Європейська валютна система і проблеми Європейського союзу (стр. 7 из 8)
У вересні 1992 р. закінчився п’ятирічний період стабільності в ЄВС і почались кризові явища. Основними причинами виникнення кризи науковці і експерти називають:
1) наслідки об’єднання Німеччини, а саме: негативні ефекти експансіоністської фіскальної політики Німеччини на країни-члени ЄВС, яка тягнула за собою за умов існуючих валютних паритетів ревальвацію валют ЄВС щодо долара США; негативні ефекти рестрикційної монетарної політики Німеччини, яку імпортували інші країни-члени ЄВС, що позначалось на скручуванні економічної активності та зростанні рівнів безробіття. Така внутрішня фіскальна і монетарна політика Німеччини спричинила асиметричний шок і дивергенцію між макроекономічними пріоритетами країн-членів ЄВС і не могла забезпечити належну монетарну, а отже, валютну координацію в межах ЄВС.
2) реакція країн-членів ЄВС на результати датського референдуму стосовно Маастрихтського договору;
3) лібералізація міжнародних фінансових ринків в рамках Єдиного європейського акту;
4) знецінення долара по відношенню до валют ЄВС літом 1992 р. як наслідок непрофесійної політики адміністрації Буша низьких процентних ставок в США у відповідь на економічну стагнацію, а також як наслідок політики високих процентних ставок і високого попиту на капітал в Німеччині внаслідок її об’єднання;
5) спекулятивні валютні атаки, спровоковані на міжнародних фінансових ринках.
В зв’язку із знеціненням долара США центральні банки ЄВС змушені були провадити значні валютні інтервенції і це стало вирішальною подією для функціонування ЄВС: Великобританія та Італія припинили своє членство в європейському валютному механізмі, оскільки ціна підтримки валютних курсів в межах ЄВС стала дуже високою. Будь-яка спроба країн-членів ЄВС в межах європейського валютного механізму знизити свої процентні ставки в ситуації з високими процентними ставками в Німеччині могла бути не тільки неефективною, але й призвести до відтоку капіталу з ЄВС і поглибити асиметричність макроекономічних процесів. Відхід Великобританії та Італії від європейського валютного механізму дозволив їм знизити процентні ставки і стимулювати економічне зростання. Іспанія, Португалія, Ірландія провели неодноразово девальвацію своїх валют, а скандинавські країни припинили прив’язку своїх валют до ЕКЮ. В серпні 1993 р. відбувся обвал цілого валютного механізму ЄВС. Валютну кризу спровокував Бундесбанк Німеччини, який відмовився знизити облікову ставку. Це призвело до продажів спекулянтами у великій кількості національних валют Франції, Данії, Іспанії, Португалії та Бельгії. Через неможливість покласти кінець спекуляціям, провівши широкомасштабні валютні інтервенції, країни ЄВС вже в серпні 1993 р. вирішили розширити межі коливань курсів їхніх валют до ±15%. Лише для двостороннього обмінного курсу голландського гульдена і німецької марки залишились існуючі вузькі межі ±2,25%. Валютна криза 1992/1993 рр. значно підірвала довіру країн-членів ЄВС до процесів поглиблення валютної інтеграції. В посткризовий період цю довіру необхідно було відновлювати.
7. Шлях до Європейського валютного союзу
В Маастрихтській угоді було визначено положення щодо завершального етапу Європейського економічного і валютного союзу, а також щодо перехідного етапу і процедур входження країн ЄС у завершальний етап. В угоді вказувалось, що з початком завершального етапу формування економічного і валютного союзу між валютами країн-членів ЄВС встановлюються безповоротно фіксовані обмінні курси без можливості надання виняткових умов для певних країн щодо меж відхилень курсів від закріплених центральних паритетів. На перехідному етапі країни повинні були дотримуватись процедур, які уможливлювали виконання умов номінальної конвергенції. Великобританії і Данії було надане право необов’язкового виконання умов номінальної конвергенції.
Оскільки було зрозуміло, що не всі країни-члени ЄС одночасно приєднаються до схеми валютного союзу, було запропоновано створити Європейську систему центральних банків за федеративним принципом (див. рисунок нижче)
Основними завданнями Європейської системи центральних банків мали стали:
визначення і проведення грошової політики;
проведення операцій на валютному ринку;
управління валютними резервами країн ЄС/ЄВС.
Для виконання завдань грошової політики Європейський центральний банк мав виконувати такі функції:
проведення операцій на відкритому і кредитному ринках;
запровадження обов’язкової норми банківських резервів;
визначення координованої орієнтації валютно-курсової політики країн ЄВС/ЄС щодо третіх країн.
Була визначена основна мета для Європейської системи центральних банків – гарантування цінової стабільності (стаття 105 Угоди ЄС). Отже, економічна політика, зокрема, монетарна політика країн-членів ЄВС мала формуватись і провадитись в контексті довготермінової перспективи. Вона мала стати «справою спільних інтересів» ЄВС і координуватись Радою ЄС. З початком перехідного етапу емісійним банкам країн-членів ЄВС заборонялось видавати кредити публічному (державному) сектору.
