Тенденції в політиці Росії дозволяють стверджувати, що інтереси Росії в тій мірі, у якій вони усвідомлюються і реалізуються керівництвом цієї країни з 1992 р., суперечать життєво важливим інтересам України у сфері безпеки.
У доповіді Ради з оборонної та зовнішньої політики РФ «СНД: початок чи кінець історії?» (1997), зазначено: «Треба визнати, що без жорсткої терапії російсько-українські відносини не одужають. Хоча розпад України — проблемний для РФ варіант проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійний виклик України й ерозію наших зусиль у близькому зарубіжжі». У воєнній доктрині Росії задекларована можливість застосування ядерної зброї першою, а також її застосування проти неядерної держави. Концепція національної безпеки Росії також декларує право Росії першою застосовувати ядерну зброю «у випадку відбиття воєнної агресії, якщо всі інші засоби врегулювати кризову ситуацію виявилися неефективними». Розмитість терміну «воєнна агресія» і вільне тлумачення цього поняття створює зону напруження навколо Росії і її військових баз за кордоном.
Під час кризи навколо острова Коса Тузла міністр оборони Російської Федерації С. Іванов заявив, що Росія може першою застосувати військову силу «коли Росію намагаються обмежити в доступі до життєво важливих регіонів світу, в тому числі важливих з економічної чи фінансової точки зору для нашої країни», а також коли «в СНД виникне складна нестабільна ситуація або пряма загроза життю наших співвітчизників, а тим більше громадян Росії»,
Деякі представники політичного істеблішменту РФ проголошу вали, що Росія може піти навіть на глобальну дестабілізації всього пострадянського простору з метою збереження контролю над Україною (А. Мигранян, О. Дугін), і обґрунтовували її геополітичну декомпозицію (розподіл), виходячи з того, що «існування України у нинішніх кордонах та нинішнім статусом «суверенної держави» є тотожним спричиненню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію». До 2003 р.: О. Дугін змінив свою точку зору: «наприкінці 90-х послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД досягло своєї критичної межі, після якої, безумовно, будь-які декларації про геополітику України з Москви мають бути переглянуті. Сьогодні я підтримую «великий договір» між Росією і Україною, відмову від будь-яких територіальних претензій до України з боку Російської Федерації». Як бачимо, сам цей російський дослідник визнає, що еволюція його поглядів щодо територіальної цілісності України відбулася під впливом: «послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД». Вочевидь, таке посла блення, а отже, і така еволюція відбулася під впливом розширення НАТО на Схід.
Росія в 1990-х і на початку 2000-х рр. намагалася дипломатичними засобами закріпити в Європі свою так звану «зону відповідальності», доякої мали увійти держави СНД та країни Балтії, тобто фактичнозатвердити на необмежений час розподіл континенту на сфери впливу. Такий підхід становив небезпеку для права України на суверенний вибір зовнішньополітичних пріоритетів. Між тим, доцільність інтеграції України з Росією та іншими державами Євразії є під великим сумнівом. Реінтеграція держав СНД може мати наслідком для учасників такого пронесу ізоляцію цього простору дід загально-цивілізаційних процесів, консервування технологічної відсталості, втрату суверенітету тощо.
Після проведення операції США і Великої Британії проти Іраку в 2003 р. деякі російські дослідники, зокрема, С. Караганов, заявляли, що «необхідне нове розуміння суверенітету», оскільки, нібито, більшість країн «третього світу» не можуть самостійно забезпечити порядок на своїй території, і це має стосуватися й колишніх радянських республік.
Значною проблемою для національної безпеки України є той факт, що незалежність України сприймається політиками, а подекуди й суспільством Росії, як ідеологічний виклик. Поєднання раціональних і ірраціональних стимулів до відновлення контролю над Україною становить основу політики Росії щодо нашої держави. Завдяки організації різноманітних ініціатив Російська Федерація намагається утвердити себе в якості інтеграційного центру на пострадянському просторі, тому їй дуже важливо втягнути в ці процеси Україну, яка має ключове стратегічне розташування по відношенню одразу до кількох регіонів (Чорноморського, Північнокавказького, Центральноєвропейського, Балканського), а населення України лише втричі менше від російського.
Активізація співпраці з євроатлантичними структурами, як запорука дотримання основних інтересів безпеки України, отримала поштовх наприкінці 1990-х — на початку 2000-х рр. Це відбулося внаслідок розширення НАТО до кордонів України та завдяки тому, що країни Альянсу демонструють значні політичні, економічні та військово-технічні успіхи. Крім того, активна політика США у Центральній Азії та на Кавказі знаменувала послаблення російського впливу у цих регіони.
