Не дивлячись на те, що в 1974 році більшість арабських держав прийняли рішення відмінити ембарго, в 1974 -1975 роки країни Північної Америки і Західної Європи, а також Японія і Тайвань увійшли в період важкої економічної кризи. Це зробило значний вплив на ідеологію міжнародних відносин і бізнесу (більшість нині наявних енергозбережних технологій і технологій по виробництву альтернативного палива були створені "на хвилі" цієї кризи). Європейські держави і США почали масштабні наукові дослідження, покликані знайти заміну нафті. У 1975 році Конгрес США ухвалив рішення створити стратегічний нафтовий запас в країні для того, щоб понизити залежність економіки від експортної нафти в майбутньому. Крім того, Конгрес приймає рішення ввести жорсткі правила економії енергії. Аналогічні кроки зробили всі індустріально розвинені країни світу. У 1977 році президент США Джіммі Картер ухвалив рішення створити Національний Енергетичний План. Його мета - понизити залежність від нафти, що імпортується. План, зокрема, передбачав введення норм економічності для автомобілів.
Криза вплинула на багато інші аспекти міжнародної політики. Наприклад, Франція, чия економіка переживала не кращі часи, відмовилася від політики залучення гастарбайтеров. Країни-експортери нафти, які на той час вважалися частиною "третього миру" вперше продемонстрували, що вони здатні грати найважливішу роль в світовій політиці. Вперше була повністю усвідомлена стратегічна важливість Персидської затоки. Найважливіші зміни відбулися в Латинській Америці, де був утворений політичний блок, який почав проводити більш незалежну від США і Європи політику, - ця діяльність в значній мірі фінансувалася Венесуелою, чиї доходи від продажу нафті за декілька років виросли в чотири рази. В результаті кризи країни Західної Європи і Японія почали проводити менш проізраїльську і більш проарабську політику. Річ у тому, що вони були набагато більш залежні від арабських експортерів: тоді США отримували 12% використовуваній нафті від держав Близького Сходу, Європа залежала від арабської нафти на 80%, Японія - на 90%.
У свою чергу, СРСР отримав колосальні доходи від продажу нафті (на його частку доводилося 15% світової здобичі), що дозволило не тільки стабілізувати ситуацію в економіці, але і почати масштабні програми військового будівництва і підтримки дружніх режимів і рухів в Африці, Азії і на Близькому Сході. Криза показала, що нафта стала так само важлива для світової економіки, як і долар. [ 3 ]
У січні 2004 року компанія ВВС опублікувала архівні документи британського уряду, в яких указувалося, що США і Великобританія обговорювали можливість вторгнення до Саудівської Аравії і Кувейту для встановлення контролю за їх нафтовими промислами, а також розробляли плани скидання тодішніх лідерів ряду арабських держав з метою заміни їх "прийнятнішими" фігурами. Проте "дипломатія канонерок" застосована не була.
В середині 1980-х років, коли ціни на нафту знизилися, держави, що отримували нечувані прибутки від продажу нафті, - Мексика, Нігерія і Венесуела - опинилися в жорстокій економічній кризі. З великими проблемами в економіці зіткнулася навіть Саудівська Аравія. Ряд дослідників вважає, що перебудова в СРСР почалася також як наслідок цих процесів - Радянський Союз перестав отримувати значні доходи від продажу енергоносіїв і намагався знайти вихід з ситуації, що склалася.
1974 рік. ООН випустила резолюцію, що закликає до створення "нового міжнародного економічного порядку" в якому "ресурси, торгівля і ринки розподілятимуться рівномірно".
Початок боротьби за архіпелаг Спратлі, розташований в Тихому океані, - це група з, приблизно, 100 острівців і рифів в Південно-китайському морі, поблизу якої виявлені обширні поклади високоякісної нафти. Острови стали предметом суперечки між Китаєм, Тайванем, В'єтнамом, Малайзією і Філіппінами - з 1973 року ці держави розмістили свої гарнізони на 45 островах. У 1974 році відбулася морська битва між ВМФ Китаю і Південного В'єтнаму. У 1988 році китайці потопили в'єтнамський транспорт, що перевозив солдатів. На частину архіпелагу з 1984 року також претендує Бруней, але солдатів Брунеїв в зоні конфлікту поки немає.
1979 рік. Відбулася ісламська революція в Ірані, після чого в Тегерані були узяті в заручники американські дипломати. Практично миттєво Іран перетворився з ключового союзника США в регіоні Персидської Затоки - в супротивника. США відреагували на це додатковими постачаннями озброєнь Саудівській Аравії і розміщенням нових військових баз в регіоні.
1980 рік. Ірак атакував Іран - головною метою війни було встановлення контролю над провінцією Хузестан (населена, в основному, арабами, а не іранцями), багатою нафтою, яку спочатку Ірак вважав частиною своєї території, відторгнутої Іраном.
