У вітчизняній політологічній літературі проблема класифікації неореалізму дотепер зачіпалася мало. Найчастіше ця парадигма або розглядається в руслі розвитку реалістичної традиції в цілому, або стверджується, що основною фігурою є К. Уолц, а інші неореалісти лише розвивають його концепцію з деякими нюансами [38, C. 26-28]. Тим часом своєрідність теоретичних концепцій дозволяє говорити про декілька великих напрямків в розвитку цього наукового напрямку, а також про безліч приватних теорій.
Американські дослідники пропонують кілька варіантів класифікації. В основу концепції Гідеона Роуза покладена одна з тенденцій розвитку неореалізму. Автор справедливо вказує, що багато робіт поєднує прагнення перебороти відірваність структурної теорії Уолца від теорії зовнішньої політики. Перша покликана описувати політику лише в одному з аспектів: як системні сили впливають на держави й тим самим відтворюють певні стійкі відносини й взаємодії між ними. Структурна теорія пояснює умови виникнення глобальної війни й співробітництва між державами, тенденції формування альянсів, але не говорить про те, як конкретна держава поведеться в тій або іншій обстановці, яка її можлива стратегія й кого вважати ймовірним союзником. Значна частина реальних міжнародних процесів передається в поле зору теорії зовнішньої політики, що, з обліком внутріньо- і зовнішньополітичних факторів, повинна відповісти на ці питання.
За Роузом, неореалісти, які не згодні з таким поділом теорії на частині, у певній мірі повертаються до традиції класичного реалізму. З одного боку, вони визнають, що зовнішня політика залежить від сили держави. З іншого боку, вони затверджують, що розподіл сили в міжнародній системі впливає на державу лише побічно. Завдання теорії - показати, як трансформується системний вплив на рівні атрибутів держави: на прийнятті політичних рішень, на вмінні державного апарата мобілізувати наявні ресурси. Тому й звуження основної функції держави в міжнародній політиці до проблеми безпеки виглядає невиправданим.
Спроби поєднати структурну теорію й теорію зовнішньої політики одержали назву «неокласичний реалізм». До неокласичного напрямку Роуз відносить роботи А. Фрідберга, М. Леффлера, Ф. Закарія, У. Уолфорта, Р. Швелера, Т. Кристенсена [15, C. 42]. Погоджуючись із оцінкою Роуза характерних рис в еволюції неореалізму, все-таки слід зазначити, що його концепція досить спірна. Наприклад, він відносить до першої хвилі «неокласиків» таких різних авторів як Р. Гилпин, П. Кеннеді й М. Мендельбаум. Хоча Роуз не одинокий у своїй думці [15, C. 42], більш виправдана точка зору, відповідно до якої поки ще не вдалося переконливо показати відмінні риси неокласичного реалізму [15, C. 43].
Інший спосіб класифікації пропонує М. Спиртас. Він вважає, що потрібно аналізувати реалізм у цілому, а не тільки неореалізм. Тоді парадигму можна розділити відповідно до того, який з рівнів аналізу вважати найбільш продуктивним для пояснення міжнародної політики - системний або елементний. Яскравим представником першого є К. Уолц, другого - Г. Моргентау. Крім цих двох основних напрямків неореалізм формує деякі гібридні форми [15, C. 43]. Подібний критерій не може вважатися достатнім, оскільки він також не дозволяє виділити різноманіття концептуальних і методологічних підходів, що існують у рамках неореалізму.
Можна розглядати свого роду двоступінчасту ієрархію даної парадигми. До верхнього рівня варто віднести основні теорії: структурний реалізм, теорію гегемоністської стабільності, теорію циклів, історико-системний і нелінійний аналіз політики. Вони являють собою досить самостійні напрямки в еволюції політичної теорії неореалізму. У той же час їх поєднують такі положення як системне уявлення про міжнародну політику, визнання держави головним актором, конфліктність міжнародної системи, принцип балансу сил. Правда, поняття «система» й «структура» мають свою специфіку в різних авторів. Щодо цього методологічною основою для структурного реалізму багато в чому послужив французький структуралізм, для теорії циклів і гегемоністської стабільності це структурно-функціональні принципи, для нелінійного аналізу політики - теорія загальних систем і спеціальні математичні дисципліни.
Нижній щабель у пропонованій ієрархії утворюють теорії, які носять більш приватний характер. Більшість із них розвивають окремі положення згаданих основних напрямків неореалізму й не претендують на повне охоплення міжнародної політики.
