Міжнародний вердикт став спробою залагодити багаторічну суперечку між двома країнами щодо морської межі в Чорному морі. Той факт, що обидві сторони знайшли в собі сили правовим чином розв`язати острівне питання є позитивним аргументом на користь перспектив вирішення проблемних питань дипломатичним шляхом. Однак, цим питанням непорозуміння між Україною та Румунією не вичерпуються.
Чергове загострення в українсько-румунські відносини привнесли проблеми, пов`язані з будівництвом каналу в дельті Дунаю (Дунай-Чорне море), яке Україна розпочала в травні 2004 р. Румунія звернулася до міжнародних інстанцій з протестом проти поглиблення Україною гирла Бистре, заявляючи, що це може спричинити екологічну катастрофу. Українська сторона запевняла, що експертиза була проведена, і для прискорення справи надала Бухаресту на ознайомлення всі необхідні документи. Звісно, причиною побоювань офіційного Бухареста був зовсім не екологічний «альтруїзм», а можлива втрата монополії на проходження суден із Дунаю у Чорне море.
Ситуація ускладнилася у зв`язку із розповсюдженням румунською стороною необ`єктивної інформації щодо екологічного стану у регіоні. На думку Румунії він міг погіршитись у разі продовження будівництва судноплавного українського каналу [6, 497].
Для ознайомлення світової спільноти із суттю справи щодо каналу Дунай-Чорне море Україна презентувала на 18-й сесії Міжнародної координаційної ради Програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера» проект поновлення судноплавства в українській частині дельти Дунаю. Члени ради позитивно оцінили проект, наголосивши, що Україна виконала свої зобов`язання і вжила заходів для посилення природоохоронної функції Дунайського біосферного заповідника.
8 квітня 2009 р. Україна завершила будівництво майже двокілометрової греблі на вході до Дунаю. Насип, що змінив перебіг річки для проходу суден по українському каналу, приймав президент В. Ющенко, який відзначив: «Ми затверджуємо свою геоекономічну, геополітичну присутність тут. Бо це найкращий, оптимальний варіант уніфікації із 7-м транспортним європейським коридором, який дає простір для формування транспортних перевезень на Кавказ, Середню Азію і далі на Схід».
Із здобуттям незалежності в 1991 р. Україна зіткнулася з проблемою територіальних претензій Румунії, яка претендувала на «свої історичні території». Негаразди тоились навколо земель Північної Буковини та Південної Бессарабії [3, 94].
Однією з недружніх стосовно України акцій стала ухвалена 28 листопада 1991 румунським парламентом «Декларація про референдум в Україні», в якій Північна Буковина, округи Герца та Хотин, а також південь Бессарабії (тепер це Чернівецька та частина Одеської області) були оголошені «румунськими територіями». У заяві містився заклик до парламентів та урядів інших країн у своїх актах про визнання незалежності України не поширювати їх на згадані території [4, 187]. Різко негативна реакція України змусили Румунію обрати помірковану позицію щодо територіального питання.
Однак, коли Румунія почала підготовку до вступу у НАТО, то Бухарест почав налагоджувати відносини з Україною. Основна причина полягала в тому, що від кандидатів на вступ до цієї організації вимагали обов`язкового врегулювання взаємин із сусідніми державами. Почалося встановлення дружніх відносин. У спільному договорі 1997 р. сторони підтвердили як «непорушний» існуючий між ними кордон і зобов`язались утримуватися в майбутньому від будь яких замахів на нього. Румунська сторона усвідомила безперспективність територіальних претензій до України, проте це питання продовжує сьогодні залишатись актуальним в програмах деяких націоналістичних сил Румунії.
Набуття членства в НАТО у квітні 2004 р. вивело Румунію в геополітичній площині на порядок значно вищий, ніж посідає Україна. Сучасна Румунія висловлює наміри і побажання як представник сильного воєнного альянсу [5, 14–15]. А тому Україна не має можливостей впливу на Румунію за допомоги військово-політичного інструментарію НАТО. Це ставить проблему вступу України до НАТО в площину усвідомлення стратегічних інтересів нашої держави, в тому числі і на українсько-румунському дипломатичного фронті.
Інше питання, що продовжує бути джерелом певної напруги у відносинах – це так звана проблема захисту прав національних меншин. Час від часу в румунській пресі з'являються публікації про начебто серйозні утиски прав румунської національної меншини в Україні, про закриття румунських шкіл, заборону вживання румунської мови тощо. Звичайно, це робиться за схемою, згідно з якою слід якнайгучніше та безпідставно говорити про «примусову українізацію», щоб у міжнародної спільноти сформувалося уявлення про порушення прав національних меншин в Україні.
Проблема полягає в тому, що румунська статистика всіх молдаван, що постійно проживають на території України, зараховує до румунів, приблизно так само, як іноді ототожнюють українців та росіян, хоча вони є окремими народами. Покладений в основу територіальних претензій принцип етнічного розселення румунів, які начебто становлять більшість населення на «спірних територіях», сьогодні не витримує ані наукової, ані публіцистичної критики.
У липні 2006 р. в. о. міністра закордонних справ України Борис Тарасюк та керівник зовнішньополітичного відомства Румунії Міхай Резван Унгуряну домовилися провести моніторинг на території України. Приводом стали претензії Бухареста до Києва у систематичному порушенні прав громадян України румунського походження. Перший етап моніторингу був проведений в жовтні-листопаді 2006 року на території Чернівецької області України та Сучавського повіту Румунії за участю експертів Ради Європи і ОБСЄ. Другий етап відбувся у Закарпатській області України та повіті Марамуреш Румунії в травні-червні 2007 року.
Підбиття підсумків третього етапу україно-румунського моніторингу, яких проходив з 19 по 24 травня 2008 р. на південному заході Одеської області, міг бути зірваний через неконструктивну поведінку румунської сторони. Під час моніторингу румунська сторона намагалася перевести моніторинговий процес в політичну площину та здійснювала тиск на українську сторону, намагаючись схилити її до невизнанні існування молдавської національності. Зокрема, румуни неодноразово наполягали на тому, що вони не визнають молдавського етносу як такого і вважають представників молдавської національної меншини в Україні румунами.
За словами представників українського Міністерства закордонних справ, під час зустрічі із громадою с. Утконосівка Ізмаїльського району Одеської області румунська делегація штучно створювала напругу, що викликало негативну реакцію жителів села. Після цього спільна комісія була вимушена припинити моніторинг. Офіційний Бухарест звинувачення на свою адресу заперечував. Більш того, у висновках румунської сторони наголошується, що «українські чиновники намагалися обмежити діалог румунської делегації з представниками румунської общини». Таким чином, питання про права національних меншин між Україною та Румунією продовжує залишатись відкритим та надуманим. Фактично воно використовується румунською владою для послаблення позицій України на міжнародній арені.
Отже, на сучасному етапі Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних інтересах України, що зумовлено багатьма факторами. Зокрема, суміжним кордоном, спільністю орієнтирів на європейську інтеграцію, широкими потенційними можливостями для розвитку взаємовигідного торговельно-економічного співробітництва, а також проживанням у цих країнах, відповідно, української та румунської меншин. Проте, у відносинах двох держав спостерігалась відкрита зовнішньополітична конфронтація у питаннях дотримання прав національних меншин, статусу острова Зміїний, будівництва Україною каналу «Дунай – Чорне море», висунення територіальних претензій до України тощо.
Історія становлення та розвитку двосторонніх відносин між офіційним Києвом та Бухарестом завжди була непростою та характеризувалась наявністю бурхливих дипломатичних баталій. Проте на українсько-румунському напрямку сьогодні нашою державою досягнуті певні результати, зокрема підписана угода про режим державного кордону, здійснена делімітація континентального шельфу, відновлений власний суднохідний канал «Дунай – Чорне море». Невирішеними залишаються, в основному, політико-ідеологічні питання щодо проблеми національних меншин та бажання Румунії приєднати свої «історичні території». Сьогодні подібні виклики ставлять перед українською дипломатією завдання більш відповідально та консолідовано захищати національні інтереси. Найбільш перспективним методом для цього має стати пошук компромісу та виведення за дужки заполітизованих та надуманих претензій та звинувачень.