівні продуктивності праці;
у галузях конкурують фірми , а не країни;
національна конкурентна перевага має відносний характер;
динамічне відновлення приводить до визначених конкурентних переваг, а не до короткострокового виграшу на рівні зниження витрат;
конкурентні переваги в галузях промисловості створюються протягом чи десятиліть більшого терміну;
країни домагаються переваг завдяки своїм розходженням, а не схожістю;
Експортна орієнтація економіки й лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків ( як основне завдання зовнішньоекономічної політики України ( вимагає визначення існуючих і потенційних конкурентних переваг українських товаровиробників, а також причин, що їх формують, і механізму реалізації цих переваг. Причому це питання варто розглянути у двох площинах:
1) із позиції зрівняних переваг на основі факторів виробництва;
2) із позицій, отриманих (тобто таких, що створюються суспільством) конкурентних переваг.
Ключем до розуміння наших позицій на зовнішніх ринках є інтегрований критерій конкурентноздатності ( рівень ефективності використання ресурсів. Україна має значні природні переваги: достатнє число робочої сили, вигідне географічне положення, багаті природні ресурси і т.д. Але це тільки можливі потенційні переваги, що ще потрібно розвивати й реалізовувати.
Дебати, що часто зустрічаються на сторінках масових видань, а також, на жаль, у наукових оглядах, про могутній експортний потенціал України не мають під собою достатніх основ. Таким чином, якщо придивитися, те наші конкурентні переваги не є закінченими, вони мають кон'юнктурний характер по обмеженій групі товарів і на ринках, що не визначають дійсний рівень світової конкуренції. А те, що, так сказати, приховане в нас у ВПК і лабораторіях, то з його конкурентносопособностю ще потрібно визначитися. Таким чином, без ринку такого не зробити, а ми цих товарів і послуг, по суті, ще не продавали.
Також необхідно визначитися, що треба розуміти під економічним (і в тому числі ( експортним) потенціалом. Потенціал соціально-економічної системи ( поняття відносне, і його вимір виконується в регіональному зрізі (для країн) по багатомірному динамічному критерії, що інтегрує природно-ресурсні, економічні, соціальні, політичні й інші умови.
Потенціал системи ( це її здатність досягти поставленої мети при наявних ресурсах і умовах їхнього використання, тобто - це рівень ефективності використання обмежених ресурсів.
З такої позиції і варто розглядати експортний потенціал, якому можна визначити як суму благ, що національна економіка може зробити й реалізувати за свої границі, без збитків для себе, але у всіх випадках ( при визначених зовнішніх і внутрішніх обмеженнях ( намагаючись максимізувати власний прибуток.
Експортний потенціал країни ( це також здатність національної економіки робить свої конкурентні переваги на світовій арені. Чи здатна наша соціально-економічна система відтворювати в значних масштабах закінчені конкурентні переваги в коротко- чи середньостроковому періоді? Це питання зажадає ретельного аналізу і змусять дати зважену відповідь.
Визначені надії покладає хтось з політиків, економістів і чиновників на іноземні кредити й іноземні інвестиції. Але варто звернути увагу на обставини, що супроводжують таку політику.