Американська окупація японських островів тривала до квітня 1952 року. Верховна влада здійснювалася Штабом окупаційних військ (ШОВ), репрезентованих переважно військовими силами США на чолі з генералом Д.Макартуром, який став фактичним «господарем» Японії. І це, незважаючи на те, що союзники створили міжнародні структури для реалізації рішень Потсдамської декларації. У Вашингтоні була створена Далекосхідна комісія з представників 11 держав, які брали участь у війні проти Японії, і у Токіо - Союзна рада для Японії з представників США, СРСР, Великобританії і Китаю.
Підготовка мирного договору з Японією розпочалася тоді, коли США і Радянський Союз ще пов'зували союзницькі відносини. Не дивно, що у першому проекті договору країни-отримувачі тих територій, які Японія повинна була повернути, були чітко названі. Так само у період підготовки мирного договору США наполягали на тому, щоб Японія, яка мала отримати незалежність, залишалася в орбіті їхнього політичного, економічного та військового контролю. Передбачалося, що американські війська і військові бази США будуть збережені в Японії, а країна почне здійснювати широку програму переозброєння і доведе чисельність своїх збройних сил до 350 тис. осіб.
Влітку 1950 року, після того як значна частина американських військ була передислокована на Корейський півострів, було прийнято рішення про створення 75-тисячного Резервного поліційного корпусу, який згодом став ядром японських Сил самооборони, створених у лютому 1954 року. Суперечність між 9-ю статею Конституції, за якою «японський народ на вічно відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від погрози чи застосування збройноїь сили як засобу розв'язання міжнароних спорів» і створенням збройних сил пояснювалося тим, що «відмова від війни» не суперечить можливості мати збройні сили для потреб самооборони.
Уряд Японії, очолюваний прем'єр-міністром Йосіда Сігеру, посилаючись на японську Конституцію 1947 року, відмовився від американського плану створення великої армії, запропонувавши поступове нарощування чиельності збройних сил.
«Холодна війна» внесла свої корективи у процес підготовки мирного договру з Японією. У січні 1950 року держсекретар США Дін Ачесон заявив, що необхідно «відновити Японію як один із основних бар'єрів проти комунізму в Азії» (так звана «лінія Ачесона»). Таким чином мирний договір з Японією був фактично одноосібно підготований Сполученими Штатами.
Підписання у вересні 1951 року одночасно з Сан-Франциським мирним договором американо-японського Договору безпеки і Адміністративної угоди на довгі роки визначило, а у багато дечому визначає і нині, політичний, економічний і військовий розвиток Японії. Та політична структура, яка склалася на основі цих документів, отримала назву Сан-Франциська міжнародна система, включивши в себе такі проблеми зовнішньої політики Японії, як її відносини з СРСР і Китаєм.
З політичної точки зору ці договори стали також основою японо- американського союзу, і саме на їхньому грунті сформувалось те, що прийнято називати «доктриною Йосіда» - за іменем прем'єр-міністра Японії Сігеру Йосіда, який представляв Токіо при створенні цих документів. Якщо коротко схарактеризувати цю доктрину, то її суть зводиться до такого: опора на тісний союз з США і відмова від деяких атрибутів суверенності. США забезпечували оборону Японії, яка формально не мала можливості для самостійного ведення військових дій, а також проведення спільних бойових операцій навіть разом з дислокованими на її території військами Сполучених Штатів. Так японська зовнішня політика попала під пряму залежність від Вашингтона. Разом з тим, ці обмеження дозволили японським урядам економити на військових витратах, які до сьогодні майже ніколи не виходили за межі 1% ВНП. У результаті в країні з'явилася можливість зосередити головні зусилля на розвитку економіки, а США отримали надійного політичного союзника і військові бази неподалік кордонів Китаю, СРСР і Північної Кореї.
У липні 1952 року Японія і США підписали Угоду про об'єкти і бази, згідно з яким японський уряд надавав США на пероід дії Договору безпеки понад 600 об'єктів на території країни. Останнім документом, який визначав відносини між Японією і США, була підписана у березні 1954 року Угода про допомогу у забезпеченні взаємної безпеки.
У другій половині 1950-х років японський уряд під тиском громадського руху заявив про необхідність перегляду японо-американських угод, укладення нового договору, який би базувався на Статуті ООН і який би передбачав проведення двосторонніх консультацій з питань розміщення і застосування американських збройних сил, дислоковавних в Японії.
США відмовились задовольнити японські вимоги, проте, дещо поступаючись, розпочали виведення частини своїх військ з Японії, що у першу чергу диктувалося стратегічними міркуваннями. Наприкінці 1958 року чисельність американських військ в Японії скоротилася з 210 тис. до 65 тис. осіб. Було прийнято також рішення про початок переговорів щодо перегляду Договору безпеки.
