У цій частині дисертації виділяються та аналізуються окремі неврегульовані належним чином практичні та правові питання, що ускладнюють повну реалізацію правового статусу біженців в Україні: по-перше, серйозною проблемою залишається питання належного документування шукачів притулку в Україні, які перебувають на різних стадіях процедури надання статусу біженця; по-друге, наявність довідок не убезпечує біженців від необхідності постійної повторної реєстрації їх місця проживання, часто це є прямим порушенням права біженців на свободу пересування та вибір місця проживання; по-третє, складною проблемою залишається питання умов утримання шукачів притулку в пунктах їх тимчасового розміщення.
У висновках дисертації викладено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке виявляється у з’ясуванні особливостей статусу біженців у Європейському Союзі та ролі міжнародно-правового механізму забезпечення прав біженців, а також виконання державами-членами відповідних договірних зобов’язань. Проведене дослідження дало підстави зробити наступні висновки:
1) зростання напруженості та нестабільності як на внутрішньодержавному рівні, так і у відносинах між суверенними державами, породжуватиме нові потоки біженців, що вимагатиме від науковців своєчасної розробки універсальних, всеохоплюючих правил поводження з представниками зазначеної категорії населення;
2) основними недоліками сучасного міжнародного механізму захисту прав біженців є відсутність оновленого універсального визначення поняття „біженець” (що охоплюватиме осіб, які стали жертвами війни, а також людей, які рятуються втечею від масових порушень прав людини, від екологічних катастроф, зовнішньої агресії, окупації, насильства, а також сприятиме вирішенню проблем внутрішньо переміщених осіб, шукачів притулку, „економічних” біженців тощо), а також відсутність механізму міжнародного контролю за виконанням державами їх зобов’язань у досліджуваній сфері регулювання;
3) дедалі більш важливого значення набувають визначення поняття „біженець”, прийняті на регіональному рівні (особливо ті, що спрямовані на розширене, деталізоване тлумачення поняття „біженець”, визначеного Конвенцією 1951 р. і Протоколом 1967 р); зокрема, у рамках ЄС правові акти проводять чітке розмежування правового статусу біженців, шукачів притулку, переміщених осіб, які користуються тимчасовим захистом у випадках масового припливу біженців, та осіб, які користуються додатковими формами захисту;
4) рух до створення Загальної Європейської Системи Притулку у рамках ЄС сприяє окресленню єдиного загальноєвропейського підходу до забезпечення реалізації правового статусу біженців (регламентований положеннями Директиви Ради ЄС 2004/83/EC від 29 квітня 2004 р. з питань мінімальних стандартів щодо кваліфікації та статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які інакше потребують міжнародного захисту, а також щодо обсягу наданого захисту);
5) основні статуси, якими можуть володіти у рамках ЄС групи осіб, які користуються міжнародним захистом (громадяни третіх країн та особи без громадянства) – це статус біженця („refugee status”) та статус особи, яка користується додатковими формами захисту („subsidiary protection status”);
6) у рамках ЄС увага окремо акцентується на забезпеченні реалізації правового статусу біженців, які є апатридами або іноземцями (громадянами держав, що не є членами ЄС) – з огляду на це у рамках Європейського Союзу визначено, що права біженців, шукачів притулку та апатридів, які користуються захистом, загалом не повинні відрізнятися від прав громадян третіх країн, які на законних підставах проживають в державах-членах ЄС (режим найбільшого сприяння), а передбачений на внутрішньодержавному рівні (приміром, Україною) національний режим доволі важко забезпечити на практиці;
7) загалом, для держав-членів ЄС у процесі імплементації ними положень відповідних міжнародно-правових актів на національному рівні характерними є відсутність синхронності та доволі значні відмінності у виборі першочергових проблем для вирішення, а також стратегій та способів їх розв’язання;
8) практична реалізація норм, що визначають правовий статус біженців у державах-членах ЄС, ускладнюється тим, що держави-члени ЄС скорочують обсяги соціального забезпечення біженців та шукачів притулку, щоб „відлякувати” нових біженців, а також вирішувати питання пріоритетності фінансування заходів сприяння реалізації їх окремих прав (право на соціальне забезпечення, право на житло, право на працевлаштування);
9) відповідними міжнародно-правовими актами органів ЄС у сфері захисту прав та забезпечення правового статусу біженців не передбачене встановлення окремих часових обмежень щодо реалізації лише окремих прав зазначеної категорії населення (наприклад, щодо їх права на працевлаштування в державі притулку), проте в окремих державах-членах ЄС такі обмеження застосовуються на практиці;
10) національне законодавство України у сфері захисту прав біженців свідчить про одночасне використання підходів, визначених як нормами Конвенції 1951 р. та Протоколу 1967 р., так і правових актів, ухвалених органами ЄС: з одного боку – Україна створює більш сприятливий (порівняно з Конвенцією 1951 р) режим захисту прав біженців, з іншого боку – запозичення Україною західноєвропейської концепції „третьої безпечної країни” звужує можливість допуску біженців на свою територію.
