Остаточний розрив зі спільною польсько-українською традицією — з можливістю такої традиції — стався за післявоєнного періоду. Роз’єднання двох культур було зумовлене політичним декретом, і з тієї самої причини відбулася нормалізація їхніх взаємин. Терміни, в яких тривало осмислення і обговорення даної літератури та виражалося "ставлення" до неї, спочатку приписувалися офіційними директивами, а згодом засвоювалися в новому культурному змісті. Щезли злість і образи, принаймні вже не висловлювалися відверто, але літературні контакти від цього стали досить нецікавими. Вони здебільшого обмежувалися перекладами і літературознавством. Щодо перекладів, то здобутки українців тут порівняно вагоміші, і пояснюється це тим, що працювали над ними кращі поети (не тільки представники старшої генерації — Рильський, Бажан, Первомайський, але також і молодшої, наприклад, Драч, який перекладав Норвіда). Наукові дослідження майже завжди краще вдавалися полякам, якщо провадилися, а загалом польсько-українські взаємини не викликали особливого інтересу в польській науці. Розуміння літератури кожної зі сторін безперечно увиразнилося, хоча з польського боку цьому заважав прохолодний інтерес (на кожну таку книжку, як "Noce ukraińskie" Єнджеєвича чи видання Шевченка в серії "Biblioteka Narodowa" припадало кілька українських досліджень польської літератури) і готовність прийняти, особливо в оглядових дослідженнях (наприклад, в антології "Literatura ukraińska"), радянську перспективу з її (по суті принизливим) наголосом на таких речах, як народність (ludowość) української літератури.
Тоді як з українського боку історія українсько-польських взаємин якщо й висвітлювалася взагалі, то тільки стосовно їхнього віддаленого минулого і з дуже жорсткими обмеженнями, польські письменники, звертаючись до недавнього минулого, виявляли певну різнорідність його трактувань. Так, у поемі "Słowa o nienawiści" (1955) Анджей Кусневич прагнув показати корені трагічних конфліктів й усунути ненависть між двома народами. Згодом у романі "Strefy" (1971), відзначеному премією, він знову повернеться до теми складних стосунків між різними національностями передвоєнної Галичини. В іншому відомому романі "Góry nad czarnym morzem" (1961) Вільгельм Max об’єктивно розробив доволі делікатну тему післявоєнного польсько-українського конфлікту на Лемківщині. А в романі Юліана Стрийковського "Czarna Róża" зображено (звісно, під відповідним ідеологічним кутом зору) різні середовища (польське, українське, єврейське) у зв’язку з передвоєнним комуністичним рухом у Польщі.
Одначе ці більш-менш інтроспективні й виважені твори мали також супровід в "нижчому" реєстрі. Йдеться про псевдобелетристичні зображення на кшталт "Łuny w Bieszczadach" (1959) Яна Ґергарда — польської (і радянської) акції проти УПА на території повоєнної Польщі. Як і вся масова література, вони передусім покладалися на вульгарну мелодраму й збуджувальні стереотипи. Позірно спрямовані проти "поганих українців", "буржуазних націоналістів", ці твори мали на меті очорнити в очах широкого читацького загалу, якому вони призначалися, все українське, а саме це поняття зробити синонімом бандитського.
Але гірке насіння цього конфлікту також спричинило появу феномена, котрий якісно, коли не кількісно, набагато перевищив негативізм попереднього. Йдеться про поезію Єжи Гарасимовича, що грунтувалася на українсько-лемківських коренях і поетовому досвіді, пов’язаному з насильним переселенням лемків. Вона насичена ремінісценціями та медитаціями про час і культуру, що перестали існувати. Втім, іноді особиста травма переростала в історичну візію, а в найвагомішій його поемі "Bitwa pod Białą Cerkwią" ми натрапляємо ще на одну (цього разу сюрреалістичну й містичну) інтерпретацію одвічної польсько-української проблеми. "Українська школа" вперто не хоче помирати, і Гарасимович, останній польсько-український бард, що якось назвав себе "Wielki Ruski Książe Polskich Pastorałek", живе самотньо, мов сучасний Вернигора, десь на Бескидах.
Отже, центральною, визначальною рисою польсько-українських літературних та культурних взаємин є той факт, що протягом майже всієї їхньої історії то були взаємини не літератури з літературою, а культури з культурою і літератури (польської) з культурою (українською). Інакше кажучи, за різних часових проміжків зв’язок Польщі з українською культурою або українською сферою (наприклад фольклором, історією, ландшафтом) не був опосередкований українською літературою, українською версією цієї культури. Якщо література є кодом, "мовою", якою культура виражає і пізнає себе й свою версію реальності, тоді "кодом дана правда" (вживаючи точне визначення Якобсона будь-якої перцепції реальності) не була знайдена і не була засвоєна. І це, певна річ, природна консеквенція об’єктивного політичного й соціального розподілу сил між обома сторонами.
