В ході аналізу валютної структури світового ринку позичкових капіталів, що відтворює частку різних валют, в яких здійснюються фінансові операції на ньому, доцільно зосередитися на таких її сегментах, як національний, міжнародний та євроринок кредитних ресурсів. Усебічний аналіз процесів, пов’язаних з інтернаціоналізацією фінансово-кредитної сфери та формуванням світового ринку позичкових капіталів, зумовлює з’ясування особливостей функціонування та розвитку євроринку. Масштаби операцій, що здійснюються на ньому, зумовлюються зростаючою роллю даного сегмента ринку позичкових капіталів, який є вільним від регламентації, що уможливлює надавання користувачам кредитного капіталу на вигідніших, порівняно з національними ринками, умовах. В даному блоці вивчення теми після розкриття сутності євроринку як ринку, на якому здійснюються депозитно-позикові операції у валютах, що вийшли за межі країни-емітента, доцільно з’ясувати найважливіші його механізми, визначити суб’єктів, а також прокоментувати такі основні його риси, як:
· відсутність чітких географічних та часових меж;
· універсальність ринку зі здійсненням валютних, депозитних, кредитних операцій і операцій з купівлі-продажу акцій і прав на них;
· специфіка відсотків ставок, яка полягає в тому, що за депозитами вони вищі, а за кредитами – нижчі від національних через те, що на операції в євровалюті не поширюються системи обов’язкового резервування та податків на відсотки за депозитами. Відсоткові ставки євроринку як змінного елемента включають ставки ЛІБОР (СІБОР, ПІБОР та ін.), а як постійного елемента – премію за банківські послуги – спред;
· високі бар’єри входження на євроринок внаслідок його монополізації, коли основні позичальники – центральні банки та уряди країн, а також великі ТНК, тоді, як доступ приватних установ та інвесторів забезпечується міжнародними фінансово-кредитними організаціями, котрі надають їм пільговий доступ на ринок єврокапіталів;
· спрощена процедура здійснення угод: телефоном, телексом тощо.
Засвоївши сутність процесів, які супроводжують міжнародний рух позичкового капіталу, необхідно перейти до з’ясування існуючих у міжнародній практиці проблем із зовнішньою заборгованістю країн. Логіка такої послідовності вивчення змісту даної теми викликана тим, що проблеми, які виникають у зв’язку з неможливістю обслуговувати та повернути зовнішній борг, є наслідком надмірного і неврегульованого залучення в країну кредитного капіталу, у тому числі позик міжнародних валютно-фінансових організацій (МВФ, групи Світового банку тощо).
У даному блоці питань доцільно дати визначення поняття "зовнішній борг", засвоїти показники, якими можна оцінити його кількісну та якісну структуру, рівень небезпеки для національної економіки, а також усвідомити фактори, що викликали типове для країн третього світу явище – зростання зовнішнього боргу.
Стосовно зовнішнього боргу, то рівень кваліфікують як суму зобов’язань держави перед зовнішніми кредиторами. Для його оцінки поряд із такими показниками, як абсолютна сума боргу, темпи його зростання і приросту, використовують так індикатори, як: відношення зовнішнього боргу до ВВП країни, зовнішній борг на душу населення, норма обслуговування боргу (відношення суми платежів, яку країна повинна виплатити іноземним кредиторам за певний період часу до суми іноземної валюти, отриманої країною від експорту товарів і послуг) та ін.
Передумови формування та розвитку ринку позикового капіталу
Загальний обсяг зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, на кінець 90-х років був на рівні 2 трлн дол. Проте тягар заборгованості визначається навіть не стільки абсолютним обсягом боргу, скільки сумою платежів для його погашення. їхнім відношенням до валового національного продукту й експорту. Погіршення умов кредитування держав, що розвиваються, останнім десятиріччям супроводжувалося більш швидкими темпами збільшення виплат з обслуговування боргу, особливо відсотків, ніж зростання самого боргу. Саме ця обставина в поєднанні з різким скороченням експорту, погіршенням умов торгівлі, зростанням масштабів нееквівалентності в обміні та посиленням протекціоністських дій транснаціональних компаній не дала можливості країнам, що розвиваються, своєчасно сплачувати заборгованість, призвела до переростання проблеми зовнішнього боргу у кризу заборгованості. З кожним роком ці держави змушені витрачати дедалі більшу частину своїх експортних надходжень на відшкодування боргу і оплату відсотків, що істотно обмежує можливості імпорту ними виробничого устаткування і технологій та негативно позначається на перспективах їхнього економічного розвитку. Так, якщо в 1975 р. країни, що розвиваються, витрачали на відшкодування боргів і сплату відсотків 13 відсотків своїх експортних надходжень, то з 1986 р. – понад 30 відсотків, що значно перевищує критичну межу – 25 відсотків. У Латинській Америці та Африці на південь від Сахари відношення платежів з боргу до суми експорту становить відповідно 41 і 25 відсотків. У деяких країнах, що розвиваються, платежі з боргу навіть перевищують експортні надходження. Тягар платежів з боргу настільки значний, що не лише стримує їх економічний розвиток держав, а й практично не дає можливості підтримувати навіть той злиденний рівень споживання у багатьох з них, який було досягнуто в 70-ті роки. Усе це гальмує і навіть паралізує економічний прогрес країн, що розвиваються, блокує підвищення життєвого рівня населення, відкидаючи його нерідко на багато років і навіть десятиріччя назад.