Іран і Ірак знаходилися на межі війни ще в 1971 році. Тоді Ірак розірвав дипломатичні відносини з Іраном після того, як останній встановив свій суверенітет над островом Абу Муса і островами Танб, що знаходяться в Ормуздськом протоці. Історія володіння островами заплутана: спершу вони входили до складу Персії і Ірану, в 19 столітті англійці прогнали іранців і створили там свою військово-морську базу для боротьби з піратами, а при наданні Об'єднаним Арабським Еміратам незалежності, передали новій державі права на ці острови. Іранці захопили ці території за два дні до виведення британських військ і формального проголошення незалежності ОАЕ. У ситуації із спірними островами, Ірак виступав як захисник арабських інтересів: проте більшою мірою його хвилював контроль над стратегічним Ормуздським протоком, через який вивозилася левова частка нафти, здобутої країнами Персидської затоки. У 1975 році Ірак і Іран уклали угоду, згідно якій Ірак отримав від Ірану ряд територіальних концесій і пільг, а взамен нормалізував двосторонні відносини.
Проте, в 1980 році Ірак вторгся на іранську територію. Ірак в цій війні де-факто підтримували (продаючи зброю) Франція, СРСР і США (згодом США почали постачання зброї Ірану, взамен на звільнення захоплених дипломатів). Позиція США в цій війні достатньо цікава: адміністрація США пішла на тісну співпрацю в Саддамом Хусейном і виключила Ірак із списку країн що підтримують і фінансують тероризм. У 1983 році офіційні відносини між двома країнами, раніше розірвані, були відновлені. США надали Іраку товарний кредит в декілька мільярдів доларів, що дозволило Багдаду уникнути продовольчої кризи, і відповідно масових хвилювань в країні. США не продавали озброєння безпосередньо Іраку, але негласно дозволили американським компаніям продавати Багдаду зброю радянського виробництва, куплену в країнах Східної Європи. Крім того, іракцям було надано величезну кількість розвідувальної інформації. [ 11 ]
Ряд арабських держав також надавали економічну і військову допомогу Багдаду - Саудівська Аравія, Кувейт, Єгипет і Йорданія. Цікаво, що на іракській стороні опинився і Ізраїль, що вирішив, що Саддам Хуссейн менше зло, чим новий правитель Ірану - Аятолла Хомейні (попередній глава країни - повалений ісламізмом Шах - підтримував із Заходом і Ізраїлем дружні взаємини). На стороні Ірану виступили Китай, Північна Корея і Лівія. Сірія перекрила нафтопровід, по якому іракська нафта транспортувалася в район Середземного моря. Авіація і ракетники Ірану і Іраку активно обстрілювали ворожі нафтові промисли. В результаті, за декілька років нафтова інфраструктура обох держав була зруйнована. За два роки війни світові ціни на нафту виросли з 13 до 34 доларів за баррель.
У 1986 - 1987 роки йшла перша в історії "танкерна війна" між Іраком і Іраном - напади авіації і військово-морських сил ворогуючих сторін на нафтопромисли і танкери. Всього було атаковано більше 80-ти танкерів, що належали різним країнам світу. Тоді США створили міжнародні сили по охороні комунікацій в Персидській затоці. Цим належало початок постійній присутності ВМФ США в зоні Персидської затоки. Військові кораблі ескортували танкери і проводили пошук мин. У 1988 році сили коаліції затримали іранський корабель, який встановлював міни в міжнародних водах, - раніше Іран загрожував замінувати міжнародні судноплавні маршрути в Персидській затоці і Індійському океані, якщо інші держави не припинять підтримувати Ірак.
У 1987 році ВМФ США знищили іракську нафтову платформу в Персидській затоці у відповідь на ракетний обстріл танкера, що йшов під американським прапором з Кувейту (раніше Кувейт перевів частину свого танкерного флоту під реєстрацію США, щоб захиститися від іракських атак). У 1988 році США знищили ще дві іракські платформи, після того, як на іракській міні, встановленій в міжнародних водах, підірвався американський фрегат. У 2003 році Міжнародний Суд виніс вердикт, що дії США були незаконні, але Сполучені Штати не повинні виплачувати компенсацій Іраку.
Війна закінчилася в 1988 році "внічию" - межі двох країн залишилися практично незмінними. Ірак активно використовував зброю масового знищення, Іран - в масовому порядку застосовував самовбивць, а пов'язані з ним терористичні структури зробили ряд нападів на дипломатичні об'єкти держав, що підтримували Ірак. Економічні втрати обох сторін оцінювалися в 350 мільярдів доларів. Ірак став одним з найбільших боржників арабських держав, зокрема Кувейту.
1990 рік. Вторгнення Іраку до Кувейту. Ірак розраховував погасити свої борги, що утворилися в ході війни з Іраном, за допомогою продажів нафті. Проте його спроби підняти ціну на нафту, зменшивши свій нафтовий експорт, блокувалися, у тому числі і Кувейтом, який кожного разу збільшував здобич. Спершу Ірак проводив військові демонстрації поблизу межі з Кувейтом, а пізніше почав раптове вторгнення і окуповував країну за декілька годин (1991 рік). Ірак доводив, що Кувейт є історичною частиною Іраку, відторгнутою британськими колонізаторами. ООН ввела санкції проти Іраку. За період з кінця липня до кінця серпня світові ціни на нафту піднялися з 16 доларів за баррель до 28 доларів. У вересні вони досягли 36 доларів. Щоб забезпечити собі міжнародну підтримку, Ірак пообіцяв продавати нафту всім країнам світу за фіксованою ціною - 21 долар за баррель. Пізніше Ірак загрожував знищити всі нафтові об'єкти в районі Персидської затоки, якщо іноземні війська спробують відвоювати Кувейт.