Зовнішня вразливість НРК посилюється високим рівнем їхньої заборгованості. У НРК борговий тягар складає у середньому 42% валового національного доходу в порівнянні з 26% в інших країнах, що розвиваються, в докризовий період. У зв’язку з цим в бідних країнах може вибухнути нова боргова криза.
У найближчому майбутньому очікується, що приплив прямих інвестицій (ПІ) в НРК протягом декількох наступних років скоротиться вніслідок 1) зниження очікувань щодо прибутковості; 2) звуження доступу до кредитів для фінансування нових інвестицій; 3) консолідації балансів транснаціональними корпораціями перед викликом фінансових проблем.
В цих умовах головним фактором, що визначає долю НРК, стануть тенденції в області офіційної допомоги. Проте в періоди рецесій в країнах-донорах обсяги такої допомоги, як правило, скорочуються. Існує протиріччя між механізмами надання допомоги та підконтрольністю політики на національному рівні. Виключно важливо, щоб підвищення ступеня залежності від допомоги, яке є досить ймовірним результатом цієї кризи, не було пов’язане зі звуженням простору для маневрів у політиці в плані здатності вибирати відповідні варіанти політики.
Фінансово-політична криза 2008 року показала низьку ефективність саморегулювання ринків. У більшості розвинених країн з ринковою економікою вже відійшли від форм управління економікою, заснованих на принципах вільного ринку, і вивчають альтернативи, що включають в себе значне підвищення ролі держави в управлінні економікою. Ці країни визнають, що така альтернатива повинна бути пов’язана з відведенням державі більш вагомої ролі не тільки через регулювання, але і через пакети кейсіанських фіскальних стимулів того типу, який в даний час використовується в більшості великих західних держав. Тим не менше ця тенденція є більш очевидною в розвинених країнах, ніж у світі, що розвивається. Вже останнім часом використовувати пакети державних стимулів для пожвавлення своєї економіки почали деякі країни, що розвиваються, такі, як Китай, Бразилія, Південна Африка. Однак більшість НРК не можуть дозволити собі використовувати аналогічні пакети заходів.
Незважаючи на рекордні темпи зростання ВВП протягом останніх п'яти років у сполученні з сировинним бумом, в більшості НРК робота зі скорочення масштабів бідності просувається повільно і більшість з них так і не стали на шлях, що веде до досягнення необхідних цілей у галузі розвитку. Багато з них переживають рецидиви криз продовольчої безпеки. Причини таких тенденцій знаходяться в поєднанні поглиблення кризи в сільському господарстві і нездатності забезпечити продуктивну зайнятість за межами сільського господарства. Витоками кризи в сільському господарстві є такі структурні проблеми, як зменшення розмірів фермерських господарств, низька продуктивність, слабкий розвиток інфраструктури і деградація навколишнього середовища. Тому цьому сектору виявилося важко грати динамічну роль у процесі розвитку за рахунок розширення національного ринку і в якості джерела ресурсів для вітчизняних виробників. У той же час забезпечити продуктивну зайнятість за межами сільського господарства, перш за все в обробній промисловості, виявилося неможливо.
Нинішня економічна криза вимагає зміни у напрямку руху, і цим необхідно скористатися як поворотним пунктом на шляху розвитку НРК. Робота ринку грунтується лише на поступальних змінах, в той час як НРК необхідно стимулювати інвестиції за допомогою «усуспільнення» ризику з метою проведення довгострокових структурних перетворень. Ринок сам по собі не зможе забезпечити ці перетворення. У зв'язку з цим представляється доцільним визначити орієнтири для руху. Перш за все, необхідно перенести центр уваги на розвиток виробничого потенціалу. Це означає, що слід орієнтуватися на стимулювання продуктивних інвестицій, нарощування технологічного потенціалу та зміцнення зв'язків всередині секторів, а також між секторами і між різними підприємствами. Зміцнення внутрішнього виробничого потенціалу повинно бути також націлене на забезпечення виробництва більш широкої номенклатури сучаснішої продукції. Також необхідно побудувати нову державу розвитку. Це означає повернення не до старого стилю планування, а до пошуку нових форм управління процесом розвитку, що підходять для сучасних умов. Таке управління повинно грунтуватися на стратегічній взаємодії між державою і приватним сектором, що сприятиме структурному перетворенню НРК з аграрних в постаграрні країни. Нарешті, необхідно забезпечити ефективну багатосторонню підтримку НРК. Мова йде не тільки про збільшення і підвищення ефективності допомоги, але й про розробку правил, що регулюють міжнародні економічні відносини у сфері торговельних, фінансових, інвестиційних та технологічних потоків таким чином, щоб це служило опорою для розвитку НРК. Виключно важливо, щоб при наданні підтримки НРК не було нав'язування зайвих обмежень щодо заходів, які уряди можуть прийняти для заохочення розвитку, структурних перетворень та скорочення масштабів бідності.
