Вступ
Як відомо, основними ознаками, за якими розрізняють економічні системи, є форми власності і відповідні їм сектори економіки, співвідношення між плановими та ринковими важелями управління суспільним господарством, відносини розподілу, місце та роль безпосередніх працівників у системі суспільного виробництва тощо. Тому, здійснюючи перехід від однієї економічної системи до іншої, кожне суспільство діє в напрямі формування відповідних виробничих відносин.
Постсоціалістичні країни офіційно проголосили, що вони створюють ринкову економіку. Але проголошення стратегії, тобто визначення мети реформування, повинне було б супроводжуватися продуманою, виваженою тактикою, тобто сукупністю засобів, способів, методів переходу від планової до ринкової економіки. На жаль, тактика трансформування планової економіки в ринкову виявилась недостатньо ефективною. В результаті її застосування, в постсоціалістичних країнах почала формуватися ринкова система епохи вільної конкуренції, яка існувала в XVI–XIX століттях.
Однак в сучасних умовах досконала конкуренція не можлива ні в постсоціалістичних країнах, ні в розвинутих капіталістичних державах. Ринкові відносини перебувають під безпосереднім впливом державної економічної політики. Причому державою контролюються і регулюються не лише валютно-фінансовий та кредитний обіг, не лише курсова, процентна, податкова, страхова та емісійна сфери, але й цінова політика, ринкова пропозиція високо дефіцитних ресурсів.
Економічна система розвинених країн являє собою змішану економіку, тобто економіку з поєднанням приватної і державної власності, планових та ринкових механізмів господарювання, регулювання соціальних проблем та ін. Причому співвідношення названих елементів змішаної економіки в різних країнах різне, що дає підстави говорити про багатоманітність моделей змішаної економіки: американську, японську, західноєвропейську та-ін.
У цьому зв'язку перед кожною постсоціалістичною країною стояла і стоїть проблема вибору такої моделі, яка була б найбільш прийнятна для неї. Інакше кажучи, кожна країна перед тим як починати здійснення заходів щодо ринкової трансформації планової економіки, мала визначитися з моделлю змішаної економіки.
Разом з тим прибічникам ринкової трансформації необхідно пам'ятати, що вона можлива лише після подолання економічної кризи. Водночас вирішувати ці два завдання – долати кризу і здійснювати ринкові перетворення – неможливо, оскільки для цього потрібні діаметрально протилежні механізми. Вихід з економічної кризи вимагає посилення державного регулювання, а перехід до ринку – заміни державного управління механізмом саморегулювання, механізмом конкуренції. І це підтверджує досвід США, Німеччини, Японії, Південної Кореї та ін.
Ідеальною формою переходу до змішаної економіки є послідовна заміна планових виробничих відносин ринковими, при якій виключені руйнування продуктивних сил і зниження життєвого рівня населення. Такою ідеальною формою ринкової трансформації економіки, на дутику окремих авторів, є модель жорсткого регулювання переходу до ринку, що має місце в Білорусі та Китаї.
Те, що реформування економіки в цих двох країнах, особливо в Китаї, дає відчутні позитивні результати, не викликає жодного сумніву. В результаті реформування економіки в Китаї суттєво збільшились темпи зростання виробництва у всіх галузях народного господарства та в економіці в цілому, підвищився матеріальний рівень життя населення. У Китаї не було економічної кризи, як це мало і має місце в постсоціалістичних країнах. Проте вчені та політики названих країн заперечують перехід до ринкової економіки. І про це свідчить сам зміст білоруських та китайських реформ. Вони спрямовані на те, щоб вдосконалити планову систему господарювання шляхом більш активного використання економічних методів управління та деякого обмеження організаційно-адміністративних методів.
Як зазначається в офіційних документах китайського керівництва, підсумком проведення реформ буде створення соціалістичного планового-товарного господарства, провідне місце в якому посідає суспільна (загальнонародна та колективна) власність на засоби виробництва, яка доповнюється індивідуальною формою власності. Ц господарство, вважають китайські вчені та політики, призведе д зміцнення і підвищення ефективності соціалістичного суспільства, кінцевою метою якого є комунізм.
