Після закінчення війни комуністична партія Югославії в Косово продовжувала політику окупантів. Тіто видає закон, відповідно до якого вирішується проживання переселених албанців. За цим законом сербам було заборонено повертатися у свої маєтки, а ті, хто повертався піддавалися гонінням, та це ще не було завершальним моментом переселення албанців у цю область. Для обгрунтування дружби та взаємодопомоги, в червні 1946 року голови соціалістичних Югославії та Албанії – Йосип Броз Тіто та Енвер Ходжа підписали договір, за яким приймалися міри по узгодженню економічної політики: створення митного союзу, координації сільськогосподарських планів та уніфікації цін. Югославія надавала Албанії великий кредит, також було введено безвізовий режим. Косово стало автономним округом. Ходжу дуже хвилювало питання албанських меншин у Косово, а Тіто, який всіляко придушував в Югославії етнічний націоналізм, в першу чергу сербський, був згідний передати спірні райони Албанії, але розраховував компенсувати такий крок створенням Балканської федерації, в якій Албанії відводилася залежна роль. Все це сприяло переселенню в Косово ще приблизно 60 тис албанців. Серед них були і так звані «політичні емігранти», які тікали з Албанії і підтримувалися Йосипом Сталіним, який вів постійне протистояння Тіто.
В той час, коли серби, скоріш за все, нічого не могли вдіяти для того. Щоб вдержати край. За їх рахунок проблема могла б бути вирішеною, проблема сербських меншин могла б вже не мати значення, проте Сталін, якому не подобалася самодіяльність Тіто, зумів в 1948 році ізолювати Югославію від інших соціалістичних країн і посварити недавніх друзів.
Вирішення косівського питання було перенесено. У зв’язку з тим, що місцеві комуністи підтримували албанське керівництво, а не Тіто, він розпочав проводити репресії проти членів партії, які згодом переросли в терор проти косівських албанців взагалі, тобто в таких умовах автономія Косово була лише формальною. Проте вирішити національне питання на користь сербів Тіто не намагався, так як майже мільйонне населення краю в1961 році на 70% складалося з албанців [1].
У зв’язку з нормалізацією радянсько-югославських відносин на той час майже припинилися репресії. За албанськими даними число загиблих від репресій склало понад 60 тисяч чоловік [1].
В 1963 році область Косово та Метохія були оголошені автономним краєм. Але між тим жорстоке розчарування, яке переживали прихильники албанського об’єднання призвело до помітної радикалізації національного руху, виникає так званий Революційний рух за об’єднання албанців, в якому нараховувалося декілька сотень чоловік, також менші організації та групи, в тому числі і Визвольна Армія Косово.
Одним з головних засобів створення Великої Албанії повинна була стати озброєна боротьба. Вплив екстремістів то посилювався, то послаблювався, але протиріччя з іншими албанськими лідерами торкалися в основному методів досягнення мети, заздалегідь несприйнятливої для сербів та бажаної для більшості косоварів.
Конституційна реформа, здійснення якої розпочалося після 1963 року, коли Югославія отримала назву Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, завершилося прийняттям у лютому 1974 року нової конституції. Перша стаття Основного закону проголошувала, що СФРЮ є «союзною державою, державною співдружністю добровільно об’єднаних народів та їхніх соціалістичних республік, яка основана на «самоврядуванні робітничого класу, всіх трудящих та громадян, рівноправних народів та народностей» [20]
Суб’єкти федерації також мали певний державний статус, а закріплення самостійності республік та країв звужувало економічні та політичні функції федеральної держави. Республіки несли відповідальність за економічний та політичний розвиток на своїх територіях. До федеральної компетенції входили лише функції забезпечення незалежності та територіальної цілісності країни, регулювання трудового права на внутрішньому югославському ринку функціонування органів державної безпеки, валютної системи, ведення зовнішньої політики та економічні вдносини з іншими країнами.
Що стосується саме Косово, то за конституцією СФРЮ 1974 року, воно було одним із автономних країв у складі Сербії. Косово займало територію 10 тисяч квадратних кілометрів, населення складало 1,5–2 млн. чол. На початок 90-х років край був майже етнічно однорідний – 90% його населення становили албанці. Сербів та чорногорців у Косово нараховувалося 150–200 тис. чол.
Слід зазначити, що саме в цьому краї найвища в Європі народжуваність, албанські сім’ї нараховують в середньому по 7 осіб, більше половини населення молодші двадцяти років. Водночас це найбідніша територія сучасної Югославії з найнижчим рівнем економічного розвитку. Албанське населення Косово складає сьогодні 20–25% населення СФЮ. Враховуючи існуючий серед албанців коефіцієнт народжуваності, можна сказати, що в 2020 році серби в СРЮ стануть етнічною меншиною. Британські дослідники на початку ХХ століття свідчили, що територія Албанії та Косово населена найбільш відсталими в Європі племенами, і що звички американських індіанців – це дитячі казки по відношенню до того, що трапляється серед албанців. К. Марксу приписують вислів, який він нібито зробив на адресу албанців: «Будь-яка сусідня країна повинна тримати албанців у жорстокій койковій дисципліні доти, доки її економіка не дасть змоги забезпечити їх роботою по черпанню води та рубки дров» [4].
