У країнах південніше Сахари зовнішнє фінансування держбюджетів здійснювалось наприкінці XX століття приблизно у розмірі 11%) їхнього
ВВП, в той час як у країнах Північної Африки і Близького Сходу цей показник становив 1,2%, в Азії - 0,7%), в ЛА - 0,4%. Не випадково на рубежі століть загальний зовнішній борг країн, розташованих на південь від Сахари, досяг 350 млрд. дол., що тотожне їхньому сукупному ВВП. Так нагромаджується безпрецедентний матеріал для експорту тероризму.
3.Загрозу для африканського континенту становлять і інші серйозні фактори. Серед них проблема ВІЧ: в Африці перебуває половина від загальної кількості тих у світі, хто захворів на ВІЧ.
4. Проблема голоду, яка має характер гуманіарної катастрофи. Це країни - Ефіопія, Сомалі, Судан, Ангола, Руанда, Заїр, Сєрра-Леоне.
5. Проблема біженців - на Африку припадає 50% від загальної кількості (понад 7 млн. осіб) і 60% переміщенних осіб (20 млн.)
6. «Втеча мізків» - близько 23 тис. випускників африканських вузів щороку залишають регіон. Це третина спеціалістів. Натомість доводиться вербувати спеціалістів-професіоналів з Заходу. Сьогодні в Африці працює 100 тис. громадян з промислово розвинених країн, послуги яких вартують 4 млрд. дол. в рік, або 35% офіційної іноземної допомоги на потреби розвитку континенту.
7. Проблема конфліктності - з 1960-х років на континенті було зафіксовано 35 великих збройних конфліктів, в яких загинуло 10 млн. осіб. У 1990-і роки збройні дії відбувались на територіях 15 африканських держав. Тільки за останні 5 років XX століття лише в країнах Тропічної Африки відбулося 15 військових переворотів. Тому як в Африці, так і за її межами, поширюється песимістичні настрої, або ж «афропесимізм» стосовно не тільки найближчих, але й віддалених перспектив стабільності та економічного росту регіону. Існують навіть сценарії апокаліптичної спрямованості щодо перспектив розвитку континенту у XXI сторіччі.
8. Ситуація латентної конфронтації тісно пов'язана з гонкою озброєнь на континенті. Серед країн Африки наймогутнішими у військовому плані наприкінці 1990-х років вважаються Єгипет Лівія, Алжир, Марокко, Ефіопія,
Ангола і Нігерія. У цих країнах зосереджена основна частина бротентанкових сил, більша частина військової авіації і флоту. Важається, що ці країни можуть вести військові дії за межами регіону. Ще 9 країн - серед них: Сомалі, Кенія, Судан, Туніс, Танзанія, Мозамбік, Замбія, Зімбабве військовий потенціал досягає субрегіонального рівня, який дозволяє провадити військові дії за межами своїх національних кордонів. За різними оцінками, деякі країни Африки розглядаються як потенційні власники ЗМУ. Алжир, Єгипет (у 2007 році поширюються дані про існування у Єгипті власної ядерної програми), Лівія мають балістичні ракети, до того ж Єгипет і Лівія, за прогнозами, налагодили власне виробництво балістичних ракет.
Незважаючи на економічні труднощі, за оцінками експертів, у 2002-2003 роках країни Африки виділили понад 1,5 млрд. дол. на закупівлю зброї та військової техніки.
Поряд з тим на початок нового тисячоліття, незважаючи на серйозність загроз регіонального й глобального масштабів, у більшості країн африканського континенту окреслились позитивні зміни: 1. у всіх країнах спостерігається 3-4-процентний ріст ВВП, що додає трохи оптимізму; 2. на середину 1990-х років відбулося певне замирення в зоні конфліктів. Знаковою є подія, яка відбулася в листопаді 2002 року, коли уряд Анголи та УНІТИ офіційно заявили про остаточне припинення внуртішньоангольського збройного конфлікту - одного з найтриваліших і руйнівних на африканському континенті; 3. підписання у 1996 році Договору про створення в Африці безядерної зони; 4. якщо раніше головним механізмом врегулювання внутрішніх конфліктів виступала Рада Безпеки ООН, то сьогодні поряд з цим простежується активнее прагнення місцевих країн брати участь у врегулюванні конфліктів: а) в середині 1990-х років 12 держав Півдня Африки створили міжурядову консультативну Раду з політики, оборони і безпеки; б) держави Центральної Африки підписали Пакт про ненапад; в) міжнаціональні військові підрозділи Економічного співтовариства Західної Африки (ЕКОВАС) перебували упродовж декількох років в Ліберії.
Найочевиднішим є факт глобального змагання за Африканський континент між США та КНР. Щодо цих двох держав та їхніх глобальних перспектив у майбутньому цілком можна застосувати добре відомий у політології закон про нерівномірність економічного та політичного розвитку окремих країн світу. За даними Національної розвідки США від 2004 року, ВНП КНР у 2020 році перевищить сукупний ВНП всії економічно розвинених країн, виключаючи США. На цей же час китайська економіка практично зрівняється з американською. Передбачається також, що у 2020 році КНР перевершить Росію за військовою потугою і зрівняється з США. Журнал «Ньюсуик» прогнозує, що XXI сторіччя стане «китайським» на кшталт того, як XX сторіччя ми називаємо «американським».
