Смекни!
smekni.com

Політика протекціонізму в сучасному світі та Україні (стр. 3 из 5)

Як засоби протекціонізму розглядаються також класичні важелі економічного регулювання - політика валютних курсів та облікових ставок. Проте конкуренція як основа ринкової економіки існуватиме завжди, лише зміщуючись з міждержавного на міжкорпоративний рівень.

Протекціонізм на сучасному етапі слід розглядати як державну економічну стратегію у вигляді комплексу взаємопов’язаних, обґрунтованих і реалістичних заходів, що сформовані на якісно нових принципах. На думку авторів, стратегію економічного протекціонізму доцільно розуміти як комплекс заходів щодо забезпечення засобами держави рівноправної конкуренції на внутрішньому ринку України.

Відповідно до цього принципу стратегія економічного протекціонізму спрямована на такі заходи: не створювати для виробників "тепличні" умови, але забезпечувати нормальні можливості для господарської діяльності та рівноправної конкуренції; забезпечити термінове відновлення місткості внутрішнього ринку; припинити практику невиконання державою зобов’язань перед власним населенням та підприємствами; забезпечити реалізацію факторних переваг України; враховувати у практичній діяльності соціально-економічні та політичні особливості України [3].

3. Протекціонізм та його вплив на виробництво і добробут

Найбільш розповсюдженим видом обмеження торгівлі є мито на імпорт, що представляє собою державний грошовий збір із увезених товарів, що пропускаються через границю країни під контролем митного відомства. При введенні тарифу вітчизняна ціна імпортного товару піднімається вище світової ціни.

Існують два основних види митних податків: специфічні й адвалерні. Специфічні мита визначаються у виді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, обсягу і т.д.). Внутрішня ціна імпортного товару (Рd) після обкладання специфічним тарифом буде дорівнює:

Рd = Pim + Ts

де: Pim - ціна, по якій товар імпортується (митна вартість товару);

Ts - ставка специфічного тарифу.

Адвалерне мито встановлюється у вигляді відсотка від митної вартості товару.

При застосуванні адвалерного тарифу внутрішня ціна імпортного товару складе:

Рd = Pim * (1 + Tav)

де: Tav - ставка адвалерного тарифу.

Митний тариф у вузькому змісті являє собою перелік товарів, оподатковуваних митними податками, застосовуваними даною країною до імпортованих товарів, систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності. Однак в економічній літературі поняття митного тарифу часто використовується в широкому змісті - і як особливий інструмент зовнішньоторговельної політики, і як конкретна ставка мита.

Крайньою формою державного обмеження зовнішньої торгівлі є економічні санкції, наприклад, торгове ембарго - заборона державою ввозу в яку-небудь країну чи вивозу з якої-небудь країни товарів. Країна вводить ембарго на торгівлю з іншою країною, як правило, по політичних мотивах. Економічні санкції стосовно якої-небудь країни можуть також носити колективний характер, наприклад, коли вони вводяться за рішенням ООН. З загальної теорії зовнішньої торгівлі очевидно, що ембарго завдає економічної шкоди як країні, що вводить ембарго, так і країні, проти якої воно вводиться. Крім того, для третіх країн, що не приєдналися до ембарго, виникає можливість одержати додатковий виграш.

Найбільш розповсюдженою формою нетарифного обмеження зовнішньої торгівлі є квота, чи контингент. Квотування являє собою обмеження в кількісному чи вартісному вираженні обсягу продукції, дозволеної до ввозу в країну (імпортна квота) чи вивозу з країни (експортна квота) за визначений період. Як правило, квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава видає ліцензії на імпорт чи експорт обмеженого обсягу продукції й одночасно забороняє не ліцензовану торгівлю. В даний час положення ГАТТ/ВТО дозволяють уводити кількісні обмеження імпорту у випадку різкої не рівноваги платіжного балансу.

З початку 70-х років широке поширення одержала особлива форма кількісного обмеження імпорту - добровільні експортні обмеження (ДЕО), коли не країна-імпортер установлює квоту, а країни-експортери самі беруть на себе зобов'язання по обмеженню експорту в дану країну. В даний час укладено кілька десятків подібних угод, що обмежують експорт автомобілів, сталі, телевізорів, текстильних виробів і т.д. головним чином з Японії і нових індустріальних країн у США і країни ЄС. Звичайно, на ділі такі експортні обмеження є недобровільними, а змушеними: вони вводяться або в результаті політичного тиску країни-імпортера, або під впливом погроз застосувати більш тверді протекціоністські міри. У принципі ДЕО являють собою ту ж квоту, але вводиться вона не країною-імпортером, а країною-експортером. Однак наслідки такого заходу для обмеження зовнішньої торгівлі для економіки країни-імпортера носять ще більш негативний характер, чим при використанні тарифу чи імпортної квоти.