1. Сірант М.М. Європейський досвід вирішення проблем біженців // Митна справа. – 2003. - № 3. – С.80-86.
2. Сірант М.М. Генеза поняття „статус біженця” в міжнародному праві // Митна справа. – 2003. - № 4. – С.89-96.
3. Сірант М.М. Правовий статус біженців в Україні // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. –2003. - № 1. – С.273-282.
4. Сірант М.М. Міжнародно-правові аспекти визначення поняття „біженець” // Одеський інститут внутрішніх справ. – 2003. - № 1. – С.165-171.
5. Сірант М.М. Принципи правового регулювання статусу біженців у міжнародному праві // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – 2003. - №3 – С.169-181.
6. Сірант М.М. Діяльність міжнародних інституцій щодо захисту прав біженців // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2003. - № 4. – С.26-35.
7. Сірант М.М. Інститут біженців у структурі сучасного імміграційного процесу в Україні // Вісник Львівського юридичного інституту. – 2004. - № 2(2). – С. 207-219.
8. Сірант М.М. Механізм регулювання правового статусу біженців у рамках Співдружності Незалежних Держав // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. – 2007. – № 3. – С.175-181.
Сірант М.М. Статус біженців у Європейському Союзі. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11. – міжнародне право. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка – Київ, 2008.
Дисертація присвячена проблемі дослідження статусу біженців у Європейському Союзі. Викладено історичні передумови становлення й розвитку міжнародно-правових норм, які стосуються статусу біженців в межах Європейської системи. Проаналізовано правовий механізм забезпечення норм, що визначають правовий статус біженців в ЄС. Досліджено, що дедалі більш важливого значення набувають визначення поняття „біженець”, прийняті на регіональному рівні, через те є потреба у розширенні даного поняття і на універсальному рівні. Визначено, що права біженців не повинні відрізнятися від прав громадян третіх країн, які на законних підставах проживають у державах-членах ЄС. Проаналізовано законодавство України про біженців та запропоновано зміни та доповнення до чинного законодавства з метою його подальшого вдосконалення та приведення у відповідність з нормами міжнародного права.
Ключові слова: біженець, статус біженця, Європейський Союз, переміщені особи, шукачі притулку, внутрішньо переміщені особи.
Сирант М.М. Статус беженцев в Европейском Союзе. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11 – международное право. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2008.
Диссертация посвящена исследованию статуса беженцев в Европейском Союзе. Все чаще чувствуется разница в возможностях реализации правового статуса беженцев в странах разных географических регионов, в разных правовых системах, а также в национальных подходах к имплементации соответствующих международно-правовых норм на внутригосударственном уровне.
Изложены исторические предпосылки возникновения и развития международно-правовых норм, касающихся статуса беженцев в Европейской системе. Обращается внимание на то, что международное сотрудничество стран в области защиты прав беженцев осуществляется не только на универсальном уровне, как в случае УВКБ ООН, но и на региональном уровне. Особое внимание в работе посвящено анализу деятельности международных неправительственных организаций.
Подчеркивается, что в начале последнего десятилетия XX-го века страны-участницы ЕС отказались передавать часть своих суверенных полномочий относительно регулирования миграции в пользу ЕС. Тем не менее, они признали, что отмена контроля на внутренних границах стран в рамках ЕС делает практически невозможным исполнение их национальной юрисдикции относительно контроля за миграционными потоками, поскольку после того, как конкретная личность попадала на общую территорию ЕС, вряд ли можно ли было бы повторно проверить ее передвижение.
Утверждается, что в первой половине 90-х годов ХХ-го века европейская система приюта пребывала в кризисе, поскольку основные усилия европейских стран в области регулирования миграционных процессов на национальном и региональном уровнях концентрировалась, преимущественно, на борьбе с нелегальной иммиграцией, а не на обеспечение защиты прав беженцев и искателей убежища.