Проект Франції щодо створення автономної європейської оборони відповідна роль країни у цьому проекті залежали від успіху проголошеної Ж.Шираком у лютому 1996 року військової реформи. її охрестили «революцією в обороні», що засвідчувало про масштаби накреслених змін Суть реформи заключалася у формулі створення «більш ефективної, але менш вартісної оборони». Ширак остаточно визначився на користь професійної армії з перенесенням центра ваги оборонних програм на модернізацію збройних сил. Окрім міркувань бюджетної економії зміни в оборонних програмах Франції були спричинені геополітичними зрушеннями початку 1990-х років, у першу чергу зникненням «радянської загрози».
«Революція в обороні» зачепила і військово-стратегічну доктрину Франції. Колишня теорія трьох кіл оборони, тобто власне французької території, атлантичного та світового простору, поступилася місцем ситуативному підходу, а попередні пріоритети - ядерна зброя і багаточисельна армія - змінилися новими. Це нарощування сил швидкого розгортання, коаліційні дії (взаємодія зі союзниками), зміцнення ролі розвідки, професіоналізація армії. Нагадаємо, що у 1989 році французькі сухопутні сили нараховували 280 тис солдатів, дві третини яких - призовники. З них 50 тис. перебували на території ФРН. Загальна чисельність збройних сил становила 550 тис.осіб, 7% яких (39 тис. осіб) служили у «третьому колі» - в зоні глобальної відповідальності Франції і складалися з професіоналів.
Зазнала змін і концепція забезпечення національної безпеки. У декларації міністра оборони Ш.Мійона наголошувалось: «Забезпечувати нашу безпеку перед обличчям зовнішньої загрози означає меншою мірою протистояння можливій агресії, ніж боротьбу з вогнищами пожежі, які можуть виникнути довкола нас, а інколи і на віддалі від нас».
Ж.Ширак висловився за поступовий перехід до професійної армії вже під час своєї кампанії перед президентськими виборами 1995 року. Міттеран натомість демонстрував прихильність загальній військовій повинності, яка була для нього віддзеркаленням республіканізму. Відомо, що де Голль з часу військових путчів частини французьких збройних сил в Алжирі мав
531перестороги щодо професійної армії, за яку ратував ще 1930-х роках, оскільки вона могла легко перетворитися у замкнену касту, відірвану від громадянського суспільства. Якщо упродовж віків французька дипломатія і оборона виходили із загрози прямого зіткнення з ворогом, то на початку 1990-х років необхідність захисту власної території від іноземного вторгнення виглядала по-новому. Одна із складових національного суверенітету - населення, яке захищає свою територію зі зброєю у руках, організоване у масову армію на основі всезагальної військової повинності, відтепер втрачало своє колишнє значення.
Розвиток подій на Балканах поставив перед країнами Співтовариства нові завдання у сфері безпеки, закріплені на сесії Ради ЗЄС (червень 1992 року) у Петерсберзькій декларації, активною прихильницею якої була Франція. Так звані петерсберзькі місії включали гуманітарні і рятувальні операції, підтримання миру, врегулювання криз, миротворчість. Для виконання цих завдань країни ЄС повинні були виділяти сили, організовані відповідно до принципу багатонаціональності. Французькі збройні сили повинні були перебудуватися для участі в гуманітарних операціях і операціях щодо врегулювання криз поза межами національної території. Оскільки мова у цих випадках йшла про відправку обмеженого, але ефективного контингенту, Франції не потрібна була більше масова армія озброєних громадян.
Перехід до професійної армії передбачав створення корпусу зовнішнього втручання для участі в операціях з підтримки миру і гуманітарних акцій, поступова відмова від обов'язку військової служби, на зміну якій приходить короткотерміновий призов громадян на п’ять днів для тестування фізичних даних, шкільної, технічної і психологічної підготовки, набір добровольців за терміновими контрактами, різке зменшення частин регулярної армії (окрім жандармерії), у завдання яких входить підтримка внутрішнього порядку.
Розмірковуючи про майбутнє французької армії, міністр оборони Ш.Мійон говорив про контингент в 50 тис. осіб для розгортання в рамках НАТО з одночасним набором ЗО і 50 тис. для дій одразу на двох різних театрах військових дій терміном на один рік.
Відповідно відходить у минуле модель змішаної армії епохи ядерного стримування (з призовників і професіоналів) армії, яка будувалася на протистоянні передбачуваної масованої агресії зі сходу. Франція повинна прийти до професійної армії, краще пристосованої до нових, більш різноманітних і безпосередніх викликів національної безпеки (тероризм наркотрафік, релігійні і етнічні конфлікти, діяльність мафіозних картелів), а сама армія - стати менш чисельною і вартісною.