Для захисту національних виробників держава може не тільки обмежувати імпорт, але і заохочувати експорт. Однієї з форм стимулювання вітчизняних експортних галузей є експортні субсидії, тобто пільги фінансового характеру, надані державою експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. У результаті таких субсидій експортери одержують можливість продавати товар на зовнішньому ринку по більш низькій ціні, чим на внутрішньому. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотацій виробнику при його виході на зовнішній ринок) і непрямими (шляхом пільгового оподатковування, кредитування, страхування і т.д.). Відповідно до правил ГАТТ/ВТО застосування експортних субсидій заборонено. Якщо вони усе-таки використовуються, то країнам, що імпортують, дозволено уживати відповідних заходів шляхом стягування компенсаційних імпортних податків.

Розповсюдженою формою конкурентної боротьби на світовому ринку є демпінг, коли експортер продає свій товар на закордонному ринку за ціною, нижче нормальної. Звичайно мова йде про продаж за ціною нижче ціни аналогічного товару на внутрішньому ринку країни-експортера. Демпінг може бути, по-перше, наслідком державної зовнішньоторговельної політики, коли експортер одержує субсидію (цей випадок розглянутий вище). По-друге, демпінг може стати результатом типової монополістичної практики дискримінації в цінах, коли фірма-експортер, що займає монопольне положення на внутрішньому ринку, при нееластичному попиті максимізує доход, підвищуючи ціни, тоді як на конкурентному закордонному ринку при досить еластичному попиті вона домагається максимізації доходу шляхом зниження ціни і розширення обсягу продажів. Такого роду дискримінація в цінах можлива, якщо ринок сегментований, тобто утруднене вирівнювання цін внутрішнього і зовнішнього ринку шляхом перепродажу товару через високі транспортні витрати чи встановленні державою обмежень торгівлі.

Ще однією формою зовнішньоторговельної політики, зв'язаної з монополізацією ринків, є міжнародні картелі - монополістичні об'єднання експортерів, що шляхом забезпечення контролю за обсягами виробництва обмежують конкуренцію між продавцями з метою установлення вигідних цін. Такого роду картелі створювалися неодноразово на ринках сировинних і сільськогосподарських товарів (наприклад, олова, кава, цукор й ін), що характеризуються низькою еластичністю попиту за ціною й обмеженою кількістю продавців. Але найбільш успішним з цих картелів стала ОПЕК - Організація країн-експортерів нафти, створена в 1960 р. З 1973 р. протягом принаймні 12 років ОПЕК зуміла підтримувати ціну на нафту на рівні, що значно перевищує ціну конкурентного ринку. Міжнародний картель - як монополістичне об'єднання може одержувати великий додатковий виграш за рахунок покупців (держав-імпортерів).

Відповідно до загальної теорії монополії можливість картелю одержувати додатковий доход шляхом установлення монопольно високих цін на світовому ринку залежить від еластичності попиту на продукцію картелю: чим нижче еластичність попиту, тим більша надбавка до ціни, що може установити картель.

Нами були розглянуті економічні наслідки застосування лише деяких основних інструментів зовнішньоторговельної політики. На практиці їх використовується набагато більше. Зокрема, за останнім часом широке поширення одержали так називані технічні бар'єри, що представляють собою адміністративне регулювання, при якому відбувається дискримінація імпортних товарів на користь вітчизняних за допомогою специфічних стандартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень та ін [4].

Незважаючи на те, що як тарифні, так і нетарифні методи державного впливу на зовнішню торгівлю в абсолютній більшості випадків приводять до чистих утрат добробуту, вони широко використовуються практично всіма країнами світу. Це порозумівається, з одного боку, наявністю ефекту перерозподілу доходу і, отже, значних (і впливових) груп населення, для яких політика протекціонізму вигідна. Ці групи населення можуть натискати на державу на користь обмеження торгівлі, і такий тиск часто приносить свої плоди, тим більше, що і самій державі митний тариф і деякі нетарифні міри протекціонізму приносять чималий доход.

З іншого боку, проведений вище аналіз базувався лише на кількісній оцінці зміни добробуту в окремій галузі і тільки в короткостроковому періоді. Однак як прихильники, так і супротивники протекціонізму використовують цілий ряд додаткових аргументів, що не завжди піддаються простій кількісній перевірці і тому вимагають особливого розгляду аргументів на користь протекціонізму, стимулювання виробництва і збільшення зайнятості. Прихильники протекціонізму затверджують, що обмеження імпорту необхідно, по-перше, для того, щоб підтримати вітчизняних виробників, зберегти робочі місця і тим самим забезпечити соціальну стабільність. По-друге, скорочення імпорту збільшує сукупний попит у країні і тим самим стимулює зростання виробництва і зайнятості.