Контрольна робота
на тему
політичне співробітництво України та Болгарії у 1991-2006 роках
Останні десятиліття, які характеризуються стрімкими і кардинальними перетвореннями в світі, призвели до створення цілком нової геополітичної карти, змінили внутрішньо - та зовнішньополітичні орієнтири цілої низки країн, системи цінностей та ідеалів. В окремих випадках загострились протиріччя, які роками тамувалися. В інших – відкрився шлях до переоцінки подій минулого. Результатом всіх цих процесів сьогодні ми маємо цілком нову картину, яка докорінно відрізняється від тієї, що була на початку 90-их років. І ця картина вимагає від світового товариства нових підходів, у тому числі і до реалізації зовнішньополітичних інтересів. Не є винятком у цьому зв’язку і українсько-болгарські відносини.
Український і болгарський народи споріднені не тільки своїм слов’янським походженням, кириличною азбукою, яку подарували нам брати Кирило і Мефодій, етнічною і мовною близькістю, але й спільністю історичної долі, багатовіковими відносинами в релігійному, культурному, господарському, суспільно-політичному житті. Багато що поєднує Україну і Болгарію сьогодні: і приблизно однаковий економічний і суспільно-політичний розвиток, що ускладнюється сучасними соціальними проблемами, і важкі умови трансформаційних процесів, що характерні для посттоталітарних держав, і відмінні від Росії позиції щодо НАТО і ЄС, і прагнення позбутись енергетичної і сировинної залежності від Москви, і чорноморське сусідство. Тому природно, що уряди і народи наших країн прагнуть до тісного співробітництва, спільної реалізації задач.
Хоч сучасний стан українсько-болгарських відносин ще далекий, за словами екс-голови Верховної Ради Володимира Литвина, до оптимально можливого для сусідніх дружніх країн рівня, і вони повинні активізуватись і наповнитись новим змістом з врахуванням багатих історичних традицій і досвіду. А досвід свідчить про безперервність і інтенсивність цих відносин, причому як в період існування державності у обох народів (наприклад, міждержавні відносини між Київською Руссю і Першим Болгарським царством, Українською Народною Республікою і Болгарією), так і в часи їхньої бездержавності, коли взаємні зв’язки здійснювались на рівні громадськості.
Міжнародні зв’язки України зі своїми сусідами були і являються одним з важливих факторів її господарського, суспільно-політичного і культурно-просвітницького розвитку. Це наочно підтверджують відносини між Україною і Болгарією, котрих Чорне море не розділило, а об’єднало, оскільки стало природною з’єднувальною артерією між двома державами і народами.
Приємно констатувати, що протягом останніх років ці відносини засвідчують стійку тенденцію до розширення контактів як на високому, так і на експертному рівнях, збільшення прямих зв’язків між регіонами та суб’єктами господарювання. Сучасний стан і перспективи розвитку українсько-болгарських зв’язків здебільшого залежать від політичної волі і можливостей державного керівництва, національно-політичних еліт, всіх суб’єктів двосторонніх відносин продовжувати історичні традиції дружби і співробітництва. Це новий етап, що розгортається на фоні поглиблення європейської і трансатлантичної інтеграції, потребує суттєвого вдосконалення системи співробітництва і розширення її структур. До цих процесів, як зазначає Володимир Литвин, буде правильним інтенсивніше залучати регіони обох країн і територіальні громади, широкі кола громадськості. Постійного і системного характеру має набути співробітництво між органами законодавчої влади.
З 5 грудня, коли Болгарія однією з перших держав світу визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини (13 грудня), офіційно починається нова сторінка історії розвитку взаємин між двома країнами і народами. Зміна політичних режимів в Україні і Болгарії за принципово нових геополітичних обставин призвела до ситуації «вибудування» відносин практично з нуля. Важливу роль в українсько-болгарських зв’язках відігравав фактор проживання на території України найчисельнішої болгарської діаспори. Вже 5 жовтня 1992 року під час візиту в Софію Президента України Л. М. Кравчука було підписано Договір про дружні відносини і співробітництво між Україною і Республікою Болгарія (набув чинності 2 березня 1994 року). Він був розрахований на 10 років, складався з 22 статей, де обумовлено співробітництво в усіх галузях суспільного життя, в т. ч. в економічній, політичній, військовій.
В статті 9 цього договору зафіксовано, що країни, котрі підписали акт, зобов’язані надавати необхідні умови для збереження етнічної, мовної, культурної і релігійної самобутності, а також для дотримання всіх прав осіб болгарської національності, що мають постійне місце проживання в Україні, і українців, що постійно мешкають на території Республіки Болгарія. Цей договір передбачав облегшення консульського обслуговування і процедури подорожей, сприяння у вивченні мови, культури і традицій, а також легалізацію діяльності організацій і осіб, що є суб’єктами цього акту та на яких розповсюджуються його положення.
Договір став одним із перших міжнародних політичних документів незалежної України, що поклав початок створенню договірно-правової бази і достатньо розгалуженої системи двосторонніх українсько-болгарських взаємовідносин на новому етапі історичного розвитку. На сьогоднішній день створено договірно-правову базу, яка дозволяє поглиблювати двостороннє співробітництво в усіх галузях, водночас продовжується робота над підготовкою до підписання окрім діючих ще низки нових документів.
