диверсифікація дає змогу розвивати перспективні коопераційні зв’язки з прогресивними (насамперед — науково-дослідними) організаціями з метою формування довгострокових конкурентних переваг [18, c. 98].
Останніми роками сформувалося нове бачення стратегії диверсифікації. Як і кожне економічне явище, диверсифікація має позитивні та негативні наслідки.
Стратегія спорідненої диверсифікації1 полягає у використанні хоча б одного з наявних факторів виробництва: технології, постачальників, сировини або матеріалів, схожих методів і know-how з управління, маркетингу, використання персоналу; каналів розподілу та збуту, орієнтованих на тих самих споживачів, для розширення можливостей вдоволення потреб споживачів. Споріднена диверсифікація може бути більш або менш тісною залежно від масштабів використання наявного виробничого та торгово-збутового потенціалу.
Варто зазначити, що вплив спорідненої диверсифікації на підвищення ефективності функціонування підприємства може посилитися, якщо створюється торгова марка чи існує надійний "goodwill"’а. Це формує підґрунтя для якнайшвидшого визнання на ринку нових для підприємства товарів чи послуг, "задає" їхній досить високий конкурентний статус.
Якщо нові для підприємства види діяльності, зумовлені стратегією спорідненої диверсифікації, досить близькі до старих, базових, то можна знизити витрати за рахунок старих методів і заходів, підвищити якість продукції на базі свого нагромадженого досвіду (який, можливо й не потребує коректив), "підсилити" конкурентні можливості традиційних товарів тощо. Іншими словами, продумана стратегія спорідненої диверсифікації має потенційні синергічні ефекти для всього "портфеля" та "стратегічного набору підприємства".
Стратегія неспорідненої та конгломератної диверсифікації означає освоєння нових видів продуктів і послуг. Їхні розбіжності характеризуються зв’язком з освоєними напрямками діяльності: при неспорідненій диверсифікації новий продукт є доповненням до основного, сприяє його збуту на основних ринках; при конгломератній диверсифікації новий продукт не пов’язаний з основним, потребує не лише нової виробничої, а й нової збутової системи, орієнтованої на нового споживача з іншими потребами. При неспорідненій диверсифікації зміни торкаються виробничого потенціалу і не мають принципового характеру. Конгломератна диверсифікація може розглядатися як створення "держави в державі". У додатку З розглянуто переваги та бар’єри спорідненої диверсифікації [18, c. 100].
Зазначена стратегія, як свідчить досвід процвітаючих фірм, обирається за одним критерієм–прибутком від діяльності, незалежно від галузі.
Стратегію конгломератної диверсифікації обирають у таких випадках:
підприємство має досить великі можливості для інвестицій і є деяка кількість бідних, але з багатими перспективами фірм, які шукають партнерів;
підприємство створює нове виробництво за свій рахунок під перспективний сегмент ринку;
підприємство працює у сфері з особливими циклами, що обумовлені сезонним чи специфічним попитом, тобто зі значними спадами у виробництві;
за цих умов воно може шукати напрямки діяльності з менш вираженими циклічними ознаками;
підприємство, що має велику заборгованість, шукає вільну від боргів фірму, щоб збалансувати структуру капіталу та створити можливості для отримання додаткових кредитів;
підприємство має три – чотири неспорідні напрямки діяльності та створює в межах кожного з них споріднені групи;
підприємство купує та створює "з нуля" нові напрямки діяльності, щоб досягти мінімально необхідних показників, які визначають цільові орієнтири розвитку.
Конгломератна диверсифікація може використовуватися за наявності управління якісно високого рівня, що дає змогу:
мати достовірну інформацію про справи в кожному з диверсифікованих підрозділів;
розуміти сутність і внесок кожного з напрямків у кінцеві результати діяльності підприємства загалом;
мати змогу впливати на плани та діяльність кожного з диверсифікованих підрозділів з метою забезпечення їхнього необхідного внеску в досягнення загальних цілей і стратегій підприємства.
При досить широкій диверсифікації підприємство стикається з проблемами, які досить важко вирішити:
пошук висококваліфікованих фахівців, які б якісно керували кожним з різноманітних напрямків діяльності. Навіть при наявності таких спеціалістів створення нового напрямку діяльності за рахунок конгломератної диверсифікації потребує "свого" апарату управління, що призводить до ускладнення системи управління підприємством загалом;
центральний апарат управління підприємством, незважаючи на будь-який рівень автономності новоствореного напрямку, має оцінювати його стратегічні ініціативи не лише за формою, а й за змістом. Це потребує додаткових, "непрофільних" знань у керівників підприємства, які не завжди можуть бути замінені загальною ерудицією;
розробка загальної стратегії підприємства ускладнюється, оскільки важко оцінити вплив непов’язаного з іншими напрямку на базові напрямки.