Завжди гострий національний конфлікт між сербами та хорватами в єдиній державі на початку 1981 року поступився місцем набагато гострішому конфлікту між югославською федерацією та албанськими іредентистами. Головним політичним гаслом під час демонстрацій, що розпочалися 1981 року в столиці Соціалістичного автономного краю Косово місті Приштина, було – «Косово – республіка». Після органами державної безпеки СФРЮ у Приштині та інших містах Косово були розкриті нелегальні організації студентів та молоді на зразок «Марксисько-ленінської партії албанців у Югославії». За плечима таких організацій стояв політичний тоталітаризм сталінського типу в особі керівництва сусідньої Албанії. І на початку подій в Косово, і пізніше, албанська опозиція виступала за створення етнічно чистого краю з метою пізнішого проголошення республіки в складі югославської федерації. В перспективі, користуючись формальним правом на самовизначення аж до відокремлення, яке існувало відповідно до Конституції СФРЮ, республіка могла відокремитись від Югославії. В такий спосіб задумана албанська республіка з частинами Македонії та Чорногорії, населена переважно албанцями, нараховувала б до 2 мільйони жителів.
Антидержавні виступи албанського населення Косово, які розпочалися в 1981 році мали під собою національне підгрунтя. Після придушення відкритих виступів на початку 80-х років, опозиція в Косово почала проводити політику витіснення мешкаючих там представників інших національностей. Наслідком цього тиску на не албанське населення став виїзд з Косово 22 тис. 307 сербів та чорногорців за час з кінця 1981 року до лютого 1987 року. [4]
Масова міграція працездатного населення з Косово змусила Союзне Виконавче Віче (уряд) СФРЮ в грудні 1987 року прийняти спеціальну федеральну програму припинення виїзду сербів та чорногорців з Косово. Для захисту не албанського населення на початку 1982 року до Косово було введено спеціальний загін міліції та служби безпеки чисельністю до 1000 чоловік.
Напруженість у Косово та зміни в політичній ситуації першої половини 80-х років підштовхнули керівництво Сербії до нової постановки питання про конституцію цієї республіки як держави. В даному випадку специфічність становища Сербії полягала в тому, що вона єдина з усіх республік СФРЮ мала у своєму складі два автономні краї – Косово та Воєводину.
За конституцією СФРЮ і Сербія, і автономні краї були суб’єктами федерації, що робило вельми незалежними крайооові керівництва. Подібне становище в республіці завжди сприймалося негативно. Краї ж, в свою чергу, весь час намагалися якомога далі відійти від «опіки» республіки.
Недовіра та напруженість у відношеннях між керівництвами республіки та країв почали переростати в політичну боротьбу, яка нагадувала боротьбу незалежних політичних структур. З іншого боку Сербія певний час не хотіла ліквідувати автономію Косово та Воєводини з огляду на те, що представники цих країв входили до складу президії СФРЮ двома своїми голосами.
Таким чином нестабільна ситуація в Косово все далі погіршувалась та загострювалась. Опозиція вимагає для краю статусу повноправної республіки. Белградський уряд відповів на це чотири рази вводячи надзвичайний стан. Майже кожен третій албанець принаймні один раз затримувався міліцією чи силами безпеки. Це призвело до різкого збільшення виїзду албанців з косово до македонії.
Албанізація краю, яка відбувалася завдяки виїзду сербського та чорногорського населення і зростання народжуваності, з великою тривогою сприймається в Сербії, оскільки край вважається колискою сербської цивілізації. До сьогодні відзначається день битви на Косовому полі 1389 року, коли сербські та чорногорські війська зазнали жорстокої поразки від турків, і започаткували турецьке ярмо, яке тривало кілька століть.
Погіршення ситуації з правами косівських албанців пов’зано з діяльністю С. Мілошевича, який з січня 1986 року зайняв посаду голови союзу комуністів Сербії. В 1986 році, коли був опублікований Меморандум академії наук та мистецтв Сербії переважна більшість керівництва засудила цей документ, С. Мілошевич своїм підкресленим мовчанням фактично продемонстрував, що поділяє висловлені в цьому документі ідеї про пригнічення сербського населення з боку косовських албанців. В1987 році з ініціативи Слободана Мілошевича були прийняті поправки до Конституції Сербії, які значно обмежували права автономій. Ці засоби були одностайно підтримані населенням Сербії та Чорногорії. В 1988 році за сприянням Мілошевича в Сербії був створений комітет захисту косівських сербів та чорногорців. У 1989 році Мілошевич раптово став одним з найпопулярніших політиків у Сербії, виголосивши слова, перероблені народом у гасло: «Ніхто не має право бити сербів!» [4] Такими словами Мілошевич зупиниі міліцію, що почала боротьбу проти безпорядків на Косовому полі. Нахвилі своєї популярності, здобутої у боротьбі за права косовських сербів, Мілошевич у травні 1989 року стає лідером Сербії. В березні 1989 року вміло підібраний ним керівний склад представницьких органів Косово та Воєводини висловився за повернення ключових функцій автономії сербському керівництву. Таким чином автономія Косово та Воєводини була зведена нанівець шляхом введення в цих краях прямого правління Сербії, що було затверджено відповідними поправками до конституції.