Нові перспективи перед польським та українським народами відкрив 1991 рік, коли 24 серпня Україна проголосила Акт Незалежності. Оскільки у Польщі глибокі демократичні процеси поєднувалися з відновленням політичної суверенності, обидві держави розпочали вповні самостійно формувати державні взаємини і нічим не обтяжені особисті зв’язки по обидва боки кордону. З великою симпатією на Україні зустріли той факт, що власне Польща першою визнала право українського народу на самостійну державність.
Узагальнюючи оцінку понад тисячолітніх польсько-українських зв’язків, варто згадати, що обидва народи мають великі традиції спільного минулого. Хоч і не бракувало взаємних конфліктів і стирання національної свідомості, що, зрештою, є звичайним явищем в випадку сусідніх народів, однак баґаж взаємного "збагачення“ відверто переважає, хоч сьогодні як поляки, так і українці цього не усвідомлюють. У минулому поляки з жодним народом не мали таких тісних контактів, як з українцями та українською культурою. Думаю, що також і українців значно більше поєднувало і поєднує (хоч з обидвох боків кордону не всі собі це усвідомлюють) із Польщею, ніж із Росією.
Можна тільки шкодувати, що ця спільна спадщина не є досить добре відомою для обидвох народів. Результатом політики режиму останнього півсторіччя є ситуація, коли для поляків культурні досягнення українців є цілком чужими. Дійшло навіть до того, що багато осіб у Польщі навіть не відрізняють українця від росіянина. В багатьох колах усталився термін "рускій“, яким характеризують усіх жителів колишнього Радянського Союзу, а значить так само й росіян, і українців, білорусів, ба навіть мешканців азіатських республік. Багато поляків не відрізняють українську мову від російської. В цій ситуації українців звинувачують у тому, до чого спричинилася Росія, або Радянський Союз. [36, 59-62]
Не набагато краща суспільна свідомість у справах польсько-українських стосунків і в Україні, хоч на загал українці не мають проблем з національною ідентифікацією поляків чи польської культури. Але й тут політика відійшлої в минуле радянської влади довела до ситуації, що суспільство дивиться на обопільні взаємини через призму класових і політичних конфліктів, більше пам’ятаючи кривди, ніж сусідські відносини та особисті приклади співпраці. І надалі актуальні слова відомого українського політика та інтелектуала Івана Кедрина-Рудницького, який після війни жив у еміґрації і який в середині сімдесятих років у виданих на еміґрації спогадах писав: "Багато українців з польської культури запам’ятало собі лише Сєнкевича, що у "Вогнем і мечем“ виступав як шляхтич і пропаґатор ненависті до українців, мало хто з них знає, що він був також автором неперевершених коротких оповідань та повісті "Quo vadіs“, перекладеної на всі цивілізовані мови світу“. [36, 64]
Ці слова в значній мірі відображають ситуацію, що існує в обидвох народів. Покоління поляків та українців повинні працювати над тим, щоб усвідомити спільну культурну спадщину і зв’язки, що століттями поєднували обидва народи. Усвідомлення цього може привести до віднайдення власного місця в єдиній Европі, як для Польщі, так і для України, до усвідомлення глибоких і міцних контактів народів і держав сучасної Европи.
Розділ 3. Діалог україно-польської культури: взаємовпливи та взаємозбагачення
Питання контактів між польською й українською культурами почало привертати систематичну увагу вже на початку XIX ст., насамперед унаслідок існування "української школи" в польській романтичній літературі. Проте й досі сучасна наука не просунулась далі нагромадження фактів, вузьких порівняльних студій про окремих письменників, вивчення поодиноких тем і поглядів або спеціалізованих досліджень, наприклад, про роль українського фольклору в польській літературі. Прикметно, що кілька праць Івана Франка, написаних на зламі століть, все ще залишаються тут най ґрунтовнішими [24]. Одним словом, ані українська наука з її великою кількістю і, на жаль, меншою якістю, ані принагідні польські дослідження, хоч і нечисленні, зате значно солідніші, не претендували на всеосяжний аналіз історії й структур цих взаємин.
Постромантичний період, є, без сумніву, найскладнішим для обговорення, оскільки він не лише охоплює різні літературні періоди й рухи, але, крім того, й не зводиться до будь-якої однієї конкретної настанови чи концепції. Радше він визначається плюралізмом, многогранністю. Що ж тоді є спільним знаменником, структурою, які в контексті всієї історії взаємин визначає це саме як період? Аби відповісти на таке запитання, вдамося до метафори: якщо в політичному плані (тобто стосовно позиції Речі Посполитої щодо козаків) польсько-українські відносини нагадують ставлення матері або радше мачухи до її дітей, то в культурному вся історія подібна до шлюбу, котрий, як і більшість шлюбів, оформлено між нерівноцінними партнерами і, як багато шлюбів, приречений на розпад. У першій фазі літературних взаємин, навіть попри значну підірваність такого шлюбу з політичного боку (як це могло уявлятися полякам через "зради" Хмельницького з ханом, царем і султаном), культурні зв’язки, як свідчить відчуття спільного літературного контексту, все ще залишалися непорушеними. З другого боку, романтизм, внаслідок переваги історичного ракурсу й слов’янофільських ідеалів, мав чіткі "реставраційні" тенденції й був спробою воскресити колишню "ідеальну єдність" як у свідомій ідеології і діяльності (Чайковський), так і через символічну та міфологічну творчість (Словацький). Яскравіше це звичайно виражалося в польській літературі, але й для українського письменства подібні настрої також не були чужі. Не хто інший, як Шевченко, писав (у вищезгаданому творі, що в останньому варіанті так і називається "Полякам"):
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами...
