Але невизначеність у питаннi подальшого розширення Альянсу ще рельєфнiше проявилася на Вашингтонському самiті НАТО (квiтень 1999 р.), що проходив одночасно з вiйськовою операцією Альянсу на Балканах. Крiм ухвалення нової стратегiчної концепцiї Альянсу, вiд самiту очiкували оголошення основних претендентiв до вступу у другу хвилю розширення НАТО. Попри численнi прогнози, жодна з країн не отримала запрошення на вступ до Альянсу. Офiцiйнi Вільнюс, Рига та Таллінн були змушенi публiчно висловити задоволення тим, що у заключному комюнiке самiту 2002 рiк згадується як термiн прийняття до Альянсу чергової низки претендентiв. У той же час, незапрошення на Вашингтонському самiтi НАТО чергової групи претендентiв на вступ до Альянсу обумовило серед певних полiтичних кiл країн Балтiї розчарування i навiть побоювання щодо перспектив можливого використання Латвiї, Литви та Естонiї у великiй європейськiй грi та залишеннi цього регiону у сферi геополiтичних iнтересiв Росiї. Прибiчники такої позицiї посилалися на запропонований країнам Балтiї керiвництвом НАТО план дiй по пiдготовцi країн до вступу в Альянс (Membership Action Plan), що, на їх думку, складається з великого обсягу вимог до країни-кандидата, виконання яких ще не гарантує їм вступу в Альянс.
Проте на початку 2000 року, зазначають аналiтики, НАТО, емоцiйно та фiнансово вiдiйшовши вiд вiйни на Балканах та переживши першу антинатовську хвилю у пострадянській Росії, відновило планомірну та широкомасштабну кампанію з розширення свого впливу на Сході. Напрямками для завдання «головних ударiв» було обрано Пiвдень (Україну) та Пiвнiч (країни Балтiї), якi офiцiйна Москва розглядає «останнiми плацдармами перед наступаючим Альянсом». Про активiзацiю НАТО на балтiйському напрямi свiдчать такi факти. Так, наприкiнцi сiчня 2000 р. заступник держсекретаря США Строуб Телботт публiчно висловився за вступ до НАТО Латвiї, Литви та Естонiї. На початку 2000 р. мiж Вашингтоном та Таллiнном було ухвалено рiшення про вiдкриття аерокосмiчного центру. За неофіційною інформацією, НАТО проводить заходи з приведення латвiйських, литовських та естонських військ у відповідність до стандартiв Альянсу у сферах управлiння, розвiдки, зв'язку та тилового забезпечення. Фактично, країни Балтiї вже отримали доступ до натовської розвiдувальної iнформацiї, можливостей Альянсу по модернiзацiї вiйськової технiки та переквалiфiкацiї особового складу.
У той же час активiзацiю Альянсу у Балтiйському регiонi експерти не схильнi пов'язувати iз прагненням пiвнiчноатлантичного блоку захистити незалежнiсть країн регіону шляхом їх включення у структури НАТО. Хоча вони і не заперечують того факту, що саме сьогодні Пiвнiчно-Атлантичний Альянс розробляє нову модель взаємин з Балтiйськими країнами, специфiка якої визначається наступними факторами. По-перше, переважна бiльшiсть аналiтикiв попереджає, що другої хвилi розширення НАТО протягом найближчих десяти рокiв може й не бути. Передусім, з економiчних обставин, оскiльки саме такий час потрiбен Заходу для адаптацiї нових членiв Альянсу (Польщi, Угорщини та Чехiї). По-друге, для НАТО, зазначають аналiтики, розширення присутностi Альянсу у балтiйському регiонi без iнституалiзацiї взаємин Альянсу з Латвiєю, Литвою та Естонiєю — найбiльш дешевий шлях розширення свого впливу на Сходi i, водночас, демонстрацiя Росiї наслiдкiв поглиблення її конфронтацiї iз Альянсом. Крім того, тактика, яку запроваджує НАТО протягом останнього часу щодо країн Балтiї, надає в умовах iснуючого геополiтичного порядку певнi гарантiї безпеки самому Альянсу. Оскiльки полiтичний клас Росiйської Федерацiї, яка ухвалила нову зовнiшньополiтичну i вiйськову доктрини, що передбачають використання Росією в односторонньому порядку (в разi загрози її нацiональнiй безпеці) тактичної ядерної зброї, розглядає швидке(!) розширення НАТО за рахунок країн Балтiї як нарощування прямої вiйськової загрози Росiї.
Таким чином, i країни Балтiї, що взяли курс на вступ до НАТО, i Україна, яка протягом останніх десяти років дотримувалась доктрини «багатовекторної» зовнiшньої полiтики, перебувають сьогоднi в зонi «надзвичайних iнтересiв» двох, за класифікацією З.Бжезинського, «геостратегічно діючих» об'єктів геополітики — США та Росiйської Федерацiї. Через це геополiтчне майбутнє як України, так і Латвії, Литви та Естонії залежатиме від того, яку модель подальшого розвитку європейського регiону буде обрано основними об'єктами свiтового полiтичного процесу. У разi реалiзацiї оптимiстичного для України та Балтiйських країн сценарiю (дуже спрощено: з одного боку — керiвництво Альянсу прагне передусім недопущення подальшої конфронтацiї з Москвою, з iншого — у РФ бере гору прагнення рухатись до Європи i прагматично будувати цивiлiзованi взаємини з НАТО), що не передбачає нового розподілу Європи на зони впливу, саме країни Балтiї та Україна будуть виконувати мiсiю поступового «введення» Росiї до Європи та трансатлантичних структур безпеки.
