міжнародний фінансово-інвестиційний менеджмент (стр. 4 из 7)

Теоретичні концепції іноземного інвестування, які ґрунтуються на мікроекономічному аналізі цього процесу, набули поширення в другій половині XX століття у зв’язку з бурхливим зростанням підприємницьких форм іноземних інвестицій.

Першою такою концепцією була теорія монопольних переваг (С. Хаймер, Р. Кейвз. Ч. Кіндлебергер). У конкурентній боротьбі на внутрішньому ринку країни-одержувача місцева фірма має «генетичну» перевагу над іноземним інвестором, оскільки більше знайома з ринком, має налагоджені зв’язки з постачальниками, посередниками, покупцями, не несе дорожньо-транспортні витрати. Щоб перевершити місцеву фірму, іноземний інвестор повинен мати додаткові, недоступні місцевому конкуренту переваги:

– оригінальний продукт;

– оригінальну технологію виробництва, менеджменту, маркетингу;

– перевагу в розмірах виробництва, що забезпечує одержання більшого прибутку;

– сприятливу політику державного регулювання (існування додаткових пільг для іноземних інвесторів).

Визначені переваги характеризують іноземного інвестора як монополіста на певному сегменті ринку. Відповідно до теорії монополістичної конкуренції для фірми-монополіста дуже важливо втримати свою частину ринку, в тому числі й шляхом заснування за кордоном свого виробництва. Ця теорія пояснює досить поширені випадки, коли великі компанії утворюють за кордоном підприємства, на перший погляд неприбуткові. Стратегія подібних дій полягає в підриві позицій конкурентів на цих ринках та очікуванні в майбутньому підвищених доходів у зв’язку з монопольним становищем фірми.

Автор концепції привласнення фірми С. Мане пов’язує прямі капіталовкладення з прагненням фірми захистити свої інтелектуальні досягнення. Концепція, яка має назву «інтерналізації», ґрунтується на дослідженні процесу обміну. Наріжним каменем теорії інтерналізації стала ідея К. Роуза про особливості обміну, який здійснюється між підрозділами крупної фірми. Цей обмін підпорядковується не стільки діям ринкових сил, скільки регулюється керівництвом компанії. Вихідним поняттям теорії інтерналізації є категорія «витрати трансакцій». Вважається, що кожній економічній формі угоди притаманний свій розмір витрат трансакцій, який змінюється залежно від досконалості ринків. Мінімізувати витрати на угоди можливо за допомогою інтерналізації, тобто створення власного внутрішньофірмового ринку.

Таким чином, в якості висновку можна відмітити, що макроекономічні чинники міждержавного руху капіталу пов’язуються науковцями з:

1) нерівномірністю економічного розвитку окремих країн та дією притаманної розвиненій економіці тенденції недоспиживання;

2) дією тенденції до міжнародної рівноваги цін на фактори виробництва та співвідношення в забезпеченості факторами виробництва в різних країнах;

3) дією тенденції до монополізації економіки;

4) незбалансованістю зростання відносної працеємності та відносної капіталоємності виробництва в різних країнах;

5) ситуацією в сфері міжнародних валютно-фінансових відносин;

6) вольовими рішеннями владних структур, які за неекономічними міркуваннями стимулюють іноземне капіталовкладення.

Мікроекономічні чинники, що визначають схильність фірми до зарубіжного капіталовкладення:

1) прагнення до максимізації прибутків на капітал;

2) можливість розширення ринків збуту та відповідного збільшення обсягів продаж;

3) володіння монопольними перевагами на певному сегменті ринку;

4) прагнення зберегти монопольне становище в сфері інтелектуальних досягнень;

5) прагнення продовжити термін життєвого циклу продукту;

6) можливість використання переваг ціноутворення на внутрішньофірмовому ринку;

7) прагнення подолати митні обмеження.

Наслідки міграції капіталів для країн-експортерів та країн-імпортерів [11]

Факти з економічної історії свідчать, що використання іноземного капіталу прискорює промисловий розвиток країни, сприяє входженню народного господарства до світогосподарської взаємодії. Яскравим прикладом цьому є бурхливе економічне зростання в США та Канаді в другій половині ХІХ століття.

Значну роль іноземний капітал відіграв також в економічному розвитку дореволюційної Росії. До 1913 року в Росію було залучено закордонних інвестицій більше 4 млрд. рублів, що складало близько 40% усіх внутрішніх капіталовкладень Це значною мірою спричинило зростання промислового виробництва за 1890–1913 рр. у чотири рази. Іноземний капітал став каталізатором промислового розвитку, сприяв активізації місцевих капіталів, що зробило можливим виробництво в Росії паровозів, рейок, швейних машин, виплавку чавуну та сталі, які не поступалися в якості іноземним аналогам.

