Ще наприкінці 50-х років навколо проблеми роззброєння точилася активна дипломатична боротьба. СРСР висунув низку низку ініціатив та пропозицій.
10 травня 1955 року СРСР вніс у підкомітет Комісії ООН із роззброєння розгорнутий план скорочення озброєнь, який передбачав, зокрема, скорочення збройних сил США, СРСР та КНР до 1 – 1, 5 млн військовослужбовців протягом 1956 р.
У 1955 та 1956 рр. СРСР в односторонньому порядку скоротив свої збройні сили відповідно на 640 тис. та 1, 840 тис. чоловік[25,C.78].
Найрадикальнішою пропозицією став поданий у вересні 1959 року на розгляд ХІV сесії Генеральної Асамблеї ООН План загального й повного роззброєння. СРСР запропонував, щоб всі держави протягом 4 років трьома послідовними етапами повністю ліквідували всі свої збройні сили, озброєння й військове виробництво. При цьому зокрема , передбачалися:
розпуск всіх збройних сил і заборона їхнього відновлення в будь-якій формі;
знищення всіх видів озброєнь і бойових запасів;
ліквідація всіх видів військової техніки, включаючи кораблі ВМФ і військову авіацію;
повна заборона атомної й водневої зброї - припинення її виробництва, вилучення й ліквідація запасів;
повне припинення виробництва й знищення всіх видів ракетної зброї;
заборона виробництва, володіння й зберігання засобів хімічної й бактеріологічної зброї;
ліквідація всіх видів військових баз на чужих територіях;
ліквідація військового виробництва на військових заводах і заводах загальної промисловості;
припинення навчання військовій справі й скасування військової служби в будь-яких її формах;
скасування військових міністерств, штабів, навчальних закладів, установ й організацій;
припинення виділення засобів з державного бюджету на військові цілі;
заборона військової пропаганди й військового виховання молоді.
Передбачалося, що після втілення в життя зазначеної програми в розпорядженні держав залишаться тільки частини міліції (поліції), оснащені легкою стрілецькою зброєю, призначені для підтримки внутрішньої безпеки.
У рамках програми передбачалося створити спеціальний орган, що повинен був мати необхідні матеріальні ресурси й засоби для ефективного контролю[18].
Вже у 1960 р. СРСР пішов на одностороннє скорочення власних збройних сил на 1, 2 млн чоловік. Варто зазначити, однак, що ці радикальні заходи чималою мірою були спричинені переглядом радянської стратегії у зв’язку з успіхами в розробці ракетно-ядерної зброї.
Американський підхід до проблеми полягав у визнанні ключовим її аспектом питання контролю над озброєнням. Найяскравіше це виявилося в плані „відкритого неба ”, з яким президент США виступив ще на Женевській нараді глав урядів СРСР, США, Великобританії та Франції в липні 1955 року.
§1. Обмеження та заборона ядерних випробувань. На тлі жорсткого ідеологічного протистояння й наростаючої гонки озброєнь все ж вдалося підписати 1 грудня 1959 року Договір про Антарктику. Договір складається із преамбули й 14 статей. Договір передбачає демілітаризацію й нейтралізацію Антарктики. Відповідно до положень Договору в районі Антарктики забороняються будь-які заходи військового характеру; забороняються також "будь-які ядерні вибухи в Антарктиці" і поховання в цьому районі "радіоактивних матеріалів". Відповідно до Договору може здійснюватися широка наземна й повітряна інспекція за виконанням його положень. Для цих цілей кожна держава - учасник Договору має право призначати спостерігачів. Цей Договір був запропонований 12 державами. Договір про Антарктику набув чинності 23 червня 1961 року. Депозитарієм Договору є США. На даний час учасниками Договору про Антарктику є 44 держави. Всі офіційні ядерні країни є членами даного Договору. З неофіційних ядерних країн до складу членів Договору не входять Ізраїль і Пакистан[3]. Підписання цього документу свідчило про можливість досягнення компромісних рішень відносно проблем ядерної політики, які зачіпають інтереси всіх країн.
Нарощування ядерних озброєнь США та СРСР та гостре протистояння двох військово-політичних блоків з усього спектра міжнародних проблем досягли свого піка під час „Карибської кризи” 1962 року. Драматичні події навколо Куби прискорили еволюцію поглядів керівництва США та СРСР на роль ядерної зброї в сучасному світі, продемонструвавши реальність загрози ядерного конфлікту. Поступово на зміну концепції „реалізованої ядерної переваги” приходила ідея „ядерної стабільності ”, яку відстоював тодішній міністр оборони США Р.Макнамара[6,C.45]. Обопільне бажання знайти вихід із загрозливої ситуації, що її створювала безконтрольна гонка озброєнь, підштовхувало сторони до пошуку домовленостей.
