Із закінченням соціалістичної епохи у Центрально-Східній Європі відкрилась можливість трансформаціїцентралізованої планової економіки в ринкову, а також політичної і економічної інтеграції Центрально-Східної і Західної Європи. Аналіз взаємоузгодженості перехідного та інтеграційного процесів, що стали стратегічно важливими для подальшого успішного розвитку країн цього регіону; інституційні рамки європейської інтеграції цих країн і здійснюється в запропонованій роботі.
Варто наголосити, що на початку 90-их років основною метою економічної політики цих країн був. перехід від центрально-планової системи до ринкової. Адже країни цього регіону характеризувались значною нестабільністю. Значна або й переважна частина чинників нестабільності виникла внаслідок реалізації стратегій економічних перетворень, отже, має трансформаційний характер. Метою економічних стратегій у перехідних економіках країн Центрально-Східної Європи на першому етапі була побудова розвиненої стійкої ринкової економіки. Отже, ключовою категорією виступає ринковий механізм, що спроможний замінити державне адміністрування в економіці. Стабілізаційний вплив мав би здійснюватись на весь процес суспільного відтворення: на системи власності, стимулювання, узгодження інтересів, інституційного оформлення, технічного забезпечення.
Початком таких процесів можна вважати 1989 рік, коли країни Центрально-Східної Європи постали перед двома вирішальними шляхами: перехідний процес і переорієнтація в сторону Західної Європи. Створення ринкового середовища, відповідних форм економічних відносин та досягнення необхідних економічних пропорцій, як і перебудова технологічної структури, перетворення у системі державної влади є напрямами перехідної економічної стратегії.
Відповідно з цим проходить процес формування системи завдань і пріоритетів економічної стратегії, що спрямовуються на грошову, фінансову, бюджетну стабілізацію, економічну лібералізацію, приватизацію, реструктуризацію, розвиток ринкових інститутів.
З огляду на це, часто спостерігається недосконалість діяльності владних структур, що змішують цілі та засоби реформ і це призводить до менш успішної ринкової трансформації. Тому виникає питання пошуку місця держави у новій економічній структурі, ступеню її втручання у регулятивні процеси. З огляду на це, науковці виділяють наступні моделі економічних стратегій переходу до ринку.
Модель "ринкового соціалізму" характеризується централізованим бюрократичним контролем держави над розміщенням ресурсів; власність залишається переважно під державно-корпоративним контролем; підтримкою дрібної приватної власності, соціальним патерналізмом. Можна погодитись з думкою Калганова, що в залежності від соціальної ситуації, якості інституційно-політичної системи та інших неекономічних факторів ця модель може забезпечити швидкий ріст (Китай) чи стагнацію (СРСР кінця 80-их років) [2, с.58].
Іншою моделлю є "державний корпоративізм", для якого характерними є радикальніша передача стратегічної функції напівприватним корпораціям, локалізація державного контролю, корпоративна конкуренція. Слушним вбачається застереження, що за умов слабкості інституційної системи і центральної влади ця модель може рухатись у напрямку інфляції та стагнації [2, с.59].
Наступною моделлю являється "оксамитова революція". Вона передбачає поступовий трансформаційний перехід до вільних ринкових відносин, дисперсію прав власності серед населення при приватизації, домінування корпоративно-капіталістичної власності. В рамках даної моделі найбільше реалізується загальноцивілізаційна тенденція до гуманізації та соціалізації економічного життя [2, с.59].
Найбільш жорстким варіантом трансформації є модель "шокової терапії"". Типовими її рисами є одномоментне адміністративне руйнування попередньої системи бюрократичного централізованого планування і впровадження ринку: прискорена приватизація, надання швидким суспільним перетворенням статусу стратегічної мети суспільства [2, с.60].
До моделі "оксамитової революції більше тяжіла Угорщина, де використовується консервативно-неоліберальна теорія з поступовим відходом держави від домінування в економіці та переходом до ринкових відносин, що розпочався ще у 80-ті роки. В результаті поступового характеру проведення реформ Угорщині вдалося досягти значно кращих показників економічної структури, побудувати інституційну систему реалізації економічної влади. Характерною рисою початку 90-их років в Угорщині став високий рівень соціального захисту населення.