Але, напевно, важливіше те, що економіки, які швидко розвиваються, потребуватимуть все більше енергетичних ресурсів. За прогнозами американських експертів, у 2020 році СШАі КНР зрівняються у обсягах споживаних нафти та газу. Китай вже нині зайняв друге місце після США за імпортом вуглеводнів. У загальносвітовому щорічному прирості споживання нафти і газу частка Китаю становить 31 відсоток. Отже, Китай зайняв місце провідного гравця га економічній арені і таким чином репрезентує значну загрозу США, які також все більшою мірою залежать від імпорту тієїж сировини, що КНР. При цьому обидві країни плекають великі сподівання на регіональну диверсифікацію свого енергетичного імпорту і роблять в цьому контексті великі ставки на Африку.
Доречно буде зазначити, що провідною тенденцією сучасного світу є об'єднавчі чи інтеграційні процеси, або ж іншим словом глобалізація. Сьогодні склалось дві моделі глобалізацій чи інтеграції: американська та європейська. Інші країни світу, за виключенням КНР, займають проміжне місце між цими двома провідними моделями. Якщо торкатись суті американської моделі глобалізації, то очевидно, що її кінцева мета - це створення «якоїсь імперії». Про це вказує 36 Бжезинський: «Америка стоїть в центрі взаємозалежної планети, такої, в якій Влада здійснюється шляхом постійного маневрування, діалогу, дифузії і прагнення до формального консенсусу, хоча ця влада виходить врешті-решт з одного джерела: Вашингтон, штат Колумбія» «Велика шахматна дошка», М., 1999, с.40)
Провідним мотивом прагнень США до світового панування у формі «імперії» є володіння або ж контроль над світовими енергетичними ресурсами. Ще у 1981 році американський політолог К.Солберг писав: «Зробивши саме ставку на нафту, західні демократії змогли продовжити свій індустріальний розвиток на основі відного підприємництва. Сьогодні нам видається очевидним, що демократія цілком залежить від нафти».
Якщо виходити із логіки цих міркувань про взаємозвязок нафти і демократії, то американська теза про «розширення демократії у всьому світі», яку проголосив ще Б.Клінтон, і продовжив Дж.Буш-молодший у посланні конгрессу від 31 січня 2006 року «Про становище країни» - є контролем над світовими джерелами нафти і газу. При цьому адміністрація Дж.Буша визнає зростаючу роль Африки як провідного постачальника енергоресурсів.
Відомо, що нині США отримують нафту в основному з Саудівської Аравії, Канади і Венесуели. Разом з Тим, на початку XXI сторіччя спостерігається ріст інтересу Америки до імпорту енергетичної сировини з Африки. Можна назвати нині принаймні декілька причин цього інтересу: 1. його диктує сучасний стан з енергоносіями у вибуховонебезпечних регіонах і прагнення Вашингтона отримати доступ до африканської нафти, розташованій ближче до берегів Америки, ніж близькосхідна, що знизить і транспортні витрати; 2.самі африканські держави зацікавлені у залученні американських інвестицій у нафтовий бізнес на континенті;3. Африка становить для США і політичний інтерес, оскільки стан справ на африканському континенті безпосередньо позначається на внутрішньополітичній ситуації у самих Штатах. Це пов'язано з наявністю багатомільйонного африкано-американського населення; 4. США мають військово-політичний інтерс до африканських країн і не тільки через прагнення створити необхідну військову інфрастуктуру і систему відносин для гарантованого доступу до джерел сировини континенту, але через прагнення перетворити низку країн континенту, особливо у його східній частині, в тилову базу Центрального командування США (СЕНТКОМ), яке опікується американською силовою політикою стосовно Афганістану, Іраку, Ірану та інших держав. Адміністрація Буша, як вказується у документі Білого дому під назою «Африканська політика», має намір створювати «коаліції бажаючих» з такими африканськими країнами, як5 ПАР, Нігерія, Кенія, Ефіопія для спільних дій у «боротьбі з міжнародним терроризмом». Передбачають, що військові підрозділи цих країн (12 тис. осіб) складуть кістяк майбутніх формувань в рамках Африканського Союзу чи на іншій колективній основі, які будуть здійснювати антитерористичні операції на Африканському континенті.
США зміцнили свій вплив на африканському континенті шляхом приєднання у 2000 році Алжиру до «Середземноморської ініціативи НАТО». Ця міжнародна структура існую з 1994 року і координує відносини НАТО у військово-політичній сфері з такими країнами, як Єгипет, Алжир, Ізраїль, Іорданія, Мавританія, Марокко і Туніс. Покращились стосунки з Нігерією, з однією з найчисельніших за населенням африканською країною: у ході візиту нігерійського керівника Обасанджо до Вашингтона у 2001 році Були зняті американською стороною звинувачування у недотриманні прав людини у Нігерії, домовлено про збільшення поставок нігеорійської нафти до США.