Нині на політику федерального уряду суттєвий вплив мають, окрім англо- і франкоканадців, ще низка етнічних групп. Організації канадців італійського, українського, польського, єврейського, китайського та іншого походження вирішують долю виборів у багатьох округах і, це заставляє владу враховувати інтереси різноманітних національних групп у реалізації зовнішньої політики держави.
З національного багатоманіття та колоніального минулого Канади випливає ще одна риса канадської ЗП. Вона стосується підвищеної уваги і співчутливого ставлення до країн, що розвиваються, надання їм суттєвої економічної допомоги.
Що стосується франкоканадського фактору, то під його впливом у 1970-і роки у зовнішній політиці Канади виник новий напрямок - відносини з Франкофонією,до якої входять, окрім Франції, її колишні колонії в Африці, Азії і Америці, а також деякі європейські країни, наприклад, Бельгія. Те, що у 1990-і роки Канада активізувала свої стосунки з країнами Латинської Америки і наполягла на рішенні Організації американських держав щодо створення зони вільної торгівлі у західній півкулі, пояснюється рішучою підтримкою з боку Квебека.
Щодо впливу англомовної частини Канади на її зовнішню політику, то він по-старому великий, але водночас і не такий однозначний. Так, майже до другої половини 1980-х років провінція Онтаріо, найрозвиненіша в економічному плані, чинила опір реалізації ідеї вільної торгівлі з США, тоді як західні провінції, особливо Альберта і Британська Колумбія, у провідних галузях яких домінував американський капітал, виступали за вільну торгівлю. Ці ж дві провінції наполегливо домагались активізації торговельно-економічних зв'язків Канади з країнами Азійсько- Тихоокеанського регіону, тоді як Атлантичні провінції не виявляли до цього помітного інтересу.
На формування зовнішньої політики Канади впливають і її основні політичні партії. До початку нового сторіччя на федеральному рівні влада перебувала поперемінно у руках двох найстаріших партій - Ліберальної і Прогресивно-консервативної. Загалом можна сказати, що вони здійснювали єдину і погоджену зовнішню політику Але існує одна принципова відмінність, яка стосується відносин з США. Консерватори, будучи у період створення Канади як домініону у 1867 році про британською партією, перетворились на середину 1980-х років у прихильників всезагального економічного партнерства з США. Саме вони уклали у 1988 році з США угоду про вільну торгівлю. Ліберали також майже до другої половини 1960-х років виступали за зближення з США, зокрема у економічній та військовій сферах. Але після цього виступили ініціаторами політики «третьої альтернативи», тобто політики стримування і навіть сповільнення росту впливу США на економіку і політику Канади. Зокрема, вони виступили категорично проти укладення угоди про вільну торгівлю з США. Нові партії, які виникали, не мали суттєвого впливу на зовнішньополітичні рішення аж до початку 1970-х років. Лише у 1972-1974 роках, коли ліберальний уряд меншості залежав від підтримки опозиційної Нової демократичної партії (НДП), опозиціонери домоглися від лібералів нових заходів, спрямованих на обмеження притоку американських інвестицій в канадську економіку. Це привело до деякого загострення відноси н між обома сусідами.
Важливою відзнакою канадської зовнішньої політики є відсутність мілітаристських настроїв та традицій. Канадські військові ніколи не претендували і не відігравали якоїсь суттєвої політичної ваги і ролі у житті країни. Ця особливість приваблювала і приваблює до Канади численних іммігрантів з конфліктних районів світу. (Канадські поліціянти - найкращі друзі людини. Пізно повертаєшся додому - обов'язково підвезуть. Звернешся за допомогою - обов'язково допоможуть. Якщо стався злочин і вбили людину, то засудять до років 5-й, а якщо захист здійснює кваліфікований адвокат, то ще менше. Проте, якщо вбили не спеціально якогось скунса, то вас очікує 6 років тюремного ув'язнення і жоден адвокат не допоможе вам вийти достроково з тюрми).
Однією з основних рис політичної культури Канади, яка відрізняє її від США, є сильний вплив британських традицій, зокрема такої як прихильність громадян до законних дій. Це проявляється у зовнішній політиці прагненням Канади домогтись розробки і запровадження чітких міжнародних правил політичної та торговельно-економічної взаємодії, обов'язкових для всіх держав, включаючи і найсильніші, тобто США. Та обставина, що у Канаді існує дві офіційні мови - англійська і французька - привела до унікального результату. Канада стала засновником і активним членом практично всіх найважливіших міжнародних і багатьох регіональних організацій: ООН, ЮНЕСКО, Британська співдружність, Франкофонія, МВФ, СОТ, ОБСЄ (Організація з безпеки і співпраці в Європі), ЄБРР (Європейський банк реконструкції і розвитку), ОАД, АТЕС (Організація азійсько-тихоокеанського співробітництва) та ін.