А такі країни, як Польща та Чехія розпочали реформи за моделлю "шокової терапії". Цікавим є той факт, що Польща обрала шлях швидкої та стабілізаційної стратегії. Така перша стабілізаційна програма була прийнята у 1990 році і названа на честь Л. Бальцеровича, заступника прем'єр-міністра та міністра фінансів, а також головного автора пакету реформ. Перша стабілізаційна програма ("План Бальцеровича") являла собою радикальний підхід до трансформації планової економіки в ринкову. Згідно цієї програми основна увага приділялась жорсткій фіскальній політиці, ключовими елементами якої були фіксований обмінний курс і прогресивне оподаткування доходів. Отже, трьома основними пунктами цієї стабілізаційної програми були грошова і цінова стабілізації; структурна перебудова; зменшенні зовнішнього боргу і розрахунок на економічну допомогу з-за кордону [5, сі 66-167]. Ще однією характерною рисою структурних реформ цієї країни було те, що Польща стала першою із країн Центрально-Східної Європи, чия економічна програма була підтримана МВФ. Роль міжнародних фінансових організацій і урядів іноземних країн полягала у фінансовій підтримці діяльності уряду Польщі, що була спрямована на досягнення цілей, обговорених з ними. В цілому, на нашу думку, вже з того часу була очевидна успішна реалізація цієї програми та структурних змін в економіці Польщі.
Вищезгадані країни можна впевнено назвати "країнами-лідерами" трансформаційних процесів, оскільки економіки інших країн колишнього соцтабору важко віднести до якоїсь конкретної моделі. Загалом, для них були характерними поєднання лібералізаційної економічної політики з високим ступенем державної регламентації. Таким чином, у цих країнах (Болгарія, Румунія, Словаччина) відбувся значно сильніший економічний спад і повільні темпи економічного зростання. Для них характерними були розбалансована економічна система, збитковість підприємств, криза фінансової системи, інфляція, від'ємне сальдо торговельного балансу та дефіцит бюджету.
Аналізуючи вищесказане, можна зробити певні узагальнення. А саме, що на початку трансформаційних процесів у більшості перехідних економік спостерігався різкий спад ВВП. Не можна не зауважити, що на початок переговорного процесу щодо євроінтеграції наприкінці 90-их років в усіх країнах Центрально-Східної Європи економічні показники погіршилися.
Незважаючи на відмінності між країнами цього регіону, обраними моделями розвитку, все ж існували спільні тенденції постсоціалістичного розвитку цих країн. Найприйнятною для висвітлення проблематики є, на нашу думку, класифікація професора економіки Я. Корнаї. Він пропонує сім тенденцій розвитку постсоціалістичних країн.
Першою тенденцією Я. Корнаї виокремлює напрям до ринку. Наголошуючи, що за соціалістичної системи інтеграція економічної діяльності відбувалась за допомогою механізму бюрократичної координації, зазначає, що за умов політичних змін в суспільстві. рух в сторону ринку прискорюється. Бюрократичний розподіл товарів та ресурсів замінюється вільними комерційними контрактами між виробниками та споживачами, продавцями та покупцями, розвивається конкуренція. Успішність перетворень визначається, згідно Я. Корнаї, за часткою ВВП. Якщо вона стає переважаючою, то в країні справді функціонує ринкова економіка. Науковець вважає, що держава в нових демократичних країнах виявляє надмірну активність, коли для цього немає достатніх підстав, та є пасивною у сферах, що потребують постійного чи тимчасового втручання [3, с.6].
Другою тенденцією є розвиток приватного сектору. Я. Корнаї наголошує, що ефективний ринок не може існувати без приватної власності. Він стверджує, що саме вона є гарантом незалежності економічної діяльності. Тому саме розвиток підприємств у приватному секторі є тим фактором, що сприяє активізації реформ. В постсоціалістичних країнах спостерігається тенденція до зростання кількості малих та середніх фірм. Особливо це стосується таких галузей як послуги, внутрішня і зовнішня торгівля, будівництво і фінансова сфера. Поряд з цим, відбувається скорочення державного сектору економіки в різних формах: передається в приватні руки, шляхом прямого продажу державної власності чи безплатним розподілом серед населення [3, с.7].
Наступною тенденцією виділяється відтворення макрорівноваги. В постсоціалістичних країнах макроекономічні проблеми настільки серйозні, що уряди країн приймають цілі пакети стабілізаційних програм. Вони можуть бути більш радикальні, як вже нами зазначалось на прикладі Польщі, та більш поступові стабілізаційні стратегії (Угорщина). Я. Корнаї вважає, що для подолання всезагального дефіциту потрібно вжити наступних заходів: ріст приватного сектору, розвиток вільного підприємництва, лібералізація імпорту. Проте, він застерігає, що можуть виникнути непередбачувані обставини на ринку праці надлишковий попит на робочу силу перетворюється в її надлишкову пропозицію, тобто нестача працівників змінюється безробіттям [3, с.9].
Формування конституційної держави - є четвертою тенденцією, характерною для розвитку постсоціалістичних країн, адже ринкова економіка, що базується на приватній власності не може існувати без необхідної законодавчої бази. Має бути забезпечена недоторканність приватної власності, гарантування дотримання приватних контрактів і захист громадян від бюрократії. Але разом з тим, необхідним є і державне втручання або регулювання того чи іншого сектору економіки. У зв'язку з цим, Я. Корнаї виділяє три рівні державної активності: