Китай 1 жовтня 1949 р. було проголошено народною республікою. Першими серед реформ стали перетворення, спрямовані на будівництво соціалістичної економіки. У 1949 р. уряд КНР націоналізував власність китайської та зарубіжної буржуазії, почалася підготовка до індустріалізації. У 1956 p., коли в народному господарстві переважав державний сектор, офіційно проголосили курс на будівництво соціалізму.
Створення РЕВ. У 1949 р. для сприяння організації планомірного економічного та культурного співробітництва було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). До неї ввійшли Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Радянський Союз, Чехословаччина, Албанія (з кінця 1961 р. не брала участі в роботі РЕВ). Пізніше організація розширилася за рахунок НДР (1950), Вґєтнаму (1978), Монголії (1962) і Куби (1972). Покликання РЕВ полягало також у тому, щоб полегшити переорієнтацію зовнішньої торгівлі країн Східної Європи, головним партнером яких до 1939 р. була Німеччина, і слугувати каналом економічної допомоги менш економічно розвинутим країнам народної демократії з боку Радянського Союзу – на противагу плану Маршалла. Створення РЕВ обґрунтовувалось також політичними мотивами – організація мала цементувати взаємозалежність країн Східної Європи і СРСР.
Другий етап розвитку (1950–1960). Зі зміцненням державної власності – основи командно-адміністративної економіки – прийняли перші плани народногосподарського розвитку, головне завдання яких – завершення індустріалізації. Надалі проводили політику обмеження й витіснення ринкових елементів у промисловості й сільському господарстві. Посилювалася спеціалізація економіки. У сільському господарстві здійснювалося кооперування селянства, яке в більшості країн Східної Європи завершилося до початку 60-х років. Винятком стали Польща і Югославія, в яких кооперативний сектор не мав вирішального значення. У 50-х роках швидко розвивався промисловий потенціал країн, темпи його зростання становили близько 10% на рік. Країни Східної Європи перетворилися з аграрних, крім уже індустріальних НДР і Чехословаччини, в індустріально-аграрні. Форми та методи форсованої індустріалізації визначили формування монополізованої структури національного господарства, індиферентної до особливостей кожної країни, які в ринковому господарстві виражаються через ціни чинників виробництва, створення адміністративної системи управління. Незважаючи на переважання екстенсивного типу розвитку, господарські підсумки цього десятиріччя були втішними в більшості країн Східної Європи.
Найбільш помітні і масштабні перетворення в азіатській частині соціалістичного табору було здійснено в Китаї. З 1956 по 1958 р. тут проводили політику «великого стрибка», зміст якого полягав у намаганні різко підняти рівень усуспільнення засобів виробництва та власності. Для цього періоду характерна постановка економічно нереальних завищених виробничих завдань, зведення в абсолют революційного ентузіазму мас як головного чинника економічного розвитку. Принцип матеріальної заінтересованості цілком відкинули, засуджуючи його як прояв ревізіонізму.
Для економіки Китаю як аграрної країни важливе значення мали перетворення в галузі сільського господарства. У 1958 р. по всій країні створили народні комуни, у які було втягнуто 99% селянських дворів. Комуни мали по кілька бригад, кожна з яких, у свою чергу, мала кілька малих виробничих бригад. Комуни діяли як первинна господарська одиниця. У цей період усуспільнювали не тільки всі засоби виробництва, селянам також забороняли займатися підсобними промислами. Крім того, впроваджували «систему постачання», що ігнорувала товарний обмін і породжувала натуральний розподіл ресурсів серед сільських колективів. І далі зміцнювали одержавлення соціалістичної системи господарства. У торгівлі було злито і передано державній торгівлі колективні крамниці міст та сіл. У промисловості кустарні кооперативи перетворювали в місцеві державні та кооперативні заводи.
Діяльність РЕВ. Нова міжнародна економічна організація обґєднала держави з однотипним суспільно-політичним ладом. Для країн Східної Європи, які увійшли разом із СРСР до числа засновників РЕВ, взаємні звґязки по суті не були раніше зовнішньоторговельним напрямом. До 90% їхнього товарообігу реалізувалося за межами нового економічного регіону, що формувався. Ще в менших масштабах здійснювалася торгівля цих країн з Радянським Союзом (на її частку в середньому припадало трохи більше ніж 1%). Між ними не було в минулому розвинутих економічних контактів як на рівні держав, так і на рівні підприємств та фірм.