У разi реалiзацiї песимiстичного сценарiю (дуже спрощено: поглиблення конфронтацiї мiж Росiєю та НАТО, розподiл Схiдної Європи на зони впливу мiж РФ i Заходом i т.п.), Росiя, поставлена перед вибором мiж Балтiйським регiоном i Україною, зробить вибiр на користь останньої. Адже без України Росія остаточно втрачає статус євразійської імперії. «Навіть без Прибалтійських республік і Польщі, — вважає Збігнев Бжезинський, — Росія, зберігаючи котроль над Україною, мала б змогу не втратити своє місце лідера... в євразійській імперії, в межах якої Москва мала б підкорити собі неслов'янські народи північного та північно-східного регіонів колишнього Радянського Союзу».
Розвиток взаємовiдносин України з державами Балтiї вiдповiдає принципам основних складникiв захiдного вектора, який в iнаугурацiйнiй промовi Президента України Л. Кучми 31 листопада 1999 р. було визнано пріоритетним напрямком вiтчизняної зовнiшньої полiтики. Для країн Балтії, які проводять відверто прозахідну зовнішню політику і намагаються отримати гарантії безпеки від НАТО, багатовекторна Україна, враховуючи її геополітичне положення, тим не менш є важливим чинником їх зовнішньополітичних концепцій. Оскільки офіційні Вільнюс, Рига і Таллінн чудово розуміють, що від того, яке місце в новому геополітичному порядку займатиме Україна, залежить не лише нове обличчя Росії (імперське чи демократичне, європейське чи євразійське), а й, відповідно, політична доля країн Балтійського регіону. Виходячи з того, що Росія не може бути в Європі без України, в той час як Україна цілком здатна стати складовою частиною Європи і без РФ, країни Балтії роблять багато для того, щоб, розвиваючи регіональну співпрацю з Україною, наближати останню до Європи. В цьому контексті варто згадати намагання Литви, Польщі та України поглибити спiвробiтництво в межах трикутника «Вільнюс — Варшава — Київ». Президенти Латвiї, Литви та Естонiї взяли участь у мiжнароднiй конференцiї «Балто-чорноморське співробiтництво: у ХХ столiття без розподiльних лiнiй в Європi», яка вiдбулась в Українi у вереснi 1999 року за iнiцiативою українського Президента. Країни Балтії неодоразово наголошували на зацiкавленості у наданнi Українi статусу «постiйного спостерiгача» в Радi держав Балтійського моря, що значно спростило б політичний діалог України з країнами Скандинавiї та Пiвнiчної Європи.
Проте геополiтчна спiвпраця нових пострадянських держав дещо ускладнюється як рiзницею в темпах соцiально-економiчних перетворень, так i баченням ними власного геополітичного майбутнього. Нагадаємо, що протягом минулих п'яти рокiв офiцiйний Київ дотримувався так званої багатовекторної зовнiшньопо-лiтичної доктрини. Завданням цієї статті не є аналiз причин, що обумовили саме таку парадигму вiтчизняної зовнiшної полiтики, та наслiдків для країни від її реалiзацiї. Зазначимо лише, що в геополiтичному розумiннi багато-векторнiсть — це не що iнше, як невизначенiсть нацiональних iнтересiв, внутрiшнiх та зовнiшнiх прiоритетiв держави, або невдала спроба приховати справжнi зовнiшньополiтичнi цiлi. На вiдмiну вiд України, орієнтація країни Балтії на Захід, як зазначила президент Латвії Вайре Вiке-Фрейберга, залишається твердою та незмінною. Більше того, зробивши свій геополітичний вибір, країни Балтії вже досягли певних успiхiв в економiчнiй та вiйськово-полiтичнiй iнтеграцiї з Заходом, що створює базу для переходу до етапу інституалізації взаємин із структурами трансатлантичної безпеки та європейської економічної співпраці.
2.2 Інтеграція в європейські структури економічної співпраці — надмета країн Балтійського регіону
У той час як країни Балтii активно шукають варiанти приєднання до Європейської спiльноти i працюють над скороченням перехiдного перiоду зближення з ЄС, Європа — пiд впливом цiлої низки факторiв — вже починає активно замислюватись над успiшнiстю європейського інтеграційного експерименту. На думку ряду європейських полiтикiв та науковцiв, протягом най- ближчих десяти рокiв Європа має визначитись з відповіддю на питання щодо сенсу iснування такої структури, як Європейський Союз, i створити умови для того, щоб найвпливовiшi його члени (наприклад, Нiмеччина) не вийшли з ЄС на початку ХХІ сторiччя. Базу для iснування побоювань такого роду створює економiчна структура самої Європи, а точнiше — десинхронiзацiя економiк країн-членiв ЄС, яка обумовлює глобальну рiзницю у геополiтичнiй поведiнцi членiв Союзу (Францiї, Великобританiї, Нiмеччини та iнших). Фактично новий етап реформування самого Європейського Союзу свiдчить, що керiвництво об'єднаної Європи шукає шляхи запобiгання виникненню iнтеграцiйної кризи. Так, у груднi 1999 року новий керiвник Комiсiї ЄС Романо Продi, який наполягає на проведеннi реформ, здатних «модернiзувати» Європейський Союз, запропонував, по-перше, ухвалювати найважливiшi європейськi рiшення простою бiльшiстю i, вiдповiдно, вiдмовитись вiд дiючого сьогодні принципу консенсусу при ухваленнi рiшень. По-друге, обмежити кiлькiсть комiсарiв ЄС (європейських мiнiстрiв) квотою у 20 одиниць. Враховуючи той факт, що пiсля розширення ЄС членiв Союзу буде 27, а мiнiстрiв 20, аналiтики констатують, що запропоновані Продi реформи «беруть курс на диктат найвпливовiших європейських країн-зубрiв, якi будуть примушувати прямувати за собою решту партнерiв».