У центрі японських політичних течій знаходяться ті представники ЛДП, Комейто і Демократичної партії, які вважають, що оборонна політика країни в рамках союзу з США повинна орієнтуватися на міжнародні рішення в рамках ООН. Цю групу називають «інтернаціоналістами» і у своєму прагненні надати японській оборонній політиці міжнародного характеру вони виступають за створення системи колективної безпеки у Східній Азії, взявши за інституційну основу шестисторонні переговори з корейського питання. Була також запропонована і ідея створення поза структурою Сил самооборони військових формувань, призначених винятково для участі у миротворчих операціях в рамках ООН. Що стосується статті 9 Конституції, то інтернаціоналісти вважають, що повинен бути узаконений статус Сил самооборони і чітко визначено право на самооборону у тих випадках, коли мова йде про операції «на територіях довкола Японії» і у рамках операцій ООН. При цьому вважається, що Японія має право брати участь у військових операціях під егідою ООН і у рамках існуючої Конституції.
Крайнє праве крило політичного спектру становлять прихильники націоналістичної політики, чи. як їх називають, «неонаціоналісти». Вони виступають за перетворення Японії в «нормальну державу», що передбачає зняття існуючих юридичних обмежень на військову політику, зміцнення незалежності у сфері безпеки при збереженні військово-політичних відносин з Сполученими Штатами.
Праві вважають,що такого роду політика поверне Японії самостійність у зовнішній політиці і буде слугувати гарантією безпеки у випадку скорочення зобов'язань США щодо оборони Японії. При цьому передбачається теоретична можливість володіння у майбутньому ядерною зброєю. Чимало прихильників цієї позиції виступають не тільки за відміну статті 9 Конституції, але й за такі кроки, як зміна статусу імператора, перетворення сінто и у державну релігію, перегляд системи освіти у напрямку зміцнення елементів патріотизму і т.д. Найбільша кількість прихи ьників такої політики зосереджена в ЛДП, проте їхня частка серед політичних діячів загальнонаціонального масштабу складає всього лише 10 відсотків.
Реально ж політикуу сфері оборони і перегляду Конституції визначає третя група, яку часто називають «союзні націоналісти». Вони є прибічниками перегляду Конституції, виступають за зміцнення союзу з Америкою і розширення військової співпраці, включаючи необмежене розширення її географічних масштабів. Вступаючи за перегляд Конституції, вони, все ж, не наполягають на радикальній зміні першого параграфа статті 9 Конституції, хоча вимагають широкого тлумачення права на самооборону, включаючи колективну. їхня точка зору грунтуєтья на тому, що тільки у союзі з США, ставши їхнім незмінним союзником, Японія зможе протистояти зростаючому впливу Китаю і створити умови для захисту від авантюристичної політики КНДР. О прибічників цієї політичної течії відносився прем'єр-міністр Коідзумі і чимало членів ого кабінету. Духовним лідером цієї групи вважається колишній прем'єр-міністр Накасоне.
В січні 2006 року керівництво ЛДП офіційно заявило, що виносить на розгляд парламенту закон про проведення референдуму про перегляд Конституції 1947 року.
Паралельно з дебатами довкола перегляду Конституції, які поки що носять теоретичний характер, оскільки на практиці мова йде про віддалене майбутнє, йшли суперечки довкола еволюції військоої політики Японії, які стали однією з провідних зовнішньополітичних тем першої декади XXI сторіччя. У свою чергу, саме рішення у цій царині стануть у майбутньому основою для можливого перегляду Конституції.
У 1997 році Яонія переглянула прийняті у 1978 році «Керівні принципи японо-американського співробітництва у сфрі оборони», які містили обмеженння на можливість взємодії зі США у військовій сфері. Нові «Керівні принципи» надали японо-американським відносинам певну симетричність. За Договором безпеки 1960 року Японія не могла брати участь у військових операціях США ні на своїй території, ні за її межами. У відповідності з новим документом у ситуаціях, які були небезпечними для власної безпеки, Японія зобов'язувалась надавати матеріально-технічне забезпечення і тилову підтримку збройним силам США. Передбачалася і участь Сил самооборони векономічній блокаді і примусовому інспектуванні кораблів третіх країн, що, все ж, обумовлювалось необхідністю попереднього прийняття резолюції Ради Безпеки ООН, яка б дозволяла подібні акції. Документ передбачав і спільні дії Японії і США із забезпечення стабільності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні у «надзвичайних ситуаціях» і попередження виникненню регіональних конфліктів. При цьому як сам термін «надзвичайна ситуація», так і географічні межі регіону трактувалися досить розпливчасто.