Серйозним кроком на шляху обмеження ядерних озброєнь стало підписання 5 серпня 1963 року Договору про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою (Договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах). Цей Договір був запропонований трьома державами - СРСР, США й Великобританією. Договором передбачена заборона випробувань ядерної зброї в атмосфері, за її межами, включаючи космічний простір, під водою, включаючи територіальні води й відкрите море. Договір забороняє ядерні вибухи також у будь-якому іншому середовищі, якщо такий вибух викликає випадання радіоактивних опадів за межі територіальних кордонів держави, під юрисдикцією або контролем якої він проводиться. Учасники Договору не повинні також спонукувати, заохочувати будь-кого у проведенні зазначених вибухів або приймати в них будь-яку участь.
Договір набув чинності 10 жовтня 1963 року й був відкритий для підписання іншими країнами з 8 серпня 1963 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні. Депозитаріями Договору є СРСР (Російська Федерація), США й Великобританія. Учасниками Договору є 131 держава.
Серед держав-членів Договору відсутні дві офіційні ядерні держави: Франція й КНР. Індія, Пакистан й Ізраїль є учасниками Договору. Договір є безстроковим та відкритим для підписання всіма державами[31,C.89].
У 60-ті роки цілком реальною стала загроза перенесення гонки ракетно-ядерних озброєнь у космічний простір, що становило небезпеку для всього людства.
Ще одним успішним кроком у справі обмеження озброєнь стало підписання 27 січня 1967 року Договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Договір передбачає використання та дослідження космічного простору на користь та в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їх економічного та наукового розвитку. Він забороняє розміщення на навколоземних орбітах та встановлення на небесних тілах чи в будь-якому місці космічного простору об’єктів, що містять ядерну зброю чи іншу зброю масового знищення, розташування військових баз та проведення випробувань будь-якої зброї на небесних тілах, привласнення небесних тіл або космічного простору. Договір закріпив принцип міжнародної відповідальності держав-учасниць за національну діяльність у космічному просторі, а також принцип відповідальності за шкоду, заподіяну космічним об’єктами іншій державі-учасниці, її фізичним або юридичним особам. Договір зафіксував зобов’язання космонавтів надавати колегам з інших держав допомогу, а також відкритість усіх об’єктів на небесних тілах для відвідання представниками будь-якої держави на основі взаємності. Договір передбачає контроль за його виконання шляхом взаємних інспекцій запуску космічних кораблів та встановлення обладнання представниками інших країн-учасниць. Учасники Договору зобов’язалися інформувати міжнародні організації та громадськість про діяльність у космосі та явища, які могли б створювати загрозу життю або здоров’ю космонавтів. Договір безстроковий, набрав чинності 10 жовтня 1967 року і був ратифікований Українською РСР 22 травня 1967 року.
Значення підписання цих договорів виходить за рамки власне проблеми обмеження ядерних озброєнь. Вони довели можливість досягнення домовленостей у галузі обмеження озброєнь та роззброєння навіть в умовах „холодної війни ” . Договори зробили великий внесок у захист довкілля, зменшення його радіоактивного забруднення. Підписання цих Договорів надало конструктивнішого характеру подальшим переговорам щодо роззброєння і сприяло досягненню цілої низки угод в галузі обмеження гонки озброєнь.
§2. Нерозповсюдження ядерної зброї. У 60-ті роки особливої гостроти набула проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В 1964 році кількість ядерних держав збільшилася до п’яти. Економічний та науково-технічний рівень ще понад десяти країн давав змогу створити ядерну зброю протягом кількох років. Швидке зростання кількості ядерних держав вкрай загострювало проблему безпеки у світі, збільшувало ризик виникнення ядерної війни, гальмувало вирішення проблем роззброєння[2].
Переговори щодо підготовки угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, в яких провідну роль відігравали СРСР, США та Великобританія, ускладнилися внаслідок погіршення міжнародного становища, насамперед в’єтнамської війни. До того ж у самих Штатах досить впливовою була ідея „багатосторонніх ядерних сил НАТО”, неприйнятна для Радянського Союзу, бо одну з найактивніших ролей у новому утворенні відігравала б ФРН.
Паралельно до зусиль щодо нерозповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні робилися й спроби убезпечити від неї цілі регіони. Серйозним успіхом у цьому слід вважати підписання Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателоко). Договір містить зобов'язання держав - його учасників - використовувати ядерні матеріали винятково в мирних цілях, запобігати на їхніх територіях випробування, виробництво, придбання ядерної зброї.