Помітні зрушення відбулися у близькосхідній політиці Канади і також у напрямку її зближення з позицією США. Вони, щоправда, розпочалися ще за П.Мартіна і зміцнилися за Харпера. Із усіх керівників західних країн Харпер найбільш однозначно і безкомпромісно висловив підтримку Ізраїлю під час бомбардувань Лівану у відповідь на викрадення і вбивство солдатів ізраїльської армії бойовиками руху «Хезболлах», які базувалися на півдні Лівану. В інтерв'ю, даному на борту літака, що летів на саміт «великої сімки» в Санкт-Петербург влітку 2006 року, канадський прем'єр-міністр назвав ці бомбардування «зваженою відповіддю» і, незважаючи на критику, яка за цим поелідувала, у подальшому не відмовився від своїх слів. Крім цього. Харпер виявився єдиним канадським прем'р-міністром, який не захотів зустрітися з керівництвом Національної ради з канадо-арабських ваідносин, і, навпаки, двічі виступив перед членами єврейської громади Канади. Окрім цього, за консерваторів Канада стала першою країною, що припинила надавати допомогу Палестинській автономії після того, як там в січні 2006 року на парламентських виборах отримав перемогу рух «Хамас», який на Заході вважається терористичною організацією.
Свій перший зарубіжний візит С.Харпер несподівано для багатьох здійснив в Афганістан, де з 2001 року перебуває канадський військовий контингент. Як правило, свої перші зарубіжні візити у повоєнний період канадські прем'єри здійснювали до США. Оглядачі мали можливість, коментуючи відвідини Харпером Афганістану, відзначити вдалість такого вибору: він вразив не тільки канадську громадськість, але і адміністрацію США, яка розцінила його як сигнал того, що Канада розпочинає серйозно ставитися до своїх військових і союзницьких зобов'язань. До того ж про афганську місію Харпер говорить як про «канадську війну» на противагу лібералам, які прийняли рішення про введення туда військ і які робили акцент на те, що дислокація санкціонована ООН і що канадські содати і офіцери розташовані там з військовиками із двох десятків інших держав.
Спостерігачі звернули увагу на те, що канадський прем'єр-міністр не ставиться з пієтетом до Китаю як світової держави XXI сторіччя. Він інкримінує йому порушення прав людини. Зате з пієтетом ставиться до Японії. Достатньо сказати, що перший міністр закордонних справ в уряді Харпера П.Маккей прийняв посла КНР в Канаді тільки через дев'ять місяців після сформування консервативного кабінету. Приблизно у той же самий час КНР відвідав і перший член його уряду (ним був міністр сільського господарства Ч.Строл). У серпні 2008 року Харпер на відміну від багатьох інших голів держав і урядів навіть не поїхав до Пекіна на відкриття літніх
Олімпійських ігор. Це очевидно контрастує з тим значеннями, яке традиційно (у всякому випадку з часів П.Трюдо, який насмілився у 1970 році - на півтора роки раніше США - встановити з КНР дипломатичні відносини) надають зв'язкам з Китаєм ліберали. Нагадаємо, що Кретьєн двічі з великим успіхом привозив до Китаю чисельні торговельно-економічні делегації у винайденому ним форматі «Збірна Канади». П.Мартін особливо виділяв так звану групу БРІК (абревіатура, складена з перших букв назв Бразилії, Росії, Індії і Китаю), яку вважав найперспективнішою у XXI сторіччі і контакти з якою планував розвивати прискореними темпами.
Слідом за США уряд Харпера швидко визнав терористичною організацією «Тигри звільнення Таміл Елама», чиї емісари раніше легально діяли в Канаді, займаючись збором коштів і вербуванням прибічників. А також, незважаючи на санкціоноване лібералами приєднання до Кіотського протоколу (підписаний Канадою у 1997 році, ратифікований у 2002 році), розділило скептицизм США (взагалі вони відмовилися його підписувати) щодо можливості реалізації вказаних так цілей у встановлені терміни через негативний вплив на економічне зростання - чи не перший випадок, коли Канада відмовляється від власних міжнародних зобов'язань. При обговоренні екологічної проблематики на зустрічі «великої сімки» в Японії в липні 2008 року Канада і США виступили єдиним фронтом проти європейських держав і домоглися згоди останніх на те, що взяття промислово розвиненими країнами на себе зобов'язань щодо скорочення викидів парникових газів не буде мати сенсу без підтримки з боку Китаю та Індії.
