У Договорі про створення Співдружності незалежних держав, підписаному в Білорусі 8 грудин 1991 року, стверджується. що сто рони-учасники договору визнають кордони одна одної такими, якими вони склалися на чає підписання Договору». Проте, реальна сила норм, закріплених в цій угоді, є мінімальною. Вірменія і Азербайджан є членами СНД, однак з 1992-1993 рр. частина території Азербайджану перебувають під фактичний контролем Вірменії. Грузія, яка є членом СНД, не контролює з 1993 р. свій регіон Абхазію, і з 1991 року - Південну Осетію, при цьому регулярно висуваючи звинувачення на адресу Росії — іншого члена СНД — в підтримці абхазького і південно-осетинського сепаратизму. Поступовий занепад значення СНД ще більше нівелює силу положень документів цієї організації.
В обмін на ядерне роззброєння Україна отримала певні зобов'я зання з боку ядерних держав. 14 січня 1994 р. Росія, США і Україна підписали тристоронню домовленість, за якою Україна може розраховувати на негайні консультації ядерних держав у разі загрози для своєї безпеки. Гарантії безпеки України у зв'язку з ядерним роззброєнням було більш детально оформлено 5 грудня 1994 р. в Будапешті. Керівники України, Росії, Великої Британії і США підписали меморандуми, у якому останні три країни пообіцяли пова жати кордони України, утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і «шукати підтримки Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться перед загрозою агресії збоку ядерної держави». У 1995 р. до цих зобов'язань, приєдналися Франція і Китай. Слід відзначити. що положення про пошук підтримки в Раді Безпеки ООН за умов загрози Україні з боку ядерної держави досить безглуздим. Кожна з держав - офіційних власників ядерної зброї - є членом Ради Безпеки ООН, і може заблокувати будь-яке її рішення, використовуючи право вето.
Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною фіксує у статті 2, що «Високі Договірні сторони .. поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів… будуть відносини одна з одною на засадах принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання суперечностей, незастосування сили чи погрози силою, включно з економічними та іншими засобами тиску, права народів вільно розпоряджатися свого долею, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини і основних свобод, співробітництва між державами, добросовісного виконання узятих міжнародник зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного правда
Договір з Україною було підписано в травні 1997 р. за півтора місяці до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому існувала перспектива започаткування руку України в напрямі НАТО. Цей Договір значною мірою перешкоджає легальним територіальним претензіям з боку Росії до України.
Головна проблема цього договору полягає в тому, що Росія, як спадкоємець СРСР має значний історичний досвід нехтування підписаними угодами (зокрема, договором про ненапад з Польщею від 1936 р. (порушений 1939 р.), Румунією від 1914р. (порушений 1940 р.), договорами з країнами Балтії, окупованими СРСР в 1940 р., договором з Демократичною Республікою Афганістан від 1976 р. (порушений 1979 р.). Попри те, що Росія у Договорі визнала територіальну цілісність України, це не завадило їй висунути у вересні — листопаді 2003 р. територіальні претензії до України, ставлячи під сумнів належність Україні острова Коса Тузла. Чинні угоди між Росією і Україною передбачають, то кордон між УРСР і РРФСР станом на 1991 р. визнається державним кордоном між Україною і Росією. Однак, попри це, Росія висунула фактичні територіальні претензії, почавши будівництво дамби з Краснодарського краю до острова КосаТузла. Лише жорстка позиція України, зокрема пряме попередження з боку України про застосування сили в разі порушення кордону, зупинила це будівництво на відстані близько 100 метрів від державного кордону України. Росія вирішила знехтувати Договором з Україною та міжнародним правом, сподіваючись отримати від тодішньої слабкої і дискредитованої української влади територіальні поступки. За словами тодішнього міністра оборони України Євгена Марчука, «Тузла показала непередбачуваність російської політики стосовно сусіда», оскільки «такого повороту подій не передбачали ані європейські, ані українські прогнозисти та політологи».
У Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією сторони визнають суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість кордонів одна одної. У преамбулі Договору міститься застереження про те, що «сторони засуджують несправед ливі акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів». Таким «несправедливим актом» румунська зовнішня політика намагається представити передачу Українській РСР 1940 р. сучасних Чернівецької та півдня Одеської області, відторгнутих Румунією від української території в 1918-1919 рр. Договір з Румунією має ту перевагу, що ця країна в 2004 р. стала членом НАТО. Членство обмежує можливості Румунії щодо висунення територіальним претензій до України. У червні 2003 р. між Україною і Румунією було підписано договір про режим державного кордону, відповідно до якого було остаточно знято претензії Румунії на територію України, зокрема на територію острова Зміїного, хоча у сторін і залишилися суперечності щодо розподілу континентального шельфу. Підписання цієї угоди також відбувалося під впливом відносин з НАТО. Зважаючи на те, що Румунія тоді прагнула вступити до НАТО в найближчій хвилі розширення, саме вона була зацікавлена в найшвидшому врегулюванні всіх територіальних проблем з сусідами.