В таких умовах синергізм нового напрямку прирівнюють до нуля, що не завжди правильно. При управлінні "портфелем", тобто прийнятті рішень про введення/виведення тих чи інших "бізнесів" (напрямків діяльності) використовується досить велика кількість критеріїв за якими обираються альтернативи (наприклад, взаємопідтримка, спільне використання потужностей та навичок тощо). Ці критерії не завжди спрацьовують для визначення переваг, які надає непов’язаний з іншими напрямок; в теорії конгломератна диверсифікація застосовується для підвищення стійкості підприємства та збільшення прибутковості за рахунок привабливіших, з цієї точки зору, СЗГ. Однак на практиці ці переваги "врівноважуються" недоліками, пов’язаними з витратами та труднощами на освоєння цих нових сфер діяльності.
Конгломератну диверсифікацію не можна виключити зі стратегічних альтернатив розвитку підприємства, оскільки інші напрямки можуть перебувати на стадії занепаду або досягли меж свого розвитку, зумовлених розмірами сегмента ринку. У розвиненій ринковій економіці аргументом для конгломератної диверсифікації крім того може бути "приваблива пропозиція", тобто коли "не купити неможна внаслідок найвигідніших умов". Щоб знайти компроміс, кожне підприємство, яке орієнтується на освоєння неспорідненої або конгломератної диверсифікації, має визначити для себе межі цього процесу:
між найменшим, мінімальним, рівнем диверсифікації, потрібним для досягнення поставлених цілей та зміцнення своєї конкурентоспроможності;
між максимальним рівнем диверсифікації, коли при підвищенні складності системи зберігається керованість нею.
Неспоріднена, або конгломератна, диверсифікація здійснюється, як правило, трьома способами:
— злиття або купівля;
— створення нового напрямку діяльності з використанням внутрішніх можливостей підприємства;
— створення спільного підприємства.
Кожен із них має переваги та недоліки.
Стратегії злиття або купівля має такі переваги:
швидке входження в ринок (при правильному виборі варіанта купівлі/злиття);
обминання бар’єрів такого типу, як патенти, технологічна недосвідченість персоналу, доступ до надійних джерел постачання, іноді — торгові марки, канали розподілу тощо;
відомо масштаб операцій та ринкову репутацію;
швидкий запуск виробництва (іноді — проведення діяльності без перерви).
До її недоліків можна віднести:
необхідність ризикувати досить високими сумами;
примусове злиття ("вороже поглинання") створює конфліктну ситуацію, при якій переваги не можуть бути використані;
ціна купівлі фірми залежить від її стану: а) висока ціна за успішну компанію; б) низька ціна за компанію, що має певні труднощі.
Приймаючи рішення щодо перспектив компанії, яка є об’єктом купівлі, не завжди можна орієнтуватися на ціну, що її встановило підприємство. Під якою ринковою вартістю підприємства розуміють в першу чергу "вартість капіталу", тобто середньозважені дисконтовані платежі у відсотках до свого та позичкового капіталу. Ціну фірми визначають як приведені до нинішнього часу потоки виплат кредиторам, в акціонерних товариствах — акціонерам. Як дисконтований множинник тут використовується "вартість капіталу". Неспеціалісту в тій чи іншій галузі важко спрогнозувати перспективність фірми, тому зупиняються на суто економічних показниках; під час придбання фірми, на базі якої планується впроваджувати know-how, що є у підприємства-покупця, можна стикнутися з її неготовністю сприйняти ці інновації.
Стратегія створення нового напрямку діяльності з використанням внутрішніх можливостей підприємства має такі переваги:
потреба в менших сумах, які підприємство може виділяти впродовж певного періоду;
"неворожий" вплив на баланс попиту/пропозиції в галузі за рахунок поступового входження в галузь;
нагромадження власного досвіду з розвитком нового напрямку діяльності (оскільки бізнес починають із самого початку);
можливість планувати темпи власного розвитку з урахуванням темпів розвитку галузі, особливо — в "молодих" галузях.
До її недоліків можна віднести:
повільне освоєння нової сфери діяльності, що супроводжується зниженням показників ефективності на підприємстві загалом;
необхідність освоювати новий виробничий потенціал, непрофільний для підприємства, а тому є великий ризик, що не буде досягнуто результатів, на які сподівалися;
конфлікт між "старими" та "новим" напрямками в боротьбі за інвестиції для розвитку, а також легковажне ставлення до "підкидька";
ускладнення виробничо-збутової та управлінської системи з необхідністю подолання зовнішніх і внутрішніх бар’єрів для розвитку.