В унісон з американцями Канада діє і у Латино-Карибській Америці. Напевно, невипадково лінія Харпера на пріоритетний розвиток відносин із сусідами, на зміцнення тилів, узгоджуєтьтся зі змінами у зовнішній політиці Вашингтона, підтвердженням яких стали березневі (2007 рік) відвідини Буша п'ятьох лояльних країн регіону. Вашингтон врахував уроки минулого, коли після 11 вересня 2001 року він ослабив увагу до Латино-Карибської Америки і зіткнувся з приходом до влади там низки політиків, які сповідували ліві і одверто антиамериканські погляди. Виявилось, що корисніше (і дешевше) надавати цим країнам допомогу і підтримувати з ними нормальні взаємини, ніж пожинати плоди своєї власної неуваги.
Поїздка Харпера, яка відбулася влітку 2007 року, мала на меті відвідини чотирьох країн, одна з яких - Колумбія - співпала з маршрутом американського президента Дж. Буша. Окрім Колумбії, голова уряду Канади відвідав Чилі, де прийняв участь в урочистостях з нагоди 10-річного ювілею двостороннього канадо-чилійської Угоди про вільну торгівлю, Барбадос - важливий офшор з високою концентрацією прямих канадських капіталовкладень, і Гаїті - своєрідний полігон для апробації нових канадських технологій з експорту демократії і «гарного управління».
Оттава наслідує Вашингтон ще в одному питанні - в укладенні двосторонніх (і багатосторонніх) угод про вільну торгівлю. Уряд консерваторів розпочав переговори у цьому контексті з Колумбією, Перу, країнамиКарибської спільноти і Домініканською Республікою, і продовжив їх з четвіркою центральноамериканських країн - Сальвадором, Гватемалою, Гондурасом і Нікарагуа.
Нюанси спостерігаються і у тлумаченні консерваторами терміну «мультилатералізм». Якщо ліберали одверто пишалися членством Канади практично у всіх значимих міжнародних і регіональних організаціях, а також елітних клубах, то консерватори віддають перевагу і говорять про свою зацікавленість участі вже не у всіх підряд співтовариствах, а лише в «ефективних багатосторонніх організаціях».Загалом Харпер демонструє персоніфіковану зовнішню політику, атрибутом якої є наполегливість, навіть агресивність. Дехто пише про його «принциповий підхід». На відміну від лібералів, які вважали миротворчість майже головним призначенням канадських збройних сил, лідер консерваторів робить акцент на «бойову складову» канадського контингенту в Афганістані. А замість обтічних формулювань і розмов про цінності на перший план виходять чітко прораховані інтереси. Його промови містять такі слова, як «сила, натиск, твердість».
На думку деяких експертів, з моменту обрання С.Харпера канадська зовнішня політика була переорієнтована з соціально-економічної спрямованості на питання оборони і безпеки. Іншими словами, відбувається поворот до так званої «високої політики», під якою розуміється безпека і військово-політичні стосунки між державами (на відміну від «низької політики» - економіки, соціальної сфери, демографії, екології). Звідси випливає логічне продовження - «тверда влада», військова сила необхідні для досягнення зовнішньополітичних цілей. Як заявив сам Харпер в Канадському клубі в Оттаві 6 лютого 2007 року, «Канада потребує сильної зовнішньої політики, визначеної ситауцією, яка склалася після 11 вересня 2001 року, і буде продовжувати нарощувати cвою військову потугу, братиме участь в реконструції Афганістану і боротиметься з рухом «Талібан».
1. Бережков В.М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.
2. Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.
3. Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464 с.
4. Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.
5. Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.
6. Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981. Т.1-2.
7. Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.
8. Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.
9. История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.
10. История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М., 1987. Т.1-2.
11. Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.
12. Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.
13. Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.
14. Майский И.М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987. 711с.
15. Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.
16. Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.
17. Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения XX в. –М., 1991. 391с.
18. Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М., 1991. 391с.
19. Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика 391с.
20. Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми войнами –М., 1984. 296с.