Усвідомленню нових реалій відповідало і рішення про ліквідацію наземної складової французьких ядерних сил. Уряд Жюппе відмовився від заміни застарілих наземних балістичних ракет на плато Альбіон (заміна ракет 88 135 - 830 ракетами М4 вимагав би інвестицій у розмірі від 10 до ЗО млрд. франків). Коментуючи це рішення, міністр оборони Ш.Мійон заявив, що доктрина ядерного стримування генерала де Голля не втратила своєї актуальності. Мова йде про модернізацію французьких ядерних сил: рішення президента Ширака стосується як відмови від наземної, так і модернізації морської (океанської) і повітряної складових стратегічних ядерних сил.
Відтепер оборона базується не на чисельності особового складу, а на високій ефективності розвідки, техніки і персоналу. Окрім цього, традиційний голлістський принцип стратегічної автономії Франції вимагає власної технічної і промислової бази оборони, особливо для створення високотехнологічного військового спорядження і обладнання, зокрема власних супутників, дані яких дозволили б Франції виробляти самостійний аналіз стратегічної обстановки у будь-якій точці планети. Міністр оборони заявив у своїй Декларації 1996 року про успіх французького розвідувального супутника «Геліос - 1», який визначив продовження програм створення засобів космічної розвідки: плани створення «Геліоса -2» і радарного супутника «Орус» спільно з Німечиною і, можливо, з Іспанією та Італією. На цій основі французькі військовики сподівалися створити
«європейський полюс» військової розвідки, відкритий для розширення на всі зацікавлені країни ЗЄС, що стало би важливим кроком до зміцнення європейської оборонної ідентичності. Наприкінці 1990-х років був завершений проект про створення авіаносця «Шарль де Голль» з перспективою будівництва другого авіаносця, а також проект створення літаків «Рафаль». Пріоритетність цих програм підкреслювала глобалістські устремління Франції у сфері безпеки. Мова йде про збереження оперативних можливостей французьких ударних, у тому числі ядерних, сил поза національною територією. Проте можливості французьких засобів космічної розвідки залишались обмеженими - вони жодним чином не могли конкурувати з потугою американської розвідки, що робило неможливою повну французьку і європейську оборонну автономію у цій царині. Американські засоби космічної розвідки абсолютно домінують на європейському театрі військових дій: в ЄС тільки у Франції є єдиний вітчизняний супутник («Геліос-1»), у той час як у США безпосередньо задіяні в операціях з розвідки, координації і наведенню ударів 50 супутників. Ця нерівність у засобах розвідки дозволила США створити непереборну дистанцію між союзниками, оскільки сили європейців, задіяні у конфлікті, не мають доступу до загального бачення театру військових дій, яким володіє американське командування, ні до стратегічного вибору цілей, ні до оцінки результатів ударів.
Вперше нова військова доктрина і сценарій «війн інформаційної ери» були випробувані французами разом зі всією військовою організацією НАТО весною 1999 року у війні проти Югославії, спричиненої косовським конфліктом. Під час цієї операції виявилися суттєві недоліки у матеріально-технічному оснащенні європейських збройних сил, які недозволяли у найближчому майбутньому говорити про їхню самостійність. Головною перепоною для Франції і для ЄС загалом є технологічний розрив з США, який після терактів 11 вересня 2001 року виріс у зв'язку зі збільшенням американського військового бюджету. На початку XXI століття європейці, як і раніше, не можуть самостійно забезпечити власних потреб у сфері оборони і безпеки. Вони не володіють ні достатніми засобами космічної розвідки, ні транспортною військовою авіацією. Цей дисбаланс не дозволяє їм серйозно зазіхати на гегемонію США, ні говорити про Європу як самостійний світовий центр сили щодо прийняття геостратегічних рішень. Пом'якшення цього дисбалансу у засобах і є метою французького євроатлантичного проекту. Але це вимагає величезних наукових, фінансових і організаційних зусиль, які не вважаються необхідними менш амбіційними союзниками Франції по НАТО і ЄС, і які звикли покладатися на американську військову потугу, тим більше тепер за відсутності безпосередньої військової загрози їхній території.
Так, Німеччина наприкінці 1990-х років відклала на декілька років фінансування спільної програми створення розвідувального супутника. У вересні 2002 року Великобританія відмовилася від спільного з Францією проекту будівництва авіаносців, вибравши для екіпірування двох майбутніх британських авіаносців літаки вертикального злету. Великобританії, на відміну від Франції, найновіші озброєння потрібні, щоб підтримати високий рівень взаємодії зі силами США. Франція і Німеччина, більш схильні до автономності європейської оборони, виявилися у більш скрутному становищі, аніж британці, оскільки через приналежність до зони євро вони повинні строго контролювати державні витрати. Хоча витрати Франції вищі, ніж Німеччини, розрив між фінансовими можливостями Парижа і Лондона збільшується, незважаючи на заяву уряду Ж.-П. Раффарена (2002-2005) про виділення на військові витрати у 2003 році 2% ВВП (замість раніше передбачених 1,8%) і прийняття програми військового оснащення на 2003- 2008 роки. Французький військовий бюджет передбачено збільшити на 13,3 млрд.євро, для того щоб досягти рівня британських витрат. Щоправда, ця цифра включає витрати і на жандармерію, яких нема у британському військовому бюджеті.