Факти використання іноземних інвестицій з метою економічного зростання мали місце і в економічній історії України, що дозволило їй в кінці ХІХ – на початку XX ст. стати крупним промисловим регіоном царської Росії.

В Україні зовнішні капітали функціонували, в основному, в кам’яновугільній та металургійній галузях. На півдні України не було жодного великого підприємства, де б не використовувався іноземний капітал. 3 18 акціонерних товариств, що існували в Україні, акції 16 котувалися на іноземних біржах. 25% усіх акціонерних капіталів в Україні в 1890 р. належало іноземцям.

До 1900 року на території України було введено в дію 17 великих металургійних заводів, у доменних печах яких у 1990 році виплавили 91,9 млн. пудів чавуну. Українські металургійні заводи складали лише 13% від загальної кількості металургійних підприємств Росії, проте обсяг виплавленого на них чавуну майже в 14 разів перевищив аналогічний показник уральських заводів. Продуктивність праці на підприємствах з іноземними капіталами була вп’ятеро вищою. За сприяння іноземців в Україні виникли галузі сільськогосподарського машинобудування. З трьох найбільших підприємств цього профілю два було споруджено на кошти американських підприємців (у Харкові та Бердянську).

Відродження Західної Європи після другої світової війни значною мірою відбулось завдяки американському капіталу, наданому згідно з планом Маршала.

У сучасному світі можна нарахувати принаймні десяток країн, які практикують широке залучення іноземних капіталів і досягли високих економічних результатів: Бразилія (60-ті – поч. 70-х рр.), Чилі (80-ті), Австралія, нові індустріальні країни Азії (НІС), Китай.

В умовах стабільності та передбачуваності в світовій економіці, коли позичальники поважають свої зобов’язання і сплачують борги, міжнародний рух капіталу може бути ефективним у глобальному масштабі і приносити його учасникам прибутки, що перевищують втрати інших учасників.

На рис. 8 зображені наслідки вільного міжнародного руху капіталів. На горизонтальній осі відкладається кількість капіталу в світі, який складається з двох країн, а по вертикальній – норма проценту на капітал. Спочатку розглянемо ситуацію, коли міжнародний рух капіталу заборонений.

У цьому випадку кожна країна повинна будувати свою економіку відповідно до внутрішніх запасів реального капіталу. На графіку зображені наслідки: країна А має в надлишку фінансове багатство – капітал (Ка) і відносно малопривабливі внутрішні інвестиційні можливості (4% на рік). Країна В має обмежений запас капіталу (Кв) і більше можливостей для його прибуткового використання (8% на рік).

Якщо все кредитування здійснюється винятково в межах національних кордонів, кредитори в країні А мають погодитись з низькою нормою доходу, оскільки пропозиція внутрішніх реальних активів відповідає граничній продуктивності капіталу МРКа. Конкуренція змушує кредиторів в країні А погодитись з низьким рівнем доходу у 4% річних у точці В.

Рис. 8. Наслідки міжнародної міграції капіталів для країн-експортерів і країн-імпортерів

У той же час, у країні В нестача капітальних ресурсів не дозволяє здійснити реальні капіталовкладення ліворуч від точки Д, оскільки Кв – це весь запас капіталу, який є у розпорядженні. Конкуренція за право користування обмеженим капіталом збільшує в країні В рівень процента за капітал до 8% i річних у точці Д. Світовій продукт, який буде вироблений за таких умов – це заштрихована область на графіку 2.1 без урахування площі трикутника СDВ.

Тепер припустимо, що всі обмеження на фінансові потоки ліквідовані. У власників капіталу з країни А та позичальників країни В з’являться сильні стимули до співпраці. Чому одні мають давати гроші під 4% річних, а інші – брати їх з розрахунку 8% річних, якщо (це видно з кривих граничної продуктивності капіталу) рівень розвитку технології в обох країнах приблизно однаковий? Виникне нова рівновага, при якій норма доходу встановиться припустимо в точці С (6%). У цій ситуації частина капіталу з країни А переміститься до країни В.

У нових умовах відбудеться максимізація світового продукту. Його величина складе всю заштриховану площу плюс площа СДВ. Причина збільшення полягає в тому, що свобода надає індивідуальним власникам капіталу можливість знайти найвищий рівень доходу для світу в цілому.

Вигоди, одержані в світі, розподіляться між двома країнами. Національний продукт країни А охоплює всю площу під кривою МРКа до точки В плюс площа САВ, яка утворилась у результаті можливості надавати в кредит багатства за кордоном під 6% річних замість того, щоб йти на неприбуткові внутрішні вкладення від точки С до точки В. Для країни В виграш складає площу СДА, бо в неї збільшились капітальні ресурси від Д до точки С за умов виплати іноземним капіталовкладником боргу, рівного площі САХУ, за фонди, одержані під 5% річних.