Отож, рівень наданих чинними міжнародними договорами гарантій безпеки України не є достатнім, оскільки він не передбачає адекватної і потужної відповіді на можливі загрози.
Скільки коштує забезпечення безпеки самотужки?
Перебування України у так званій «сірій зоні» між Росією і Заходом є небезпечним з огляду на потенційну можливість конфліктів за вплив на Україну, а також через надмірну залежність стану безпеки неядерної України віл зовнішніх чинників, зокрема відносин Росії і НАТО.
Економічні реалії не дозволяють Україні розвинути, а найближчій перспективі армію, достатню для захисту від повномасштабної агресії.
Фінансування Збройних Сил України у відсотках від валового внутрішнього продукту (ВВП) України становило: 1992 р. — 2,4%, 1993 – 1,57%; 1994 - 1,46%; 1995 - 1,8%; 1996- 1,9%; 1997 - 1,35%; 1998 — 1,35%; 1999 р, - 1,4%, у 2000 — 2005 - близько 1,4 % ВВП, 2006 — 1,6% ВВП. При цьому сусіди України витрачають на оборону значно більше: Польща 1,9% ВВП, Туреччина – 4,5% ВВП, Румунія - 2, 5% ВВП, Угорщина -1,8% ВВП; Росія - 4,5% ВВП (станом на 2006 р.). Витрати України на оборону 2006 року сягнули лише $1,6 мільярди. Між тим, лише за офіційними даними, Росія витрачала на оборону $14,3 мільярди у 2004 р., $20 мільярдів — у 2005 р, $23 мільярди у 2006 р.
Світова практика свідчить, що дієве функціонування та розвиток збройних сип можливі за умов приблизного дотримання наступних пропорцій: утримання особового складу — до 50% витрат, бойова підготовка та матеріально технічне забезпечення - 20%, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи та закупівля озброєння — 25%, інші видатки — 5%.
Збройні Сили України радикально скорочуються починаючи з І992 р. У 1992 р. вони становили 780 тисяч військовослужбовців, а вся воєнна організація —понад мільйон осіб. У скороченні чисельності військової техніки Україна пішла значно далі меж, встановлених Договором про звичайні збройні сили у Європі. Станом на 2006 р. Збройні Сили України налічують лише 200 тисяч чоловік (для порівняння: у Росії лише збройні сили налічують 1,1 мільйона, у Туреччині – 0,65 мільйони, у Польщі - 200 тисяч). Хоча Україна володіє значним і досить якісним з воєнної точки зору демографічним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, матеріальною базою для їхнього виробництва, держава тривалий час не використовувала належно цей ресурс, і тому дещо відстала за рівнем обороноздатності. Поширення корупції в Україні за часів президент ства Кучми знизило обороноздатність держави, через неефективне управління та зменшення конкурентоздатності економіки.
Таким чином, надійно гарантувати безпеку України можна лише за допомогою союзницьких відносин зі стороною, яка має і засоби, адекватні загрози. Україні необхідно, щоб інтереси цієї сторони були близькі або співпадали з національними інтересами України.
Україна в умовах розширення НАТО
Завдяки відносинам з НАТО Україна отримала важливу психологічну підтримку з боку найпотужнішого воєнного альянсу. Хоча реальних зобов’язань, крім обіцянки консультуватися з Україною в разі агресії проти неї, НАТО досі не взяв, така співпраця має суттєве практичне значення. Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО та інші документи в межах відносин Україна — НАТО підписали демократичні держави, які намагаються уникати порушення своїх договірних зобов'язань. У разі виникнення загрози для України, Україна вже майже протягом десяти років має можливість скликати Комісію Україна — НАТО на рівні послів, міністрів закордонних справ або міністрів оборони і поставити перед НАТО проблеми, які виникли для безпеки України, та поставити питання про надання допомоги з боку НАТО. Водночас, НАТО зобов’язаний взяти участь у такому представленні, але, до вступу України, не зобов'язаний реагувати. Так, як вимагатиме Україна. Однак, враховуючи, що НАТО наголошує на важливості України для безпеки Альянсу, Україна може розраховувати щонайменше на політичну підтримку законних інтересів своєї безпеки.
Україна утрималася від застосування цього механізму під час конфліктної ситуації з Росією навколо острова Коса Тузла в жовтні 2003 р., оскільки розраховувала, що врегулювання ситуації на двосторонній основі втримає від радикального погіршення відносин з Росією. У той же час низка членів НАТО, зокрема США, Франція, Канада і Туреччина, не чокаючи рішення України про звернення до НАТО, оголосили в жовтні 2003 р. про свою підтримку територіальної цілісності України. Відносини з НАТО забезпечують Україні сприятливий клімат безпеки на її західних кордонах. Це посилює позиції України у протистоянні загрозам своїй безпеці.