За ступенем втручання держави в регулювання зовнішньої торгівлі можна виділити протекціоністську політику і політику вільної торгівлі. Політика вільної торгівлі характеризується мінімальним державним втручанням у зовнішню торгівлю, тобто коли торгівля розвивається на основі дії вільних ринкових сил, попиту і пропозиції. Протекціоністська політика - це захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції за допомогою тарифних і нетарифних інструментів торгівельної політики. Можна також виділити помірну політику, яка в певних пропорціях містить елементи перших двох. Ступінь жорстокості державного регулювання зовнішньої торгівлі визначається на основі середнього рівня митного тарифу і середнього рівня інтенсивності кількісних обмежень. Відносно відкритим вважається торгівельний режим при середньому рівні мита менше 10% і кількісних обмеженнях, які покриваються 25% імпорту. При використанні тих чи інших елементів торгівельної політики необхідно враховувати їх сукупну дію на загальний характер торгівельної політики країни і на можливі відповідні міри, які можуть здійснюватися зі сторони її торгових партнерів. Тому в залежності від цілей державного регулювання існують різні інструменти торгівельної політики.
В цілому методи регулювання зовнішньої торгівлі можна розділити на:
- тарифні - напрямлені на використання митного тарифу;
- нетарифні - квоти, ліцензії, субсидії, демпінг і т.д.
Нетарифні методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності, в свою чергу, поділяються на три групи:
- Зовнішньоторгові міри, напрямлені на пряме обмеження імпорту чи експорту: ліцензування, квотування, імпортні депозити і податки, введення мінімальних імпортних цін і т.д.
- Міри, які безпосередньо не направлені на обмеження зовнішньої торгівлі: митні формальності технічні стандарти і норми, специфічні стандарти якості, норми безпеки, санітарні і ветеринарні норми і т.д.
- Міри, направлені на обмеження імпорту або стимулювання експорту, але дія яких впливає на зовнішньоекономічну діяльність. Нетарифні бар’єри дають більше можливостей діяти державі.
Методи здійснення зовнішньоекономічної політики можна розділити також на:
- економічні;
- адміністративні.
Під економічними розуміють інструменти, які діють через ринковий механізм, в якійсь мірі направлені на подорожчання імпорту і здешевлення експорту, а під адміністративними - такі, які безпосередньо впливають на економічні відносини.
До економічних інструментів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відносяться:
- в межах імпорту: митні тарифи, податки і збори з товарів, які ввозяться, імпортні депозити;
- в межах експорту: податкові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від податків.
Адміністративними інструментами являються: ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій), ліцензування, квотування, специфічні потреби до товару, упаковки, добровільне обмеження експорту, бюрократичне ускладнення митних процедур. [11c.20-22]
Важливе значення серед нетарифних інструментів регулювання зовнішньоекономічною діяльністю займають валютні обмеження, які виступають або фактором отримання розвитку зовнішньої торгівлі, або фактором, що стимулює розвиток зовнішньоекономічних зв’язків країни. Валютні обмеження являють собою регламентацію операцій резидентів і нерезидентів з валютою і іншими валютними цінностями і являються часткою валютного контролю держави. Сферою застосування валютних обмежень можуть виступати зовнішня торгівля товарами і послугами, рух капіталів і кредитів, податкових і інших платежів. В межах зовнішньої торгівлі дія валютних обмежень прирівнюється до кількісних обмежень імпорту, оскільки імпортер в такому випадку повинен отримати дозвіл на використання валюти для імпорту товарів і послуг, що негативно відбивається в цілому на зовнішній торгівлі країни. Одним з найбільш важливих напрямів діяльності держави в області регулювання зовнішньоекономічної діяльності являється регулювання ввіз і вивіз капіталу. Це направлено на підвищення ефективності іноземних капіталовкладень для економіки в цілому. Регулювання потоку іноземних інвестицій носить подвійний характер. З однієї сторони, здійснюються міри по створенню в країнах сприятливого інвестиційного клімату за допомогою державних гарантій від націоналізації іноземної власності по відношенню пред’явлення різних податкових пільг і канікул, митних пільг, захисту від іноземної конкуренції і т.д. З іншої сторони, держави проводять політику обмеження впливу іноземного капіталу на економіку країни.
3. Основні заходи нетарифного регулювання
Сутність нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності полягає в забезпеченні належного захисту не лише інтересів держави, а й інтересів окремих суб'єктів такої діяльності. Найважливішими заходами нетарифного регулювання є ліцензування, квотування, реєстрація контрактів, дозволи міністерств і відомств, що мають необхідні повноваження щодо видачі таких дозволів на відповідні товари. Транспорт, товари та інші предмети, які переміщуються через митний кордон України можуть, крім митного, підпадати під радіологічний, екологічний, санітарний, фітосанітарний, ветеринарний контроль, який проводиться фахівцями відповідних служб. При цьому слід зауважити, що митний контроль не може бути закінченим доти, доки не завершені згадані види контролю.
Згадані заходи, вимоги та стандарти не можуть бути використані в якості нетарифних бар'єрів, а органи, які зобов'язані розробляти та втілювати в практику стандарти додаткових видів контролю повинні доводити їх до відома широкого загалу в загальнодоступних друкованих виданнях До інструментів кількісного регулювання (обмеження) експорту та імпорту належать квотування та ліцензування зовнішньоекономічної діяльності.[10c.95]
Квотування та ліцензування експорту та імпорту запроваджується державою самостійно через уповноважені нею державні органи:
- у випадку різкого погіршення розрахункового балансу України, коли на певну дату його негативне сальдо на 25 відсотків перевищує загальну суму валютних вимог України;
- у разі досягнення рівня зовнішньої заборгованості, визначеного ВР України",
- тоді, коли значно порушено рівновагу щодо певних товарів на внутрішньому ринку України, особливо продуктів харчування, сільськогосподарської продукції та промислових товарів народного споживання першочергової потреби;
- у разі потреби забезпечити необхідні пропорції між вітчизняною та імпортною сировиною у виробництві;
- за наявності необхідності проведення заходів у відповідь на дискримінаційні дії деяких інших держав;
- у відповідності з міжнародними угодами, що їх укладає або до яких приєднується Україна (запроваджується режим квотування);
- у випадку добровільного обмеження експорту товарів у визначену країну може запроваджуватись режим квотування.
Експортна (імпортна) квота — це гранична кількість визначеної категорії товарів, який дозволено експортувати (або імпортувати) на протязі певного часу, що визначається в натуральних вартісних одиницях. Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за ними не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти. В Україні запроваджуються такі види експортних (імпортних) квот (контингентів):