2.2 Підвищення ролі держави у розвитку НРК
Для вирішення структурних проблем НРК необхідні зміни балансу ролей держави і ринку. Інститути «держави» і «ринку» завжди органічно співіснували у будь-якій ринковій економіці. Тому мова не йде про вибір між ринком і державою. Завдання полягає в розробці ефективної політики управління, що творчо і по-новому зв'язує державу і ринок на благо національного розвитку в глобальному контексті. Держава повинна прагнути поставити на службу суспільству місцеві сили, націлені на вирішення проблем на основі ініціативи знизу, за рахунок залучення зацікавлених сторін та забезпечення участі громадян. Воно повинно використовувати широке коло моделей і механізмів керування процесом розвитку в рамках змішаної економіки для того, щоб задіяти приватну підприємницьку ініціативу через державу з метою реалізації концепції національного розвитку. Ефективне управління державою має базуватися на принципах участі, справедливості, доброчесності, підзвітності, прозорості без прив'язки до культурної специфіки. При цьому головною є мета забезпечення конкретних результатів у галузі розвитку, включаючи зростання доходів на душу населення, проведення структурних перетворень, розширення можливості зайнятості в умовах зростання чисельності робочої сили та скорочення масштабів бідності.
Проте інституційні реформи, які пропагуються і проводяться в НРС, ґрунтуються на набагато більш вузькому розумінні вищевикладеного процесу.
Роль держави в інтересах забезпечення благотворного управління по суті полягає у підтримці ринків, через проведення політики і забезпечення інститутів для ефективної роботи вільних ринків. Спочатку, в 1980-х роках, інституційні реформи були орієнтовані на мінімізацію ролі держави і його звільнення від функцій втручання. Але з 1990-х років почали в якійсь мірі визнавати недосконалість ринкового механізму, а також необхідність побудови держав, які здатні зі знанням справи підтримувати ринки. З цієї точки зору конкретні пріоритети інституційних реформ включали в себе: 1) забезпечення і підтримку стабільних прав власності; 2) підтримку реального верховенства закону і договірної дисципліни; 3) зведення до мінімуму ризиків експропріації; 4) зведення до мінімуму корупції; 5) забезпечення прозорого надання суспільних благ, особливо у сфері охорони здоров'я та освіти. Важливим для НРК, що прагнуть стимулювати економічний розвиток, є питання, чи приносять ці інституційні реформи практичну користь для розвитку. Якість управління тісно пов'язана з рівнями доходів на душу населення. Високі доходи на душу населення асоціюються з ефективною практикою управління, а низькі доходи на душу населення - з її відсутністю. Існуюча в НРК практика здійснення програм реформ також показує, що ці програми настільки амбітні, що можуть призвести до перевантаження реформ, а це само по собі обмежує можливості. Чи можна переносити інститути управління, що функціонують в розвинених країнах, в дуже бідні країни, що мають значно менш значну базу фінансових ресурсів? Середні державні витрати на кінцеве споживання (сума, що покриває всі державні поточні витрати на закупівлю товарів і послуг, включаючи оплату праці працівників) в НРК у 2006 році становили лише 60 доларів на душу населення. Це можна порівняти з 295 доларами на душу населення в країнах з доходами нижче середніх, з 1051 доларів у країнах з доходами вище середніх і 6561 долар в країнах з високими рівнями доходів. У зв'язку з цим НРК необхідно перейти до вирішення завдань благотворного управління процесом розвитку. Суть його полягає в забезпеченні кращого майбутнього для членів суспільства за рахунок використання авторитету держави для заохочення економічного розвитку, і зокрема, для форсування структурних перетворень. Таке керування представляє собою процеси взаємодії між урядом - офіційними інститутами держави, включаючи виконавчу, законодавчу владу, бюрократію, судову владу та органи поліції, - і суспільством. Це також управління, яке орієнтоване на вирішення загальнонаціональних проблем в галузі розвитку, створення нових можливостей для національного розвитку і досягнення загальних цілей національного розвитку. Мова йде не просто про формування відповідних інститутів, а про політику і процеси, в рамках яких вони розробляються і створюються. Таким чином, управління процесом розвитку - це питання процесів, політики та інститутів, пов'язаних з цілеспрямованим заохоченням національного розвитку і з забезпеченням легітимного з точки зору суспільства всеохоплюючого розподілу його витрат і вигод. Основні уроки, що випливають з досвіду економічного управління, держав розвитку, які досягли успіху, полягають у тому, що національна політика була орієнтована на заохочення структурних перетворень, і ця мета досягалася за рахунок певного поєднання макроекономічних і секторальних заходів політики продуктивного розвитку. Ця секторальна політика була націлена як на сільське господарство, так і на несільськогосподарські сектори. Аграрна політика була покликана усунути структурні проблеми, що обмежують продуктивність сільськогосподарського виробництва, і зміцнити внутрішній попит у сільських районах на ранніх стадіях розвитку. Але вона доповнювалася промисловою політикою, яка стимулювала структурну трансформацію як на міжсекторальному, так і на внутрішньосекторальному рівнях. Це поєднання заходів політики не зводилося просто до формування нових видів діяльності, а було націлене на заохочення накопичення капіталу та технологічного прогресу щодо якості базису для динамічних структурних перетворень. Уряди держав розвитку, що досягли успіхів, розробляли політику не за принципом «згори вниз», а в тісній співпраці та взаємодії з діловим сектором. В основі цього процесу лежала керівна роль політиків і чиновників, орієнтованих на процес розвитку.