2. Відміна митних тарифів привела до росту продуктивності праці у галузях, які найбільше постраждали, на 2,1%, а загалом у канадській промисловості - на 0,6%>. В основі зростання сукупної продуктивності праці лежали дві причини: зміна складу діючих підприємств (ліквідація неефективних і поява нових високоефективних) та підвищення внутрізаводської технічної ефективності.
3. Мало місце незначне підвищення оплати праці, в основному у робітників, зайнятих на виробництві, на 0,8% щорічно і на 0,3%> загалом по промисловості. Так само зняття митних тарифів не позначилось на заробітках робітників, які зайняті у невиробничих сферах, як і на тривалості робочого дня у виробничих робітників. Таким чином, відбулося зниження розриву у рівнях оплати, хоча і мінімальне, між виробничими і невиробничими робітниками у Канаді.
4.Для більшості галузей із категорії постраждалих митної лібералізації стало головною причиною зростання товарообігу з США і збільшення частки США у зовнішній торгівлі Канади.
З того часу як десять років тому американський економіст японського походження К.Омае проголосив «кінець національних держав» і початок ери регіональних економік, його ідеї стали досить популярними в Канаді.
Реалізація фритредерських угод ФТА і НАФТА прискорили процес її регіоналізації. Так, у 2001 році всі канадські провінції, окрім Манітоби, більше торгували з США, аніж зі рештою Канади. Річ тут ще і в тім, що канадські провінції (регіони) часто більше різняться одна від одної, ніж від прилеглих до них американських штатів.
Можливо, це буде досить категоричним твердженням, але вважається, що у 1990-х роках регіоналізація канадської економіки набрала нової якості, тобто що замість єдиної національної економіки, зорієнтованої зі сходу на захід, витворились низка транскордонних регіональних економік, які зорієнтовані з півночі на південь. Наслідком послаблення внутрішньоканадських економічних зв'язків по лінії схід-захід стала поява на карті Канади так званих «регіональних держав» (regionstates). Маються на увазі субнаціональні утворення, які володіють відносно великою економічною потугою як всередині країни, так і за її межами. Такими регіональними державами передовсім вважають провінції Онтаріо та Квебек. Які критерії застосовуються для такого визначення? їх декілька. Насамперед їхні транспортні системи, структура економік і провінційна політика спрямовані не стільки на забезпечення економічного зростання у конкурентноздатності у рамках канадської економіки, скільки на зміцнення інтеграційних зв'язків і підтримання конкурентноздатності у мажах всієї Північної Америки. Або ж енергетичні системи Онтаріо і Квебеку утворюють з енергосистемами американського Північного Сходу і Середнього Заходу єдину інфраструктуру. Не дивно, що Квебек в цих умовах створює базу для сепаратизму. Необхідно врахувати, що канадські провінції мають значно ширші повноваження у законодавчій й політичній і адміністративній сферах, аніж, наприклад, землі ФРН. Канада є більш децентралізованою федерацією, ніж Німеччина.
Залишається нез'ясованим питання, чи НАФТА запозичить у майбутньому досвід Європейського Союзу щодо запровадження єдиного валютного та політичного союзу.
Події 11 вересня 2001 року виявилися тим Рубіконом, подолавши який економічна інтеграція між Канадою та США втратила динамізм, притаманний їй у 1990-і роки. Щоправда, з цього приводу існують різні міркування. Одні експерти вважають, що розвиток інтеграції надійно призупинений. Інші - що вектор розвитку інтеграції до цих пір не визначився і що ситуація може повернутися як в один, так і у другий бік. Один із найавторитетніших фахівців у царині діяльності НАФТА американський професор Р.Пастор вважає, що Північна Америка все ще перебуває на роздоріжжі і тут можливі два варіанти подальшого розвитку подій. «Один варіант, найбільш вірогідний, - зазначає він, - полягає у тому, що США ускладнять порядок на кордоні і зроблять важчим його перетин навіть для своїх друзів. Торгівля та інвестиції скоротяться, напруга зростатиме, а численні блага, пов'язані з інтеграцією, почнуть розвіюватися. За альтернативного варіанту, проте, загрози у сфері безпеки слугуватимуть каталізатором для ще глибшої інтеграції. Це спричинить нові структури у контексті забезпечення взаємної безпеки, заохочення торгівлі, підтягування Мексики до економічного рівня своїх сусідів».
Існує ще одна точка зору, яка полягає у тому, що процеси інтеграції у Північній Америці не припинилися і навіть прискорилися, але їхнім двигуном стала не економіка, а безпека.
Довгий час аналітики та громадськість пов'язували прогрес у північноамериканській інтеграції з удосконаленням угоди «Про північноамериканську зону вільної торгівлі» (НАФТА). Ці плани і проекти активізувались після висунення у 2000 році новим президентом Мексики В.Фоксом «Плану 2020», названого з легкої руки журналістів «НАФТА- плюс». Незважаючи на те, що план Фокса не був схвалений Вашингтоном і Оттавою, ця назва прижилася і під розуміють будь-які заходи з поглиблення і/чи розширення північноамериканської інтеграції на державно- монополітичному рівні.
Після 11 вересня 2001 року першою спробою у цьому сенсі стали Декларація про «розумний кордон» і План дій щодо її реалізації, підписані з ініціативи Канади. Але вони мали надзвичайний характер і були сфокусовані на безпеці і кордонах. До того ж заплановані у них заходи були зреалізовані упродож двох-трьох років.