Для України виявляється привабливою демократичність вирішення міждержавних проблем у межах НАТО і ЄС, а також геополітичний плюралізм у межах Західної і Центральної Європи, де немає єдиного всевладного центру. Країни НАТО цілком здатні опонувати США і часто це роблять в межах відносин, властивих суверенним демократичним державам. Це дає підстави чекати, що й інтереси національної безпеки України зможуть реалізуватися у випадку зближення України із НАТО. Українські національні інтереси можуть бути вповні реалізовані в межах НАТО, де враховуються інтереси всіх партнерів. Навіть таких крихітних, як Люксембург, який має армію в 400 чоловік, чи Ісландія, яка взагалі не має армії. Завдяки своїм можливостям у сфері безпеки Україна може розраховувати на дуже важливе місце в системі євроатлантичної безпеки. Крім того, чимало національних інтересів України у сфері безпеки є близькими, а поде куди й тотожними інтересам членів НАТО. Насамперед це стосується збереження суверенітету, незалежності і територіальної цілісності України — в цьому як ніхто зацікавлена Україна. Це ж підтримують і держави НАТО.
Ідея забезпечення інтересів національної безпеки України через статус нейтралітету дістала поширення на початку 1990-х рр. і почала, втрачати його наприкінці десятиліття. Цілями українського нейтралітету і позаблоковості у 1991-2001 рр. були: боротьба одних політиків проти розширення впливу Заходу і НАТО, інших — проти розширення впливу Росії і перебування на території України російських військ; намагання невизначеним становищем України підвищити до неї інтерес великих держав в міжнародних організаціях; непідготовленість суспільства до однозначного геополітичного вибору; небажання українського керівництва шкодити своїм відносинам з однією із сторін у разі однозначного геополітичного вибору. Вади нейтралітету для конкретних українських умов мають бути очевидні.
Європейські країни традиційною нейтралітету (Австрія, Швеція, Швейцарія) не можуть розглядатися як зразок для України. Специ фікою названих країн є те, що вони територіально перебувають в оточенні демократичних країн, які належать до НАТО та ЄС. Загроза виникнення збройного конфлікту навколо цих держав є мінімальною.
Геополітичне становище України (наявність загрози висунення територіальних претензій; сусідство з двома більш потужними у військовому сенсі країнами —Росією і Туреччиною (причому Росія єядерною наддержавою); наявність поблизу кордонів України зон воєнних конфліктів та нестабільності (Північний і Південний Кавказ, Придністров'я) зумовлюють брак реалістичної перспективи дня України самостійно забезпечити свою безпеку, за умови здачі Україною ядерної зброї.
У таких нейтральних країн, як Швеція та Фінляндія існує дуже суттєва відмінність від геополітичного становища України, яка є геостратегічно важливою державою, що забезпечує вихід до Чорного і Азовського морів та в Центральну Європу. Геополітичні переваги, які дає контроль над Україною, для потенційного агресора можуть переважити ризики, якими супроводжуватиметься силовий тиск чи агресія проти України. Тому, за певних умов, для агресора цінність контролю над Україною може бути вартою війни.
Крім того, і Фінляндія, і Швеція є членами ЄС, який, хоч і не на дає безпосередніх воєнних гарантій безпеки своїм членам, проте є впливовою організацією), конфлікт з якою є небажаним для будь-якого агресора. У Міністерстві оборони Фінляндії на запит уряду ще 2004 року порахували вартість вступу цієї країни по НАТО. Це 300 мільйонів євро. Факт такого підрахунку свідчить про спроби переосмислення Фінляндією своєї політики нейтралітету.
Крім того, нейтралітет досить дорогий. Навіть у Європі нейтральні країни витрачають на оборону в середньому більше, ніж члени НАТО. Це 2% ВВП у Фінляндії (яка має кордон з Росіє та вихід до Балтійського моря) та 2,1% у Швеції (яка має вихід до Балтійського моря та наявність слабкого бар'єру між цією країною і Росією у вигляді Фінляндії).
Більше того, на НАТО можна навіть заощаджувати. Скажімо, такий член НАТО, як Люксембург має 1 (один) батальйон армії, з якого дві роти виконують церемоніальні функції — грають на трубах та інших музичних інструментах. Люксембург станом на 2005 р. витрачав на оборону 0,9% ВВП, Однак, ця країна має всі гарантії безпеки, включно з ядерними. Слід відзначити, що в іншого члена НАТО — Ісландії — армія відсутня взагалі.
Для порівняння, країни Договору про колективну безпеку Вірменія, Узбекистан і Таджикистан постійно балансують на межі війни. Сама Росія, яка витрачає на оборону велетенські кошти, досі вповні не контролює значні території на північному Кавказі.
Самостійно, без союзів гарантують свою безпеку наступні країни, які при цьому мають потужних сусідів: Сирія, сусіди Туреччина і Ізраїль (оборонний бюджет становив 5,9% ВВП); Іран, сусіди Росія іІрак, — з 2003 р. — війська США в Іраку, а також Пакистан (оборонний бюджет - 3,3% ВВП); Пакистан, сусіди Індія і Іран (оборонний бюджет — 4,9% ВВП); Індія, сусіди Пакистан і Китай (оборонний бюджет — 2,5% ВВП). Отже, ті держави, які самостійно забезпечують свою оборону в умовах існування реальної загрози дестабілізації, змушені нести військові витрати, що, як правило, становлять суттєво більший відсоток він їхнього ВВП, аніж відповідні показники держав-членів НАТО.