Переорієнтацію торговельно-економічних відносин за допомогою РЕВ було проведено в стислі строки з опорою на ідеологічний чинник. Цьому сприяли зовнішні умови. Обставини «холодної війни» позбавили партнерів альтернативного вибору. Співробітництво в межах РЕВ допомогло його учасникам не просто вижити, відбудувати господарство після війни, а й домогтися достатньо вагомих результатів.
Діяльність РЕВ на початковому етапі зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації й розвитку зовнішньої торгівлі, на наданні науково-технічної документації та інформації. З 1956–1957 pp. країни – члени РЕВ перейшли до спеціалізації та кооперування виробництва, до погодження народногосподарських планів, до створення спільних наукових центрів і господарських одиниць. Було запроваджено практику координації народногосподарських планів на 1956–1960 pp. (згодом – до 1976–1980 pp.), а в 1964 р. створено Міжнародний банк економічного співробітництва – орган для регулювання міжнародних розрахунків.
Третій етап (1960–1970). У цей період розвитку разом з вичерпанням ресурсів екстенсивного зростання стали помітні недоліки створеної в державно-соціалістичних країнах системи господарювання. Майже в усіх країнах Східної Європи, особливо в індустріально розвинутих, різко впали темпи зростання промисловості і національного доходу, спостерігалося відставання наукомісткого виробництва, зростання зовнішньої заборгованості, що викликало необхідність проведення господарських реформ.
Орієнтиром реформ в Угорщині, Чехословаччині, Югославії слугувало використання механізму ринку для включення в систему міжнародного поділу праці та виходу на світовий ринок. Зміни економічної системи (механізму господарювання) в цих країнах мали порівняно радикальний характер. У НДР, Польщі переміни не йшли далі деякої модернізації діючої адміністративної системи планування й управління народним господарством. Такі країни, як Румунія і Монголія, а також Куба, Вґєтнам, реформування національних моделей розвитку в той період не проводили. Націленість реформ на поступову лібералізацію та демократизацію в Чехословаччині перервало введення в Прагу (серпень 1968 р.) військ країн Варшавського договору. Економічні реформи в країнах Східної Європи було згорнуто. Це зумовлено не тільки політичним тиском, а й загостренням соціальних суперечностей, викликаних труднощами переходу на ринкові принципи господарювання. Лібералізація ціноутворення дала позитивні результати в аграрному секторі, але в умовах монопольного становища більшості промислових підприємств привела не до формування конкурентного режиму, а до реалізації монопольних переваг, у тому числі до зростання цін. Водночас почалося «проїдання» доходу підприємств, коли їхні колективи отримали право впливати на розподіл доходу на фонд споживання і фонд нагромадження.
З 1960 р. в Китаї почався відхід від політики «великого стрибка». Офіційно було визнано деякі «лівацькі помилки», передусім у сільському господарстві, зроблено спробу виправити їх. Відновлювалась і розвивалась колективна економіка, допускали індивідуальну діяльність у місті й на селі, дозволяли торгівлю на колективних ринках. Було посилено єдине централізоване управління економікою і водночас наголошувалося на специфічній регулятивній ролі товарно-грошових відносин та економічних важелів. Було також здійснено низку заходів пошукового характеру, у тому числі створення в експериментальному порядку трестів, управління економікою через господарські організації, налагодження постачання матеріальними ресурсами в економічних районах тощо. Внаслідок реформ зросло виробництво основних видів промислової продукції: бавовняної пряжі, сталі, вугілля, електроенергії, нафти, металорізальних верстатів, появилися нові для країни галузі промисловості – електроніка та нафтохімія, зросла довжина залізниць і шосейних доріг. Проте в 1966–1976 pp. у країні відбувалася «культурна революція», що вкрай негативно вплинула на економічний розвиток країни. У цей період зміни в економічній системі Китаю було підкорено ідеї створення самодостатніх автократичних систем на місцях. У 1969–1970 pp. в управління провінцій, автономних районів, республіканських міст передають 2600 підприємств та організацій центральної підпорядкованості. Намітився зворотний рух від дрібних колективів та організацій до великих, від колективної економіки – до загальнонародної. Обмежують і ліквідують індивідуальну економіку. 10 років «культурної революції» завдали народному господарству після 1949 р. найбільших збитків. Країна втратила 500 млрд. юанів національного доходу, хоча і в цей період спостерігався деякий економічний прогрес: виробництво зерна збільшилося на 34%, було введено в експлуатацію нові передові промислові підприємства, залізничні лінії, створено водневу бомбу, виведено на орбіту перші космічні супутники. Усього за роки «культурної революції» було побудовано 1570 великих і середніх підприємств, багато дрібних промислових обґєктів.