У 1957 році Рада національної оборони Японії затвердила документ під назвою «Про основи політики у сфері національної оборони». Цей документ складався з короткої преамбіли і всього чотирьох пунктів, які надовго визначили військову політику країни і принципи японо-американського співробітництва. «Мета національної оборони, - говорилося у документі, - полягає у попередженні і відбитті прямої і побічної агресії», що може бути досягнуто з допомогою «прогресивного і ефективного розвитку оборонних можливостей, необхідних для самооборони, з урахуванням національних ресурсів і внутрішнього становища» і «використання системи безпеки США як основи для відбиття зовнішньої агресії до тих пір, поки міжнародна спільнота не зможе ефективно забезпечити попередження нападу ззовні». Питання про зобов'язання Японії щодо оборони США в рамках Договору безпеки ні тоді, ні пізніше не ставилося. Що стосується спільних військових операцій, то вони були заборонені 9-ю статею Конституції Японії 1947 року.
У 1960 році Договір безпеки (офіційна назва - Договір про взаємне співробітництво і безпеку) був переглянутий, зберігаючи практично суть відносин між Японією і США, які склалися. Вашингтон, як і раніше, забезпечував безпеку Японії. Договір мав характер двостороннього військового союзу, відповідно до якого на Японію покладалась певна, хоч і обмежена, відповідальність за участь в американській військовій стратегії. Щоправда, із попереднього Договору були вилучені статті, які применшували суверенітет Японії. Так, збройні сили США позбавлялись права мати поліційні функції і втручатися у «придушення великих внутрішніх повстань і безпорядків». Був також вилучений пункт, який забороняв Японії без попередньої згоди США надавати бази чи дозволяти транзит через свою територію збройним силам третіх держав. Були додані пункти про культурне і економічне співробітництво. Термін дії Договору, який у першому варіанті був безстроковим, встановлювався у 10 років, але передбачалася його автоматична пролонгація, якщо жодна із сторін не заявить за рік про своє бажання його денонсувати.
Поразка США у війні у В'єтнамі привела до певного перегляду американської політики в Азії, що поширилося і на амери кано-японські відносини.В оприлюдненій в липні 1969 року презиентом США Р.Ніксоном «Гуамській доктрині» говорилося про необхідність активізації політики країн Азії у забезпеченні власної безпеки. США прийняли рішення будувати свою політику, грунтуючись на концепції «багатополярності» світу, відповідно до якої глобальна ситуація і ситуація в Азійсько-Тихоокеанському регіоні роглядалися як баланс сил між п'ятьма світовими центрами - США, СРСР, Західною Європою, КНР і Японією. При цьому підхід США до Японії будувався не тільки на збереженні близьких і базованих на залежності від США відносин, але й на спробі розглядати її в якості одного із центрів сили, що було несподіваним насамперед для самої Японії. Країна, яка привикла сприймати себе у комфортній ролі «молодшого партнера», зовсім не поспішала виходити у небезпечний світ великої політики.
В «Гуамській доктрині», яка декларувала «вирішальну роль Японії у здійсненні американської стратегій в Азії», підкреслювалась необхідність трансформації американо-японських відносин і їхнього переходу у фазу «зрілого партнерства». Це віддзеркалювало перетвоерння Японії в одну з найбільших економічних держав світу і те, що американська дипломатія еволюціонує від імперського глобалізму часів «холодної війни» до політики «балансу сил». У такому підході відобразилось невдоволення США японським наступом на американські ринки і певне ослаблення інтересу до відносини з Японією. Остання обставина пояснюваласяяк впевненістю Вашингтона в їхній стабільності, так і початком діалогі між США і КНР. Разом з тим Японія залишалася найважливішим союзником США в Азії і Вашингтон був готовий дати Токіо можливість проявляти більшу дипломатичну самостійність в рамках американо-японського союза. США передали частину військових баз японським Силам самооборони, були збільшені витрати Японії на утримання американськього персоналу, а у листопаді 1969 року було прийнято рішення про передачу Японії адміністративних прав на архіпелаг Рюкю, включаючи острів Окінава.
США намагалися продемонструвати Японії, що військово-політичний союз між двома країнами не є абсолютно незмінним і що у світі, де діють кілька центрів сили, Японія повинна опиратися і на власні сили, а не тільки сподіватися на свого американського союзника. У Токіо це викликало, з одного боку, сумніви у надійності американських військових зобов'язань, а з іншої - розумніння необхідності підвищення рівня політичної і військової самостійності. Процес перебудови американо-японських відносин супроводжувався серйозною кризою у стосунках між двома країнами, проявом якої стали «шоки Ніксона», які стосувалися взаємопорозуміння з КНР і встановлення з нею дипломатичних відносин і рішення США про скасування золотого паритету долара і запровадження 10-процентного податку на імпорт.