Ще визначальнішим для нової фази взаємин був розвиток тісних контактів між окремими письменниками. Звісно, якісь зв’язки існували й раніше, наприклад, між Кулішем і Грабовським, але то були винятки. А тепер контакти стають ширшими й регулярнішими. Велику роль відіграв тут Куліш з його самотнім протистоянням тому, що він називав літературним "гайдамацтвом", і прагненням на консервативній платформі досягти спільного відчуття мети — об’єднати розрізнені половини в одне вище ціле [3, 8].
Але найчіткіше тенденція до посилення цих контактів виявляється в постаті Івана Франка. Листування й особиста дружба пов’язували його з багатьма визначними польськими письменниками того часу: Ожешковою, Каспровичем, Кшивицьким, Жеромським, Немоєвським та ін. Із багатьма він працював над різними літературними проектами, співробітничав у польській періодиці, брав активну участь у політичному житті Польщі [3]. Франко, який написав також кілька романів і коротших прозових творів польською, був видатним популяризатором польської літератури серед української громади. Його критичні статті та рецензії охоплюють значну частину польської літератури, хоча перевага надавалася "українській школі". Приділяючи велику увагу добрим польсько-українським взаємозв’язкам, він водночас твердо обстоював українську перспективу, як вона йому бачилася, нехай то буде дослідження старої польської літератури про Хмельниччину, критика поезії Залеського, роману Сенкевича "Ogniem i mieczem" чи "політичної філософії" Міцкевича, яким він узагалі захоплювався і якого інтенсивно перекладав. В "Ein Dichter des Verrates" (1897) він засуджує валленродизм Міцкевича й "прославлення", як це він бачить, облуди й зради: "Сумні, певно, були часи, коли великий поет ступав на такий фальшивий, облудний шлях, як величання зради, і смутну, мабуть, долю матиме народ, що вважає такого поета за найбільшого свого національного героя без жодних застережень і живить молодь отруйними плодами його духа".
Це, звісно ж, негайно спричинило полеміку, і навіть ще сьогодні критики говорять про статтю Франка як про "пасквіль" та "неприємний і злобний напад на польського барда". Окрім обгрунтованості звинувачення й контраргументу (який передусім полягає в тому, що валленродизм трактується Міцкевичем як трагедія зради, а Валленрод є персонажем, а не самим автором), тут слід пам’ятати про два моменти. Перший — це індивідуальний контекст: переживання Франком подібної роздвоєності під час його політичної боротьби з консервативними польськими колами в Галичині й глибока особиста травма від звинувачення у зраді за зв’язки з поляками, що аналізується в одній із найкращих поем Франка — його так само валленродівському "Похороні" (1899), і другий, — контекст національний і той факт, що при всіх найкращих сподіваннях польсько-українські стосунки були зовсім не однозначними. Твердити, як це робили радянські критики [3], буцімто конфлікт був лише між "прогресистами" та "реакціонерами", незалежно від їхньої національності, і що відповідні табори (наприклад "прогресисти" обох сторін) цілком поділяли погляди, — просто нерозумно.
Дуже виразним часовим проміжком всього постромантичного періоду є злам століть, епоха польського й українського модернізму, "Młod’ої Polsk’i" і "Молодої Музи". Протягом останніх років XIX і перших років XX ст. в Кракові зав’язуються контакти не тільки між окремими письменниками, але й між польськими та українськими літературними колами, а мистецька та ідеологічна спільність їхніх позицій сприяє поглибленню цих контактів. З одного боку, перекладаються Тетмаєр, Каспрович і Пшибишевський (наприклад, В.Щурат переклав програмний "декадентський" вірш Тетмаєра "Eviva l’arte"), а з другого — настрої і постава цих письменників широко проникають до української поезії. (Однак треба цілком об’єктивно визнати вторинність українських письменників "Молодої Музи", як і те, що жодному з них не вдалося талантом і майстерністю дорівнятися до представників "Молодої Польщі".) Найтісніші стосунки зароджуються в цей час між польським поетом і прозаїком Владиславом Орканом і видатним українським письменником Василем Стефаником. У зібранні праць Оркана існують, як показало дослідження Вервеса [2], різноманітні плани й начерки 1896-1899 рр. (жоден із них не реалізований) для творів на українські історичні теми, наприклад, драми про Сагайдачного і роману ("Руїни") про період Хмельницького.
На початку 1900-х років Оркан був найпалкішим прихильником української літератури. Найістотнішим наслідком цього захоплення стала його ключова роль у публікації антології української літератури "Młoda Ukraina" (1902) з власними перекладами і передмова до видання "Antologia współczesnych poetów ukraińskich" (1911). Водночас польська літературна критика тепло сприймала Стефаника.