У ХХ ст., культурні взаємини між Україною і Польщею набули нової якості. В цих взаємозв’язках позначився більш широкий аспект: від особистих контактів між діячами культури і до перекладів, проведення літературних свят і взаємного наукового дослідження літературного процесу в обох країнах.
Появу незалежної України 1991 року дуже прихильно сприйняла еліта, та, власне, й усе населення Польщі. Польська Річ Посполита стала першою країною, яка вже 2 грудня 1991 року визнала незалежність України. Це був прояв переконання польських політичних кіл у тому, що в політичних інтересах — у їх найглибшому розумінні — Польщі належить підтримати суверенітет України і надати їй всебічну допомогу в проведенні політичних та економічних реформ. Варто наголосити, що швидкість, із якою формувалося це переконання, зробила його своєрідним феноменом. Почасти це можна пояснити усвідомленням (зважаючи на набутий досвід) унікальності історичної миті, а ще — поширеною серед політиків ідеєю Мєрошевського й Гєдройця про необхідність активної східної політики, спрямованої на Україну, Білорусь, Литву. Характерною рисою феномену проукраїнської політики є те, що вона не залежить від того, як розвиваються переконання політичних діячів.
Прихильне ставлення до молодої української держави з боку інституцій, що мають вплив на прийняття рішень та формують громадську думку, сприяло розвиткові взаємних контактів, але відсутність відповідних регулятивних інструментів між Польщею та Україною вимагала створення договірно-правової бази. Далі я хотів би назвати тільки деякі найважливіші документи. Під час візиту президента Леоніда Кравчука до Польщі 18 травня 1992 року був підписаний «Договір про добросусідство та співробітництво між Польщею і Україною». Він містив декларацію про спільність інтересів та запис договору про взаємну відмову від територіальних претензій, а також гарантії шанування прав національних меншин. Це був успіх для обох сторін і незабаром польсько-українські стосунки стали взірцевими в масштабі регіону. 12 січня 1993 року представники президентів обох країн підписали протокол про створення Консультаційного комітету президентів Польщі й України для «обміну поглядами та інформацією щодо способів розвитку добросусідської співпраці та підготовки відповідних пропозицій для Президентів обох Держав». Важливою подією стало підписання 21 березня 1994 року Міжурядової угоди про охорону пам’ятних місць і поховання жертв воєн і політичних репресій. Створений у лютому 1993 року Єврорегіон «Карпати», а також І засідання Польсько-Української змішаної комісії з питань торгівлі та економічного співробітництва в березні того ж року засвідчили прагнення урядовців перенести офіційні політичні заяви у сферу регіональної і економічної співпраці.
Розуміння стратегічного партнерства — і відповідно відносини між Варшавою й Києвом — весь час змінюється. На початку нашої співпраці особливої ваги набуло створення та розширення механізмів політичних консультацій. Цей необхідний для обох сторін процес побудови інфраструктури взаємних стосунків тривав фактично до 1996 року, а результатом його стало близько 70 міждержавних угод і договорів.
Особливим досягненням у другій половині 90-х років стало збагачення польсько-українського діалогу проблематикою міжлюдських зв’язків. Спільна Декларація президентів Республіки Польщі і України про порозуміння і єднання від 21 травня 1997 року містила запис про те, що «замовчування або одностороннє висвітлення ... фактів (спільної польсько-української історії) не загоїть болю скривджених та їхніх близьких, не сприятиме поглибленню взаєморозуміння між нашими народами. Шлях до справжньої дружби лежить передусім через правду і взаєморозуміння. Визнаємо, що жодна мета не може бути виправданням злочину, насильства і застосування принципу колективної відповідальності».
Декларація про примирення не залишилася звичайною формальністю. Її засади втілюються в життя. У процесі побудови польсько-українських культурних взаємин без стереотипів важливу роль відіграють середовища, які формують громадську думку, кола науковців і представники самоврядування. Прикладом їх діяльності є унікальний документальний фільм «Трудне братерство», присвячений співпраці Пілсудського і Петлюри.
Діалог про спільну, часто болісну історію набув форми регулярних зустрічей польських і українських істориків у рамках міжнародних історичних семінарів «Польсько-українські стосунки у 1918—1947 рр.», організованих спільно Світовим союзом солдатів Армії Крайової та Союзом українців у Польщі. А почалися вони 1994 року з ініціативи Центру Карта.