В червні 2003 року парламент прийняв три закони. Закон про заходи у випадку військовогонападу на Японію визначав повноваження національних і місцевих органів влади і права прем'єр-міністра у випадку нападу на Японію. Закон про поправки до Закону про заснування Ради безпеки при прем'єр-міністрі уточнював роль Ради у випадку нападу на країну. Поправка до Закону про Сили самооборони 1954 року дозволляли їм певні дії, включаючи експропріацію матеріалів при створенні об'єктів, необхідних для оборони Японії. Прийняття цих законів стало кроком на шляху розмежування відповідальності між Японією і США у питанні про оборону країни.
Через рік, у 2004 році, парламент схвалив пакет з семи законопроектів, які доповнювали прийняті у 2003 році закони. Так створювалось «надзвичайне законодавство»: зокрема, уточнялася взаємодія між центральним урядом і місцевою владою у випадку виникнення кризової ситуації, визначалися параметри кризової співпраці між Японією і США. Нове законодавство дозволяло прем'єр-міністру у випадку нападу на Японію керувати державними установами у питаннях сприяння силам США, які будуть відбивати агресію. У рамках Ради безпеки перетворювалася у кризовий комітет. Прийняті закони були спрямовані на зміцненняздатності Японії приймати рішення у кризових ситуаціях і зміцнювали можливості співпраці із США в «районах довкола Японії», що було передбачено в «Основних напрямках співпраці у сфері оборони» 1997 року.
У грудні 2004 року кабінет міністрів Японії схвалив розраховані на десять років «Основні напрямки програми національної оборони» і нову «Середньострокову програму оборони військового будівництва» на п'ять років, починаючи з фінансового 2005 року. Основні напрямки військової доктрини включали в себе чотири принципи забезпечення безпеки країни, три з яких безпосередньо пов'язані з військовою співпрацею із США.
По-перше, документ відзначав оборонний характер «Основних напрямків», оскільки вони передбачають мінімум необхідних збройних сил для оборони країни. Вказувалося, що в японських збройних силах відсутні озброєння, які призначені для нанесення удару по територіях інших країн, як, наприклад, бомбардувальники, балістичні ракети чи авіаносці.
По-друге, мова йшла про створення «багатофунціональних, гнучких і ефективних оборонних збройних сил», здатних вібивати небезпеки, пов'язані з розповсюдженням зброї масового ураження, балістичними ракетами, міжнародним тероризмом та іншими загрозами миру й безпеці. З цією метою в рамках співпраці із США по програмі розгортання систем протиракетної оборони театру військових дій (ПРО ТВД) у 2004 рці Японія приступила до модернізації потенціалу ПРО, включаючи будівництво нових радарів і модернізації кораблів із системами «Іджис» і ракет земля-повітря «Петріот». На це було виділено 119,8 млрд. ієн (1,14 млрд. дол.). Одночасно з прийняттям «Основних напрямків» Японія частково зняла заборону на експорт до США військових технологій і спільно вироблених деталей для систем протиракетної оборони. Для відбиття терористичних загроз була створена Центральна група швидкого реагування у складі 4000 осіб, яка буде озброєна виробленою в Японії спеціальною технікою. У 2003 році був оприлюднений план збільшення у десять разів витрат на протиракетну оборону, які у 2007 році повинні були скласти 1 млрд. дол. Японія вклала понад 2 млрд. дол. у створення системи супутникового спостереження, яка почала функціонувати у березні 2003 року. До цього часу Японія використовувала винятково американські системи спостереження.
У 1998 році Японія погодилася на участьу дослідженнях зі створення систем ПРО ТВД для захисту японських і американських військових баз. У грудні 2003 року було оголошено, що Японія готова розмістити на Окінаві модернізовану американську протиракетну систему «Петріот» (РАС-3) і протиракетні системи морського базування.
По-третє, однією з основ оборони Японії проголошувалося військове співробітництво із США в рамках японо-американського Договору про безпеку. У відповідності з ним Сили самооборони забезпечують оборону країни і прилеглих територій, а війська США надають їм підтримку, використовуючи свій наступальний потенціал і ядерну «парасольку». СШП зберігають 88 військових об'єктів в Японії, дедислоковано понад 40 тис.американських військовиків. Спорлучяені Штати провадять переговори з Японією про трансформацію своєї військової структури на Тихоокеанському театрі і про моливе перенесення штабних установ в Японію. Новим в «Основних напрямках» є згадка про спільні військові дії Японії і США.
Вперше в якості основних загроз безпеці Японії були названі Китай і КНДР. У лютому 2003 року начальник Управління національної оборони Ісіба Сігеру заявив, що Японія має право нанесення удару по Північній Кореї, якщо будуть незаперечні докази того, що КНДР планує ядерний удар по Японії. Ця заява була пов'язана з курсом адміністрації Дж.Буша «на превентивні удари», проте насамперед вона була ініційована політикою Пхеньяна, який у 2002 році визнав, що розробляє власну ядерну зброю.