І саме в польській критичній реакції на Стефаника та його колег — українських письменників — ми знаходимо важливий ключ до основної структури польсько-українських взаємозв’язків цього часу. 1900 року у впливовому варшавському часописі "Wędrowiec" критик Адам Ґжимала-Седлецький в статті "Janosiki" пише про нову хвилю письменників, які творять справжню "literatur’y narodów’у", "їхні імена, — говорить він, — Владислав Оркан, Василь Стефаник, Лепкий, Йозеф Єдлич, Анджей Стопка, Владислав Ярош... Всі вони народилися в Карпатах і всі вони постали із селянських злиднів" [2, 174]. Припускаючи, що Стефаника вписано в цю нову хвилю польської "народної" літератури з тим, щоб надати їй більшого значення і ваги, Вервес ігнорує значно важливіше питання [2, 175].
Адже брак диференціації між польською та українською літературами або ж навпаки — регіональна концепція української, тобто галицької, літератури виявляється тут досить чітко. І не потрібно конче доводити, що це повсюдна ідея в тогочасному польському суспільстві (вона такою не була, але й не був це окремий випадок), щоб проілюструвати існування даної структури мислення. Бо якщо тільки частина (скажімо, "прогресивна") даного суспільства визнає окремішність української літератури, а інша його частина це активні; або пасивно не визнає, то вже відсутність консенсусу визначає певну культурну настанову. Що ж насправді становить частину (в цьому випадку польської) культурної перспективи і тим самим основну структуру даних літературних взаємозв’язків, так це їхня невиразність, остаточна нерозділеність.
Підтвердження цього ми можемо знайти в іншій площині — соціально-політичної ідеології. Бо достоту як регіоналізм був "компромісним" засобом у цьому, так і соціалізм — в питанні соціальної справедливості. Значною мірою польське розуміння української літератури в другій половині XIX ст., — як свідчить позитивна й негативна рецепція Шевченка та "практичне" використання "Кобзаря", а також літературне співробітництво Франка з різними польськими письменниками, — характеризується тим, що ця література окреслювалася її соціальною ідеологією і походженням.
Міжвоєнні роки позначені відчутним спадом літературних контактів, цілком імовірно — через антагонізми, породжені польсько-українською війною і політичною невдоволеністю українців, тепер приєднаних до Польщі. Ні той, ні той уряд не заохочував польських літературних контактів із радянською Україною. Прикметно, наприклад, що в українській поезії в Західній Україні й самій Польщі, попри всю її життєвість, крім Антонича з його ранніми наслідуваннями Вежинського і Тувіма, важко помітити будь-які сліди контакту з дуже розвиненою польською поезією того часу. Набагато більшим було зацікавлення польським письменством в радянській Україні, де, з одного боку, увагу письменників привертала сучасність і недалеке минуле (скажімо, польсько-радянська війна), як, наприклад, у "Чернігові" (1931) або "Шаблі Котовського" (1938) Тичини, а з другого — класики минулого. Тут насамперед варто згадати Максима Рильського, найобдарованішого перекладача польської літератури на українську і щирого полонофіла. Його переклади "Кримських сонетів" і "Пана Тадеуша" Міцкевича (за які він отримав сталінську премію, а що важливіше — загальне визнання поетів і читачів), його інтерпретації поезії Словацького та багатьох інших збагатили обидві літератури.
Ярослав Івашкевич — польський письменник того часу, який неодноразово вдавався до української тематики. Через його симпатію до України, прожиті тут юні роки і часте звертання до неї у творчості вважалося, що письменник хотів стати кимось на кшталт єдиного представника "української школи" серед скамандритів. Уже застосування цього поняття до Івашкевичевого зображення України також є для нас визначальним. Бо, як і романтична "українська школа" століття перед тим, Івашкевич, на думку одного польського критика, бачить Україну як "останній резервуар польсько-українських традицій", і, як Словацький, він творить рапсодії, насичені українізмами, про її природні багатства, екзотику й польсько-українське минуле.
Отже, традиція спільної польсько-української батьківщини, з наївним пафосом виражена Вінцентом Полем в "Pieśn’i o ziemi naszej" (1843), продовжується таким інтелектуальним і витонченим письменником, як Івашкевич.
Існували також кілька письменників (і публіцистів), які групувалися навколо видання "Biuletyń polsko-ukraiński", котрі бачили український матеріал не тільки крізь естетичну й автобіографічну призму, але й з певної ідеологічної та історичної перспективи. Найпомітнішим серед них був Юзеф Лободовський. Хоч його поезія на українську тематику була зібрана і видана тільки після війни, писалася вона здебільшого за довоєнного періоду. Зі стихійного ототожнення себе з українською землею та її минулим, із власного болю від братовбивчих конфліктів та пророцтв майбутнього польського й українського народів Лободовський творить напружену, історично наповнену і в суті своїй трагічну візію польсько-українських взаємин.