Римські договори, що набрали сили 1 січня 1958 року, визначили перспективі спільної економічної та науково-технічної діяльності європейських країн. Основним завданням було забезпечити шляхом утворення «Спільного ринку» та поступового зближення економічної політики кожної з держав-членів всебічний розвиток економічної діяльності, стабільність та зростання життєвого рівня у співтоваристві в цілому.
В означений період діяльності в рамках ЄЕС проводились зустрічі на найвищому рівні (в Гаазі, 1969 рік; в Парижі, 1973 рік), на яких розроблялись програми розширення та поглиблення інтеграції. Такі проекти вивели Європейське співтовариство на якісно новий рівень.
РЕВ уявляла собою міжурядову економічну організацію соціалістичних країн, створену з метою сприяння, шляхом об’єднання і координації зусиль країн-членів Ради. Рішення про створення РЕВ було прийнято на Економічній нараді представників Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, СРСР і Чехословаччини, яка відбулась 5–8 січня 1949 року в Москві. [] Ії завдання передбачали: обмін господарчим досвідом, розвиток торгівельних відносин, надання взаємної технічної допомоги, розгортання економічного співробітництва, обмін сировиною, продовольчими товарами, машинами, обладнанням тощо. Про нехтування організаційним боком свідчить унікальність РЕВ у тому відношенні, що, на відміну від інших міжнародних організацій, вона почала свою роботу без затвердження статуту або підписання основоположного договору. Практична діяльність РЕВ почалася з квітня 1949 року. Вона проголошувалась відкритою для інших країн Європи організацією.
Вагомим був внесок в роботу РЕВ балканських країн, які до кінця 80-х років не уявляли себе без роботи в цій організації, хоча дуже важливою причиною такого і був тиск Радянського Союзу. У 80-х роках спостерігалась розрядка відносин з західноєвропейськими країнами і організаціями, тому країни Південно-Східної Європи використовували такі обставини для налагодження зв’язків з економічними структурами більш розвинутого регіону.
В рамках РЕВ вже у серпні 1949 року балканськими країнами були погоджені принципи безоплатної передачі технічних і наукових винаходів, з 1950 року здійснено перехід від річних до довгострокових угод у межах РЕВ.
9 серпня 1952 року Болгарія, Румунія, СРСР, Чехословаччина та Польща уклали угоду про будівництво мосту через Дунай.
З 1955 року в РЕВ приступили до розробки принципів узгодження планів виробництва. Саме з цим пов’язані певні розбіжності між країнами РЕВ у 60-х роках. Так, Румунія виступила проти пропозиції СРСР про створення в межах РЕВ органу планування розвитку країн-членів, розцінивши цю пропозиція як спробу обмежити програму румунської індустріалізації.
Решта країн РЕВ, в тому числі і Болгарія, продовжувала співробітництво в межах організації й, долаючи неефективність неринкової економіки, намагалася налагодити кооперацію і спеціалізацію виробництва, спільну розробку корисних копалин, обмін виробничим досвідом і технологіями.
В суперечливе значення мають відносини РЕВ з Югославією. При створенні організації їй відмовили у вступі до РЕВ, хоча вона створювалась як «відкрита» організація. Але з 1964 року почалася практика співробітництва з РЕВ держав-нечленів. Зокрема, налагодились зв’язки з Югославією.
З метою подальшого поглиблення співробітництва та розвитку економічної інтеграції в 1971 році була затверджена Комплексна програма РЕВ. Однак погіршення світової економічної кон’юнктури (1974–1975 рр.) значно ускладнило становище країн Східної Європи. Екстенсивний шлях розвитку економіки вичерпав себе, адміністративно-командна система гальмувала будь-які реформи.
Процеси, які проходили в рамках РЕВ помітно відставали від інтеграційних процесів, що почалися в Західній Європі. Серед балканських країн слід відмітити, що прагнення Румунії розширити і урізноманітнити форми економічного співробітництва з Заходом спостерігалися протягом тривалого часу. Ще в 1972 році уряд прийняв Декрет №424, що передбачав комплекс заходів по залученню в країну капіталу в децентралізованій формі і створенню спільних підприємств. Найважливішим наслідком цього декрету стали розробка і серійний випуск спільно з концерном «Сітроен» легкового автомобіля «Олтчіт».
Початковий досвід показав, що в ділових колах Заходу до Румунії є певний інтерес. В ЄЕС ініціативи Румунії були зустрінуті зі схваленням. Починаючи з 1974 року, румунські товари стали користуватися пільгами на ринках ЄЕС, а в 1980 році між цією організацією і Румунією було укладено договори про торгівлю промисловими товарами і про створення змішаної економічної комісії.