Той факт, що Канада є країною «середньої ваги» і їй завжди доводиться мати справу з сильнішими державами, викликає необхідність для керівників канадської зовнішньої політики мати можливість швидко і гнучко реагувати на зміни у двосторонніх відносинах чи на міжнародній арені, які канадці були неспроможні попередити. Звідси витікає ще одна властивість ЗП Канади, суть якої у тому, що канадський уряд не має жорсткої, детально розробленої зовнішньополітичної програми, розрахованої на тривалий період. Через це інколи у канадській зовнішній політиці зустрічаються випадки непослідовності, суперечливості її поведінки на міжнародній арені.
Провідні моменти канадської зовнішньої політики сформульовані в урядовій заяві під назвою «Канада у світі», опублікованій у 1995 року, досить лаконічно: «сприяння процвітанню і зайнятості, захист нашої безпеки в рамках міжнародної стабільності і поширення канадських цінностей і культури». На відміну від інших країн середнього рангу, як, наприклад, Австралії, зовнішня політика якої має в основному регіональну спрямованість, ЗП Канади носить яскраво виражений глобальний характер. В Оттаві вважають, що цього вимагають глобальний характер канадських зовнішньоекономічних зв'язків і таких загроз світові і його стабільності, як розповсюдження ЗМУ, тероризму, бідності тощо.
У наші дні залежність економічного процвітання Канади від стану її зовнішньої торгівлі як ніколи висока, оскільки вартість експорту товарів і послуг становить понад 40 відсотків ВНП країни. Тому після завершення холодної війни зовнішня політика Канади переважно підпорядкована інтересам її зовнішньоекономічній діяльності.
2. Канадо-американські відносини: стан, проблеми та пошуки нової парадигми
Серед провідних напрямків канадської зовнішньої політики перше місце обіймають стосунки з США.
Військова сфера співпраці з США
Враховуючи географічне розташування Канади, принаймні до завершення Другої світової війни єдина загроза, якої мала остерігатись Канада, - це був сусід з півдня - Сполучені Штати. Також є очевидним, що за всіх розкладів, за будь-яких військових витрат Канада була не в змозі самостійно себе захистити від США. Виходячи з цього, для Канади існувало два варіанти збереження своєї незалежності: або союз з державою більш сильною чи, врешті-решт, рівною за потенціалом з США в обмін на частину свого суверенітету (до 1940 року таку роль відігравала Великобританія); або союз з самими Сполученими Штатами - модель, яка діє після Другої світової війни. Щоправда, у другій моделі Канаді доводиться поступатись більш значною часткою власного суверенітету. Не забудемо, що відносно безболісна зміна військових партнерів для Канади відбулась через те, що з початком холодної війни у всіх трьох держав з'явився спільний противник - СРСР.
Офіційний початок військової співпраці між Канадою і США дала Огденбурзька угода, підписана у 1940 році канадським прем'єр-міністром Макензі Кінгом і президентом США Ф.Рузвельтом. Так з'явився Постійний військовий комітет - спільний військовий орган для обміну інформацією і «захисту північної половини західної півкулі». На сьогоднішній день інституалізація відносин між обома державами у військовій сфері досягла небаченого рівня: укладено і діє понад 80 угод у сфері оборони, підписано 250 меморандумів про взаємо порозуміння між військовими відомствами обох країн, працює понад 140 комісій, створених для обговорення військових питань.
Головним елементом військової співпраці Канади і США була і залишається угода НОРАД, підписана у 1958 році, і яка постійно пролонговується ( за останньою пролонгацією термін дії угоди продовжений до 2006 року). НОРАД - це спільна діяльність США і Канади у Командуванні з аерокосмічної оборони Північної Америки.
Командування складається з трьох головних частин: 1. системи наземного попередження (мережа різноманітних радарів і сенсорів, які розкинулись практично по всьому Північноамериканському континенту); 2. системи повітряного попередження (АВАКС); 3. винищувальної авіації з канадських винищувачів-бомбардувальників СГ-18 і американських винищувачів Г-15 і Б-16. НОРАД отримує також дані від Космічного командування США про потенційні загрози з космосу.
Так само зона відповідальності НОРАД щодо захисту північноамериканського континенту ділиться на три частини: канадську, американську (континентальну) і Аляску.
Враховуючи особливо тісний характер відносин двох держав, можна було передбачити реакцію Канади на події 11 вересня 2001 року. 7 жовтня прем'єр-міністр Канади Жан Кретьєн заявив, що Канада надасть військово- повітряні, сухопутні і морські сили для міжнародних сил, які сформовані для боротьби з тероризмом.