Головний постулат структурного реалізму К. Уолца полягає в тому, що міжнародна політика держави залежить від змін структурних властивостей міжнародної системи. Структурні властивості мають довгостроковий, універсальний й у певній мері передбачуваний характер. Аналіз на цьому рівні припускає абстрагування від параметрів, що визначають внутрішню політику держави, політичний лад, а ще більше - від властивостей конкретних особистостей. Структура створюється реальною різнонаправленою політикою держав і виступає як набір відносин, або «обмежуючих умов», які працюють як своєрідні механізми добору. Вони не піддаються безпосередньому спостереженню, але можуть бути виведені за допомогою дедуктивних суджень.
Структура міжнародної політики характеризується трьома основними властивостями: відсутність верховної влади (анархічність); захист кожною державою свого суверенітету; нерівномірний розподіл сили між державами. Стан міжнародної системи залежить від розподілу сили усередині її, що й накладає обмеження на політику окремої держави. Найбільш стабільною вважається біполярна структура, коли держави-лідери, що володіють приблизно рівною силою, змушені проводити політику взаємного стримування.
Структурна теорія орієнтована на розуміння того, що відтворюється в міжнародній політиці при різних умовах. Специфіка подій є предметом уже іншої науки - теорії зовнішньої політики держави. Лише разом вони здатні дати повне знання.
Структура вважається стабільною в часі, якщо мати на увазі її істотні властивості. У міжнародній системі постійно відбуваються зміни, але ні вони, ні навіть глобальні процеси не є системними факторами, а викликають лише перерозподіл сили. У якийсь момент часу зміни здатні привести до трансформації всієї структури (її основних властивостей). Але цей механізм переходу кількості в якість не розглядається теорією Уолца, а структура береться як позаісторична даність.
Крім структуралізму, науковий світогляд Уолтса сформувався багато в чому під впливом Еммануїла Канта й сучасної критичної філософії. Уолтс поставив перед собою завдання побудови наукової теорії, уникнувши як властивого класичному реалізму індуктивізму, так і заперечення об'єктивності, наприклад, в особі постмодернізму. Як пише Уолтс, на відміну від редукционістського, системний аналіз повинен вирішувати два дослідницькі завдання: «по-перше, простежувати очікуваний розвиток міжнародних систем, наприклад, вказавши на ймовірний час їхнього життя й здатність до мирного існування; по-друге, показувати, як структура ... впливає на взаємодію одиниць й як вони, у свою чергу, впливають на структуру». Пояснювальна сила теорії полягає в тому, щоб «сказати, чому коло очікуваних подій попадає під певні обмеження; чому трапляються повторення в поведінці [акторів]; чому повторюються події, включаючи й ті, які можуть не подобатися деяким акторам» [15, C. 44].
Пророкування системної теорії повинні носити загальний характер: що приводить до війни як повторюваному явищу. За задумом Уолтса, послідовна реалізація принципу системного аналізу дозволяє вивчати міжнародну політику з урахуванням її багатоплановості, відокремлювати причини від наслідків, а серед причин виділяти приватні й загальні. Для цього варто звернути увагу на зв'язок трьох рівнів: людина, держава й міжнародна система в цілому. Якщо перші два рівні описують сили, що діють у політиці, то без третього неможливо оцінити їхню важливість і пророчити результат. Теорії потрібно враховувати взаємодію причин, які проявляються на різних рівнях.
У теорії Уолтса вихідними поняттями є структура й система міжнародної політики. «Система — це набір взаємодіючих одиниць. На одному рівні система складається зі структури, що є компонентом системного рівня й уможливлює вивчати, за рахунок чого одиниці утворюють якийсь набір, відмінний від простої сукупності. На іншому рівні система складається із взаємодіючих одиниць» [15, C. 43].
У політичних науках термін «структура» досить розповсюджений й неоднозначний. Один зі змістів полягає в тому, що структура є таким «пристроєм, який компенсує,» , який забезпечує вирівнювання, регулярність результату, незважаючи на варіації вихідних умов. Вони створюються природою або людиною для конкретних, вузьких завдань: партії, парламенти, уряди. Їх Уолтс називає «агентами», або «установами» (agent, agency).
Структури, про які мова йде в теорії міжнародної політики Уолтса, іншого роду. Це «набір обмежуючих умов», як, наприклад, вільний економічний ринок або міжнародно-політичні структури, що працюють у вигляді механізмів добору, які не піддаються безпосередньому спостереженню. «Міжнародна структура виникає із взаємодії держав, що одночасно стримує їх від певних дій і стимулює до інших». «Щоб визначити структуру, потрібно відволіктися від того, як взаємодіють одиниці [тобто держави] і сконцентруватися на їхньому відношенні один до одного (як вони організовані, упорядковані). Взаємодія ... відбувається на рівні одиниць. [Але] відносини, у яких одиниці перебувають один з одним ... не належать одиницям. Упорядкованість (arrangement) одиниць належить всій системі» [15, C. 44].