Як зазначалось вище, в 1994 р. було створено Європейський валютний інститут, який поряд з координацією монетарної політики повинен був забезпечувати підтримку цінової стабільності. Крім цього, в його функції входило формування організаційно-технічних передумов для створення і роботи Європейського центрального банку при переході до третього завершального етапу Європейського економічного і валютного союзу, зокрема планування запровадження спільних європейських банкнот, вироблення стратегії для ведення єдиної грошово-кредитної політики тощо. В рамках Акту про стабільність і економічне зростання, який є доповненням до Маастрихтського договору, було задекларовано необхідність дотримання країнами-членами ЄВС сталої фіскальної дисципліни з метою недопущення (зменшення) надлишкового дефіциту державного бюджету.
Сценарій трансформації Європейської валютної системи в Європейський валютний союз. В грудні 1995 р. Рада ЄС прийняла план переходу до Європейського валютного союзу. В травні 1998 р. на засіданні голів країн ЄС та голів урядів на основі звітів Європейської Комісії і Європейського валютного інституту було встановлено, що 11 країн-членів ЄС, а саме Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Фінляндія виконали передумови для участі в Європейському валютному союзі. Данія та Великобританія використали своє право не брати участі в валютному союзі, в той час як Греція не могла брати участь в зв’язку з надлишковим дефіцитом бюджету, а Швеції не вистарчало двох років участі в Європейському валютному механізмі.
В країнах ЄС залишалась найгостріша проблема – стан державної заборгованості. Особливо це стосувалось Бельгії, Італії та Греції. В зв’язку з тим, що Бельгія і Італія виконували інші критерії номінальної конвергенції, Рада Європи при прийнятті рішення щодо участі цих країн в Європейському валютному союзі наклала на них самовідповідальність за забезпечення постійного скорочення частки зовнішньої заборгованості від ВВП. Від Австрії, Ірландії, Іспанії, Нідерландів, Німеччини, Португалії також очікувалось, що частка зовнішньої заборгованості від ВВП буде постійно зменшуватись і на момент введення в обіг єдиної валюти євро вона не буде перевищувати критичної межі.
Критерії номінальної конвергенції країн ЄС-15 напередодні введення єдиної валюти євро, 1997 р.
| Країни | Фіскальні критерії | Монетарні критерії | ||
| Сальдо державного бюджету, % від ВВП | Стан державної зовнішньої заборгованості, % від ВВП | Рівень інфляції, % | Довгострокова процентна ставка, % | |
| Критичні значення–3,0 60,0 2,7 7,8 | ||||
| Австрія | -2,5 | 66,1 | 1,1 | 5,6 |
| Бельгія | -2,1 | 122,2 | 1,4 | 5,7 |
| Великобританія | -1,9 | 53,4 | 1,8 | 7,0 |
| Греція | -4,0 | 108,7 | 5,2 | 9,8 |
| Данія | 0,7 | 65,1 | 1,9 | 6,2 |
| Ірландія | 0,9 | 66,3 | 1,2 | 6,2 |
| Іспанія | -2,6 | 68,8 | 1,8 | 6,3 |
| Італія | -2,7 | 121,6 | 1,8 | 6,7 |
| Люксембург | 1,7 | 6,7 | 1,4 | 5,6 |
| Нідерланди | -1,4 | 72,1 | 1,8 | 5,5 |
| Німеччина | -2,7 | 61,3 | 1,4 | 5,6 |
| Португалія | -2,5 | 62,0 | 1,8 | 6,2 |
| Фінляндія | -0,9 | 55,8 | 1,3 | 5,9 |
| Франція | -3,0 | 58,0 | 1,2 | 5,5 |
| Швеція | -0,8 | 76,7 | 1,9 | 6,5 |
Джерело: Європейський валютний інститут, Звіт по конвергенції, травень 1998, С. 29.
В травні 1998 р. вартісні відношення між національними валютами країн, що мали брати участь в валютному союзі, було зафіксовано згідно з їхніми двосторонніми центральними курсами в межах ЄВС. На кінець 1998 р. євро в якості розрахункової одиниці замінила ЕКЮ по курсу 1:1.
В червні 1998 р. розпочала функціонувати Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) і безпосередньо Європейський центральний банк (ЄЦБ) з головним офісом у Франкфурті-на Майні. ЄЦБ взяв за основу рішення Європейського валютного інституту для забезпечення з 1 січня 1999 р. запровадження єдиної валюти євро у безготівкових розрахунках, проведення єдиної валютної і грошово-кредитної політики та реалізації третьої фази переходу до валютного союзу – введення євро в готівковому обігу з січня 2002 р. Єдина валюта повинна була не пізніше, ніж до кінця лютого 2002 р. (а для Німеччини до кінця січня 2002 р.) повністю замінити національні валюти країн ЄВС.
ЄЦБ є незалежним інститутом від політичного впливу. Це є важливою передумовою для запобігання інфляційним тенденціям, які мають місце внаслідок проведення урядами (наприклад, перед новими виборами) експансіоністської політики зменшення облікових ставок і розширення грошової маси для стимулювання ринкової кон’юнктури в короткотерміновій перспективі. Принцип незалежності ЄЦВ від європейських наддержавних органів і національних урядів країн ЄС був запроваджений з огляду на емпіричні наукові праці, які вказували на існування оберненого значущого зв’язку між рівнем інфляції і ступенем незалежності центральних банків країн ЄС.