Починаючи з 13 грудня 1991 року (дата встановлення дипломатичних відносин між Україною і Республікою Болгарія) підписано більше 70 міжнародних договорів, протоколів і конвенцій, з яких 52 документи ратифіковано. Серед них найбільшу вагу мають вже згадуваний Договір про дружні відносини і співробітництво від 5 жовтня 1992 року і спільна Декларація президентів обох країн про подальший розвиток і поглиблення співробітництва між Україною і Болгарією від 25 березня 1998 року, в якій проголошено стратегічне партнерство між нашими державами.
В грудні 1994 року вперше з офіційним візитом Україну відвідав Президент Болгарії Желю Желев. В ході візиту він відвідав Генеральне консульство в Одесі, де передусім обговорювались питання будівництва Болгарського культурного центру. А от зустріч в Болгарії відбулась на рівні радника Президента (Желю Желев в силу своєї зайнятості не зміг прийняти делегацію), і тому основні питання залишились невирішеними.
Провідна роль в утвердженні авторитету держави, її сили належить законодавчому органу. Парламент за своєю місією є втіленням демократії, гарантом її дієвості у визначенні цілей суспільства та ефективності її досягнення. Він має бути найважливішим інститутом, що представляє народ країни.
Вищим представницьким законодавчим органом в Україні є Верховна Рада, в Болгарії – Народні Збори. Правовий статус та структура, організаційні питання діяльності та компетенція визначаються національними конституціями та спеціальними нормативними актами – регламентами: розділ IV Конституції України - «Верховна рада України», статус Народних Зборів Болгарії визначено у багатьох статтях Конституції, але основні повноваження – ст. ст. 84, 85.
Міжпарламентські зв’язки відіграють не меншу роль, ніж зв’язки на президентському рівні. Слід відзначити, що не з багатьма постсоціалістичними державами Центральної і Південно-Східної Європи у України склалася така регулярна система взаємодії із законодавчими органами, як із Болгарією. Причому велику активність проявила болгарська сторона. Вже в квітні 1991 року Україну відвідала делегація її Великих Народних Зборів, пізніше болгарські парламентарі вели в Києві з ВРУ переговори про розвиток співробітництва в листопаді 1995 троку, в листопаді 1996 року, в жовтні 1997 року. В кінці 90-их років ХХ століття ці зв’язки, на жаль, втратили в своїй динаміці. Контакти і переговори здійснювались в основному на багатосторонніх форумах, в т. ч. в рамках Парламентської асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (далі ПАЧЕС).
Ситуація почала змінюватись після підписання в Києві в червні 2003 року Протоколу про співробітництво між ВРУ і Великими Народними Зборами Болгарії. І вже в листопаді того ж року Болгарію відвідала делегація Комітету ВРУ з питань європейської інтеграції для вивчення досвіду роботи болгарських законодавців з підготовки вступу країни до Європейського Співтовариства (далі ЄС). За словами В. Литвина, «головним слід вважати не тільки так звану візитну дипломатію, хоча роль безпосередніх особистих контактів народних обранців важко переоцінити. Чи не найважливішим є обмін досвідом організації роботи законодавчих органів обох країн з формування законодавчої основи системних перетворень суспільства і розвитку держави, зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності. Для України особливий інтерес представляють болгарські теорія і практика законодавчо-нормативної гармонізації ринкових економічних реформ і оптимізації їх соціальних наслідків в сучасних умовах».
Стосовно конституційно-законодавчого забезпечення політичної реформи в Україні, то заслуговує увагу болгарський досвід трансформації політичної системи і її структур. Протягом 90-их років цю країну не один раз ворушили справжні соціально-політичні кризи, що супроводжувались зміною різних за своєю ідейною спрямованістю політичні сили. Крім партійно-політичних кабінетів, в Болгарії діяли позапартійні «уряди спеціалістів» або «чиновничі уряди» і коаліційна влада. Внутрішньополітичне становище в державі стабілізувалось на початку 2000-их років. Остаточно сформувався склад демократичних інститутів, притаманних демократичним державам. В Болгарії кожні 4-5 років відбуваються парламентські вибори та вибори Президента. Країна наближається до парламентської республіки з однопалатним парламентом. Для України безумовно будуть цікавими і повчальними уроки еволюції болгарського суспільства від фази політичних потрясінь до суспільного ладу, встановлення цивілізованих «правил гри» між основними та політичними силами, відмова від виносу політики «на вулицю», а долі держави і політичної стабільності – на розсуд мітингу-юрби. Сучасний болгарський досвід свідчить, що навіть країна, котра довгий час знаходилась в стані суспільно-політичної кризи – майже всі 90-ті роки, коли не багатьом урядам вдавалось працювати більше одного року (за цей час змінилось 8 урядів) і котру Європа вважала яскравим прикладом внутрішньополітичної нестабільності, здатна за короткий строк шляхом консолідації суспільства, зростання рівня політичної культури забезпечити стабільність політичного життя і кардинально змінити свій міжнародний імідж. «Такий досвід заслуговує того, щоб уважно його вивчити і взяти з нього все корисне. Вбачаю в цьому ключовий напрям співробітництва з болгарськими парламентарями». Зі свого боку Україна могла б поділитися і рядом власних напрацювань, до котрих слід віднести послідовну роботу ВРУ з формування законодавчо-нормативної бази державної етнонаціональної політики. Це прямо стосується болгар, що мають на українських теренах одну з найбільших закордонних спільнот. За результатами Всеукраїнського перепису населення вона складає 204 тисячі осіб, або 0,4% від загальної кількості населення України. З них 150 тисяч мешкають на території Одеської області.