Іншою більш вагомішою спробою, яка була покликана заповнити інтеграційний вакуум, стало заснування Північноамериканського партнерства у сфері безпеки і процвітання (111111) - амбіційного проекту, який характеризують як одну з важливих зовнішньополітичних ініціатив Дж.Буша у період другого терміну його президенства і яка визначить його спадщину у північноамериканських справах. Це відбулося у 2005 році під час саміту керівників трьох північноамериканськи країн - США, Канада і Мексика-у Техасі.
У цьому документі проголошувались три цілі - безпека, економічне процвітання і підвищення якості життя громадян. Визначалися також чотири пріоритетних для співпраці сектори: енергетика, транспорт, фінансові послуги і передові технології (телекомунікаційні послуги і електронна торгівля).
У заяві тодішнього прем'єр-міністра Канади П.Мартіна за результатами саміту 2005 року наголошувалось на практичній спрямованості ППП, а саме партнерство характеризувалося як «дорожня карта». Вносилася ясність і у питання про те, як нова угода співвідноситься з НАФТА: «Партнерство у сфері безпеки і процвітання доповнюють зусилля у рамках НАФТА, яке хоча і є успішним, але потребує того, щоб заставити його працювати ще краще». В інституційному плані структури, які були створені для реалізації Декларації про «розумний кордон» 2001 року і відповідного Плану дії, були об'єднані із структурами ППП.
Все країнам-членам НАФТА не вдалось уникнути дискусії серед прихильників та опонентів ППП. Разом з тим аналіз новітніх змін дозволяє передбачити, що в Північній Америці відбувається поступовий перехід від так званої «поверхневої» (shallowintegration) до «глибокої» (deep|deeperintegration) інтеграції. На відміну від свого антипода - "поверхневої» інтеграції, під якою розуміється ліквідація тарифних і деяких нетарифних бар'єрів (напрклад, квот), з якими потоки товарів і капіталів зустрічаються при перетині національних кордонів, «глибока» інтеграцяія означає можливість гармонізації (уніфікації) напрямків економічної політики між країнами, які прагнуть більш тісного союзу.
Важливість констатації нової якості північноамериканської інтеграції визначається і тим, що низка вчених вбачають зв'язок між «глибокою» інтеграцією як результатом розвитку економічної взаємозалежності і зародженням інтеграцї політичної, правда у формі, іншій від тієї, яка спостерігається в Євросоюзі, де вона зазвичай асоціюється з інституалізацією і розвитком наднаціональних основ.
Отже, із створенням у 2005 році Північноамериканського партнерства у сфері безпеки і процвітання ми спостерігаємо після канадо-американського Автопакта 1965 року, ФТА, НАФТА і Декларації про «розумний кордон» спробу поглибити інтеграцію в інших сферах - військовій, економічній і соціальній.
4. Зовнішньополітичний курс Канади за уряду С.Харпера
Стівен Харпер обійняв посаду прем'єр-міністра у січні 2006 року після перемоги консервативної партії на парламентських виборах. Незважаючи на те, що зовнішня політика не була серед пріоритетів у передвиборчих обіцянках консерваторів, згодом С.Харпер переглянув пріоритети і додав до них ативну діяльність на міжнародній арені.
Головним завданням С.Харпера полягало у налагодженні відносин із США, що не намагався зробити Ж.Кретьєн (ліберальний прем'єр-міністр Канади у 1993-2003 роках) і що при всьому бажанні не зміг досягти П.Мартін (ліберальний прем'єр-міністр у 2003-2006 роках). Насамперед С.Харпер збільшив чисельність канадських збройних сил і резервістів, підвищив витрати на оборону і безпеку понад те, що планували ліберали у своєму останньому бюджеті, забезпечив пролонгацію канадського військового контингенту в Афганістані спочатку до 2009 року, а потім і до 2011 року, змінив загальну атмосферу відносин із США і особисто з президентом Б.Обамою.
Покращення відносин з головним стратегічним союзником принесло Харперу дивіденди у вигляді урегулювання спору, який тривав п'ять років (з 2001 по 2006 роки), про експорт канадської хвойної деревини на вигідних для Канади умовах (США погодилися повернути канадським виробникам близько 4,3 млрд. дол., утриманих ними у вигляді антидемпінгових і компенсаційних мит) і низки інших примирливих жестів, які послідували з Вашингтона. Зокрема, держсекретар США К.Райс пообіцяла у майбутньому повідомляти Оттаву про факти передачі тих чи інших канадських громадян з подвійним громадянством в руки властей країни їх походження (це відголоски «справи Махера Арара» - канадського громадянина сирійського походження, арештованого як причетного до тероризму в Нью-Йоркському аеропорту і виданого без повідомлення Канади Сирії, де він був підданий катуванням; згодом звинувачення проти нього доведені не були). Сам Харпер у важливій зовнішньополітичній промові 5 жовтня 2006 року дуже одверто підсумував те, що отримала Канада від нормалізації відносин із США: укладення історичної згоди щодо хвойних пиломатеріалів; краще розуміння Вашингтоном канадської ролі у забезпеченні енергетичної безпеки Північної Америки; вдячність на адресу Канади, висловленої держсекретарем США К.Райс з нагоди п'ятої річниці здійснення терактів 11 вересня 2001 року; відтермінування конгресом запровадження рішення щодо обов'язкової наявності паспортів в американців і канадців, які перетинали сухопутний кордон США. В інтерв'ю газеті «Калгарі хералд» американський посол в Канаді Д.Уілкінс заявив, що двосторонні відносини переживають ренесанс і що завдяки своїй політиці і особистим контактам з Бушем Харпер зумів досягти дипломатичної гармонії. За оцінкою знавця канадського зовнішньополітичного життя К.Носсала, «канадо-американські відносини зазнали помітних змін. Повністю змінилася їхня атмосфера, а та напруга, яка характеризувала ці відносини з 2001 по 2006 рік, щезла».