Країни, що розвиваються, економічно не спроможні сплатити величезні борги і відсотки за них. Вони опинилися у своєрідній пастці. Водночас ситуація, що склалася, реально загрожує і кредиторам, може зумовити ланцюгову реакцію банкрутств, розвал усієї існуючої міжнародної фінансово-кредитної системи, а тому змушує уряди і керівників міжнародних фінансових кіл здійснювати певні заходи щодо лібералізації фінансово-кредитних відносин з країнами, що розвиваються. Остаточно подолати кризу заборгованості не можна без прийняття глобальних і водночас кардинальних політичних рішень, які враховували б інтереси молодих держав і не підривали функціонування всесвітнього господарства, всієї системи світогосподарських зв'язків. Термін "криза заборгованості" цілком придатний для характеристики сучасного стану зовнішньої заборгованості деяких країн Східної Європи, і передусім Польщі в недалекому минулому. Так, протягом 1971–1987 pp. ця країна, отримавши кредити на загальну суму 47 млрд. дол., виплатила за них у рахунок погашення своєї заборгованості 50 млрд. дол. і залишалася ще винною близько 40 млрд. Щоправда, кредитори Польщі за останні роки "подарували" їй значні суми боргу, що призвело до суттєвого зниження загальної зовнішньої заборгованості. Досить неоднозначна ситуація з зовнішньою заборгованістю склалася в Україні, державний борг якої іноземним кредиторам на кінець 90-х років становив 12,5 млрд. дол. США.
Зовнішня заборгованість країн з розвиненою ринковою економікою, хоча і продовжує залишатися значною для деяких держав, усе ж завдяки їхній відносній економічній стабільності не набула тієї гостроти, що для країн, які розвиваються, та держав Східної Європи.
Досить сказати, що, за даними МВФ, валовий (внутрішній і зовнішній) борг усіх разом узятих індустріально розвинених країн світу зріс з 40 відсотків розміру сумарного валового внутрішнього продукту (ВВП) в 1978 р. до майже 70 відсотків у 1994 р. США, наприклад, маючи найбільший у світі розмір ВВП, найзначніші розміри закордонних інвестицій, найбільшу масу своєї валюти за межами країни є водночас найбільшим у світі боржником. За офіційною статистикою державний борг США в 1996 р. перевищив 5 трлн дол. Однак у жодній з розвинених країн проблема заборгованості не стояла і не стоїть на першому плані, оскільки державний борг, якщо він за своїми розмірами не виходить за прийняті параметри макроекономіки, не є чимось загрозливим. Крім того, у розвинених країнах, як правило, більшому чи меншому державному боргу протистоїть більший чи менший борг інших країн-дебіторів.
При оцінці платоспроможності деяких країн використовують показник норми обслуговування державного боргу СНОБ), який визначається відношенням суми платежів, яку країна мас виплатити іноземним державам за певний період СП, до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг СВ: НОБ = СП – СВ – 100%.
У міжнародній практиці прийнято вважати, якщо НОБ перевищує 20 відсотків, країна є неплатоспроможною. Показником оцінки загального стану сукупної платоспроможності країн світу або окремого регіону с показник міжнародної валютної ліквідності (МВЛ), який визначається відношенням золотовалютних резервів центральних банків країн світового співтовариства ВР до загальної суми річного імпорту товарів та послуг IP:
МВЛ = ВР • IP • 100%.
Аналізуючи процеси, пов’язані з виникненням проблеми зовнішньої заборгованості, важливо засвоїти чинники, які її зумовили. Серед них найвагомішими є невеликі обсяги внутрішніх заощаджень; від’ємне сальдо за торговельними операціями; значний імпорт капіталу за відсутності власних ресурсів та ін.
До початку 1970-х років сума боргу слаборозвинених країн вважалася відносно невеликою і в основному була представлена кредитами іноземних держав та міжнародних фінансових інститутів (МВФ, групи Світового банку й регіональних банків розвитку). Більшість таких позик надавалися за пільговими умовами, тобто з низькою відсотковою ставкою, і використовувалися на реалізацію конкретних проектів розвитку та оплату імпорту інвестиційних товарів.