Вимірювання ступеня впливу одного з них може відображати лише тенденцію і бути тільки наближеним. Якісне визначення ефективності (стану і динаміки відносин між інституціями стимулювання і споживачами їх послуг на всіх етапах експортування), запропоноване професором Й. Енгельхардом як найбільш точне, прийнятне, швидше за все, для теоретичних концепцій і підходів до дослідження проблеми. А практика вимагає кількісного вираження результату, хоча й наближеного. Так, Британська зовнішньоторгова палата зробила спробу визначити ефективність британської системи стимулювання експорту. Результати виявилися вражаючими. Відношення сукупних витрат на стимулювання експорту до загальної вартості додаткового сукупного доходу від нього дорівнює 1:50; співвідношення витрати – результат окремих програм коливається між 1:3 і 1:146; технічна підтримка експортуючих підприємств веде до зменшення витрат у пропорції 1:7 [4,6].
З огляду на ефективність стимулювання експорту в Україні доцільно було б переглянути свої підходи до зовнішньоекономічної політики. Тим більше, що за умов падіння внутрішньої купівельної спроможності експорт є одним з найважливіших чинників економічного зростання. Так, за оцінками Держкомстату, 6-процентне зростання у 2000 р. обсягів внутрішнього валового продукту майже на 80% зумовлене збільшенням експорту.
Стимулювання експорту могло б дати новий імпульс у розвитку зовнішньої торгівлі України. Особливо гостру потребу відчувають вітчизняні виробники у функціональних інструментах стимулювання експорту, які, до речі, відіграють величезну роль і за кордоном. Адже за умов децентралізації зовнішньоекономічної діяльності після розпаду Радянського Союзу кожен з них має самостійно приймати рішення щодо експорту, фактично «з нуля» досліджувати іноземні ринки, встановлювати контакти з потенціальними клієнтами. Такі дослідження можуть собі дозволити лише великі підприємства. Однак і їм за обмеженості обігових коштів робити це дуже важко. Та й результат не є прогнозованим. Тому багато підприємств відмежовуються від експортування, а це негативно впливає на економічне зростання, на технічне і технологічне оновлення підприємств, зайнятість, бюджет тощо.
До цього часу, на жаль, український Уряд, так само як і вітчизняна наука оперує, здебільшого, поняттям та інструментами просування експорту.
І дійсно, тривалий час держава на фоні падіння платоспроможного попиту в Україні і негативного сальдо торговельного балансу робила все для досягнення однієї мети – продати українські товари на зарубіжних ринках. На це спрямовувалися зусилля торгових представництв, посольств, Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі, Міністерства економіки, Торгово-промислової палати. Національного банку, Міністерства фінансів. Врешті, просування експорту призвело до посилення антидемпінгових процесів проти українських виробників, невизнання України як країни з ринковою економікою, підвищенні тарифних і нетарифних бар'єрів для українських товарів тощо. Отже, подальше впровадження лише політики просування експорту негативно впливатиме на розвиток зовнішньоекономічної діяльності країни. Більше того, можна стверджувати, що в зовнішньоекономічній діяльності країни необхідно змінити пріоритет політики просування експорту на політику його стимулювання.
Для цілісності і всебічності підтримки національних експортерів треба ще багато зробити. Програмою стимулювання експорту продукції закладено лише принципи побудови системи стимулювання експорту. Для її виконання треба розробити і ухвалити ряд законопроектів, зокрема щодо інформаційного забезпечення експортування, зовнішньоекономічного кредитування і експортного страхування. Потрібен певний час, щоб набуті знання наших молодих фахівців з міжнародного бізнесу було підкріплено відповідним професійним досвідом. Тоді вже можна буде говорити про ефективність системи і політики стимулювання експорту на український зразок.
Що ж до світового досвіду стимулювання імпорту, то турецькі експерти зазначають, що на фоні загальної стагнації в регіональній торгівлі спостерігалося зростання її обсягів. У зв’язку з цим у зовнішньоекономічній політиці уряду Турецької Республіки посилено увагу до торгівлі в першу чергу з сусідніми країнами, серед яких Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Грузія, Ірак, Іран, Румунія, Росія, Сирія, Україна та Греція [4,5,6].
З метою підтримки вітчизняного виробника уряд Туреччини встановив ряд тарифних пільг для стимулювання імпорту багатьох видів товарів і сировини, яких не вистачає в країні. Було запроваджено нульову ставку ввізного мита більш як на одну тисячу товарних позицій. Серед них енергоресурси, ряд товарів органічної та неорганічної хімії, барвники для тканин, мастильні матеріали, клеї, ферменти, фототовари, пластмаси, каучук, шкури тварин, вата, спеціальне прядиво, котли і машини, чорні метали та окремі вироби з них, оптичні прилади тощо.