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили...
За постромантичного періоду, поглиблюється розуміння культурної і літературної самобутності, окремих історій і традицій та різних доль, але — особливо з польської сторони — це все ще визнається лиш частково, не кажучи про визнання загальне.
Ситуація ускладнюється тією обставиною, що протягом всієї другої половини XIX ст., аж до першої світової війни, культурні й літературні взаємини між двома суспільствами потьмарюються напруженою, часто в’їдливою політичною та ідеологічною полемікою. Невдале повстання 1863 року і подальша антипольська компанія в Росії, яку підтримали деякі українські письменники, також стали важливими факторами. Відтак природним видається бажання, не обтяжуючи себе визначенням основних структур взаємин, просто подавати [3] безліч неосмислених фактів (маніхейська боротьба прогресивних і реакційних сил, де перші прагнуть братніх стосунків, а другі лише сіють ненависть між двома народами, — не структура, навіть не діалектика, а банальність).
Найважливішою рисою цього періоду, мабуть, є те, що польська сторона вперше починає систематично звертатися не лише до українських справ, історії, фольклору, але й до української літератури як такої. Зрозуміло, що в центрі уваги є Шевченко. Ще за життя поета тут проявлялася стурбована реакція на його творчість, але був також і палкий захист [39]. У 1861 році (рік Шевченкової смерті) Леопольд Совінський опублікував дослідження про поезію Шевченка з перекладом "Гайдамаків" у додатку. Совінський презентує поему, вибачаючись, його чутливість вражена, — але він її публікує. З’явилися гнівні вигуки на початку, а потім почулися і голоси на захист правди й ваги Шевченкового слова, що не скоро вляглися і засвідчили наявність радикальнішої поляризації польських позицій. (Проте, незважаючи на всі полеміки й розбіжності поглядів, саме полякові належить перше монографічне дослідження про Шевченка.) Намітилася також тенденція до зміни форми вираження полемічних пристрастей, — від белетристики до історичних і політичних праць. Власне літературні твори цього періоду за якістю і кількістю поступаються романтичним.
Історичний аспект усе ще домінує, як, скажімо, у прихильних белетризованих нарисах Антонія Ролле або в романі РавітиҐавронського "Na kresach", але всі ці твори гаснуть перед романом, що й понині втілює (на популярному рівні, певна річ) польську версію польсько-українського минулого, — перед "Ogniem i mieczem" Сенкевича. Разом із величезною популярністю цей твір також викликав різку полеміку, достоту, як бурю, породжену "Гайдамаками". Консервативні краківські кола захоплено вітали твір (С.Тарновський бачив у Сенкевичеві рівню Гомеру, Данте і Шекспіру); інші критики, такі як Болеслав Прус чи Іван Франко, який говорив, по суті, за всіх українців, були надзвичайно розчаровані. Тепер немає змоги докладно аналізувати цей твір; можна тільки зауважити, що завдяки майстерному синтезу легенди, пригод та історії роман схоплює етос і свідомість доби, і саме тому він витримує інтелектуальні й ідеологічні претензії, що йому виставляються. Але те, що він водночас посилював шовіністичні тенденції, — поза всякими сумнівами. Треба конче додати тут, що тільки кількома роками перед тим Куліш опублікував свою "Хуторну поезію" й "Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року", де вимальовується схожа картина польської "культурної місії", з одного боку, і темного, анархічного козацького наброду, — з другого. Однак сьогодні його позиції не мають резонансу в українському суспільстві, а їхній вплив не йде в жодне порівняння із впливом на польського читача "Ogniem i mieczem".
Протягом цього часу українська література, на противагу попередньому періоду, засвідчує зрослу зацікавленість польською сферою. Однією з форм її були переклади. У поезії, наприклад, Павло Грабовський перекладав Асника й Конопницьку, Франко здійснив багато перекладів із Міцкевича (і Асника також), а пізніше Леся Українка переклала й парафразувала Конопницьку. Впливова "Киевская старина" публікувала (російською мовою) переклади польської прози на українську тему — романи Крашевського, нариси Ролле, "Na kresach" Равіти-Ґавронського.