Економічні відносини з країнами, що мали розвинуті ринкові системи неодмінно передбачали вдосконалення господарського механізму самої Румунії. Цього ж не сталося, оскільки прагнення старого режиму до самозбереження витіснило на другий план інтереси країни. Тому протягом 80-х років економічне співробітництво з ЄЕС згорталося. Якщо в 1980 році її товарооборотом з країнами ЄЕС становив 4,800 млн. доларів, то до 1988 року він скоротився на 30%. В квітні 1989 року в односторонньому порядку анулювало всі угоди з Румунією.
З початку демократизації румунського суспільства і формування економіки ринкового типу на початку 90-х років істотно розширились можливості для розвитку інтеграційних процесів з країнами Заходу. []
Такі ж тенденції спостерігались і в Болгарії, але тут є певні особливості. Раніше індустріальна структура болгарського експорту (у ньому 60% складала продукція машинобудівництва, електротехніки та електроніки) як така проявлялась тільки в регіоні РЕВ, в основному, завдяки ринку СРСР. Що до торгівлі Заходу (на країни ЄЕС в кінці 80-х років приходилось 7–8% зовнішньо торгівельного обороту Болгарії), то її спеціалізація мала аграрно-сировинний характер.
Ситуація для країни на початку 90-х років була дуже складною і пов’язана вона була зі специфікою перехідного періоду. []
В цілому, ЄЕС стало відігравати важливу роль в економічному житті балканських країн в кінці 80-х та на початку 90-х років.
Висновки
Активізація міжнародних відносин та збільшення міжнародних організацій в післявоєнний період мала дуже важливе значення для розвитку міжнародних зв’язків і міжнародного співробітництва в країнах Південно-Східної Європи. Але ці процеси в період 40-х – 90-х років були досить суперечливими.
В ХХ столітті процес розвитку міжнародних організацій вийшов на новий якісний рівень. І це стало результатом активності держав на міжнародній арені та появою нових форм відносин з метою поглиблення зв’язків та їх розширення. Міжнародні організації в цей час перетворились на основних організаторів міжнародного спілкування і співробітництва держав. Цей процес проходив поступово і позаду залишились такі етапи розвитку як: епоха рабовласницьких держав, період феодальної роздробленості, епоха великих географічних відкриттів, промислових революцій, період між Першою та Другою світовими війнами. А сучасний етап створив нові можливості для міжнародних відноси.
Умови «холодної війни» спричинили певні протиріччя у відносинах балканських країн з міжнародними установами. Конфронтація Сходу та Заходу значно вплинули на міжнародні відносини в Європі. Спостерігалось напруження значних масштабів, яке було викликано протистоянням різних систем. Тому для відносин Болгарії, Румунії та Югославії з міжнародними організаціями були характерні такі тенденції:
Відносно активна співпраця з соціалістичними міжнародними організаціями в період 40-х – 80-х років;
Зміна напрямків і зовнішньою політичною діяльністю в другій половині 80-х років.
В першу чергу, це було пов’язано з розрядкою відносин із Заходом, а також з погіршенням ситуації в соціалістичному таборі.
Список джерел
1. Книга для чтения по новейшей истории 1917–1945: Пособие для учащихся старших классов средней школы. / Сост.: Н.Н. Яковлева. – М.: «Просвещение», 1989. – 256 с.
2. Хрестоматия по истории СССР, 1917–1945: Учебное пособие для педагогов институтов по специальности «История» (Сост: С.И. Дегтев и др. – М.: «Просвещение», 1991. – 544 с.
3. Хрестоматия по новейшей истории. 4.2 (1945–1974): Пособие для учителей. Сост.: М.Е. Сучков. – М.: «Просвещение», 1976. – 288 с. – 16 л. Ил.
4. Баймуратов М.А. Международное публичное право. – Харьков: «Одиссей», – 2003. – 752 с.
5. Живков Тодор. Болгрия на Балканах, в Европе, в мире // Международная жизнь. – 1989. – №5. – С. 51 – 55.
6. Заборко Б. Місії між Заходом і Сходом.: Рада Європи. Історія перспективи // Політика і час. – 1994. – №7. – С. 71 – 77.
7. Иваницкий В. Югославия: выход из тупика? // Диалог. – 1991. – №7. – С. 62 – 65.
8. Иванов Р.Ф. Крушение Организаций Варшавского Договора и Советского Союза. Американская версия // ННЧ. – 2000. – №1. – С. 167 – 174.
9. Козырев А. ООН – демократия против тоталитаризма // МЭ и МО. – 1990. – №12. – С. 5 – 15.
10. Колошийцев В.Ф. Вопросы европейской безопасности в 1980-е годы // Преподавание истории в школе. – 1993. – «№3. – С. 28–31.
11. Мусатов В.Л. Восточная Европа: процесс перемен // ННЧ. – 1991. – №2. – С. 19 – 24.
12. Нестеренко А. Потенциал ООН // Международная жизнь. – 1990. – №5. – С. 72 – 83.
13. Рощин А. ООН и «холодная война» // ННИ. – 1991. – №5. – С. 74 – 84.