Щодо Російської Федерації та України, то, враховуючи зростання труднощів у спекулятивній торгівлі, визнано за необхідне тісніше співробітничати з цими країнами на основі норм міжнародної торгівлі з використанням сучасних банківських, транспортних і митних механізмів.
У рамках стратегії на зміцнення торговельних зв’язків з сусідніми країнами пріоритет надаватиметься діловим візитам до них, активізації роботи спільних комісій з питань торговельно-економічного співробітництва. Планується створення прикордонних торгових центрів.
Стосовно України, то її макроекономічна модель економічної політики, яка вперше була конструктивно сформульована 2003–2004 рр., була орієнтована на структуру національної економіки, що вже склалася, тобто на сприяння економічному зростанню у базових галузях: металургії, металообробці, хімії, машинобудуванні, харчовій і переробній промисловості. Не так давно відбулося погіршення кон’юнктури на зовнішніх ринках України, що призвело до катастрофічного спаду виробництва і часткової зупинки у таких галузях, як металургія, гірничо-видобувний комплекс, будівництво, машинобудування. До останнього часу уряд фактично ігнорував те, що нові макроекономічні умови орієнтовані в основному на стимулювання імпорту, в першу чергу за рахунок посилення конкуренції на внутрішньому ринку і створення несприятливих умов для розвитку базових галузей економіки.
4. Стимулювання експортної та імпортної діяльності на рівні держави та регіонів
На даному етапі економічного розвитку України більш доцільною є державна та регіональна політика стимулювання експорту. Щодо системи заходів стосовно стимулювання імпорту, то їх необхідно застосовувати в тих галузях та сферах економіки, де Україна відчуває дефіцит відповідних ресурсів, товарів та послуг. Серед них можна виділити наступні: потреба в енергоресурсах, нестача товарів легкої промисловості, високо розвинутих технологій та інші.
Розглянемо детальніше політику стимулювання експорту. Так, держава, проводячи політику стимулювання експорту, має на меті виконання завдань, що лежать у макро- і мікроекономічній площинах.
З макроекономічної точки зору внаслідок реалізації такої політики можна досягти:
а) внутрішньої економічної рівноваги, яка тісно пов'язана з політикою зайнятості. У результаті форсування експортної діяльності та розширення або відкриття зовнішніх ринків збуту виникає можливість створення додаткових робочих місць чи гарантування існуючих, що має велике значення для внутрішньої економіки з високим рівнем безробіття. Незважаючи на те, що за сучасних умов досягти внутрішньої економічної рівноваги практично неможливо, стимулювання експорту може, принаймні, допомогти зменшити рівень безробіття;
б) зовнішньої економічної рівноваги, яка пов'язується з політикою щодо платіжного балансу. Державне стимулювання експорту допомагає побудувати активний платіжний баланс внаслідок нарощування позитивного або ж зменшення неї негативного сальдо торговельного балансу. Це є актуальним для усіх країн. Високорозвинуті країни за допомогою позитивного сальдо торговельного балансу покривають негативні сальдо балансів капіталу і послуг. Країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, з свого боку, таким чином можуть імпортувати більше високотехнологічного обладнання і товарів, які внаслідок структурних деформацій економіки виробляються вітчизняними продуцентами у недостатній кількості. При цьому рівновага платіжного балансу забезпечується не за допомогою золотовалютних резервів, а через рівновагу торговельного балансу [4,6,7].
У мікроекономічній площині держава може, використовуючи організаційні та фінансові засоби, допомогти суб'єктам економіки в освоєнні нових ринків збуту на кожному етапі прийняття підприємством експортних рішень під час проведення експортної діяльності. Виділяють шість етапів експортної діяльності, на кожному з яких у (потенціального) експортера виникають специфічні для зовнішньоекономічної діяльності труднощі і проблеми:
Пізнання ринку і умов діяльності на ньому. На першому етапі експортер має скласти для себе картину потенціально важливого зарубіжного ринку. Особливе значення при цьому мають споживчі смаки, рівень цін, пропозиції конкурентів. У порівнянні з діяльністю на внутрішньому ринку це означає розширення кількісних і якісних інформаційних потреб підприємства. Кількісне зростання потреби в інформації пов'язують з географічним розширенням підприємницької діяльності, тоді як якісне – з інформаційною потребою нового змісту (наприклад, динаміки валютних курсів, митних інструкцій, що при проведенні внутрішніх операцій не мало особливого значення). Таким чином, перша проблема для експортера полягає у необхідності опрацювання великого обсягу статистичних даних, друга – у недостатній доступності цих матеріалів: джерела інформації за кордоном, в основному, невідомі, їх важко дістати і опрацювати без особистої участі в безпосередній близькості до ринку, що призводить до підвищення витрат на відрядження; крім того, якість отриманої інформації, як правило, важко оцінити. До зазначених проблем, цілком природно, треба додати ще й мовну.