Формою переходу постсоціалістичних країн до ринку була так звана «шокова терапія». Вона передбачає швидку заміну планових економічних відносин ринковими. Досвід країн, які використовували метод «шокової терапії» переконливо показав, що він успішно лише руйнує планову економічну систему і неминуче призводить до руйнування продуктивних сил та спаду виробництва, різкого погіршення життя населення, зростання безробіття і т.ін. А чим більше руйнувань відбувається у перехідний період, тим більше часу потрібно для формування сучасних ринкових відносин. Іншими словами, «шокова терапія» здатна породити дикий капіталізм, для перетворення якого в капіталізм змішаної економіки потрібні будуть десятиліття. Основними соціально-економічними умовами виникнення і функціонування ринку є, по-перше, суспільний поділ праці, завдяки якому відбувається спеціалізація виробників на виготовленні тих чи інших конкретних продуктів, і, по-друге, економічне відособлення окремих виробників як власників. Іншими словами, йдеться про різноманітність форм власності, серед яких чільне місце посідає приватна власність.
Економіка масового виробництва, на якій ґрунтується сучасний життєвий рівень, стала б неможливою, коли б виробництво і досі велось у рамках самозабезпечуючого домашнього фермерського господарства або в межах самодостатніх провінцій. Спеціалізація функцій дає змогу кожній особі і кожній сфері суспільної діяльності з найбільшою вигодою використати кожну специфічну відмінність кваліфікації і ресурсів. Навіть у примітивному господарстві знали, що краще ввести поділ праці: жінок зосередити на домашньому господарстві, чоловіків – на полюванні і риболовлі, людей похилого віку на виготовленні знарядь праці тощо. Спеціалізація не тільки ґрунтується на відмінності здібностей різних людей, але й сама викликає і посилює ці відмінності.
1. Необхідність переходу країн з неринкових до ринкових
Необхідність переходу до ринкової економіки викликана тим, що командна економіка, і навіть та економіка яка в нас є зараз має проблеми. Які?
Рішення про те які товари і де виробляти приймались в основному відповідальними спеціалістами з планування. Вони перш за все встановлювали кінцевий продукт. Потім ішла робота в зворотному напрямку – від випуску продукції до необхідних факторів виробництва, з врахуванням їх розподілу по різних підприємствах. Інвестиційні рішення вироблялись органами планування в цілому, а підприємства отримували відносну свободу в відношенні структури трудових затрат. Зрозуміло, що ніяка система планування не була здатна розписати для всіх фірм всі види діяльності – для цього щорічно довелося б видавати трильйони команд. Тому багато деталей залишались на розгляд директорів окремих підприємств. Найбільші складнощі командної економіки проявились в так званій проблемі довіреної особи. Проблема довіреної особи виникає тому, що людина яка займає верхню сходинку ієрархічної системи («principal») хоче забезпечити належні стимули для людей що приймають рішення на більш низьких сходинках («agent») щоб вони вчиняли за бажаннями свого начальника. В ринковій економіці роль механізму що координує дії споживачів і виробників виконують прибутки та ціни. Біда командної економіки полягає в її нездатності знайти ефективну заміну прибуткам та цінам, як способу мотивації довірених осіб. Ну, НДР, та ФРН чудовий зразок двох курсів, взятих з одної точки. Правда на відміну від ринкової економіки, командна не допускає таких явищ як безробіття та інфляція. Рівень безробіття в командній економіці надзвичайно низький, бо спостерігалась нестача робочої сили викликана амбітними планами. Інфляція також не спостерігалась, через жорстку закріпленість цін, але оскільки ціни встановлювали набагато нижче рівня рівноваги, постійно існував дефіцит деяких товарів. Це явище назвали придушена інфляція.
Радянська модель показала що командна економіка може мобілізувати ресурси для досягнення стрімкого економічного зростання. Але така економіка з її кордонами, закритими для торгівлі, нових технологій та людей з часом стала стрімко застарівати. Інновації не знаходили собі застосування через недостатність стимулів. Модель еволюційного переходудо ринку ґрунтується на поетапному і поступовому впровадженню ринкових відносин. Вона відзначається значною тривалістю (10–15 років) і поступовістю змін. В середині XIX ст. на порозі ринкових перетворень опинилися три великі держави: Китай, Японія і Російська імперія, в складі якої перебувала більша частина України. Кожна з трьох держав пішла власним шляхом. В Японії в 1868 році відбулася буржуазна революція, яка проклала шлях до ринкової економіки. Японія скопіювала основні економічні та політичні інститути найрозвинутіших європейських країн того часу: комерційне право, центральний банк, систему державної служби та конституцію. Кілька років японську економіку лихоманило, але вже на початку 1880 року вдалося контролювати інфляцію та відновити суспільний порядок. Після цього розпочалося швидке економічне зростання.
У Китаї старий режим протягом десятиліть протидіяв проведенню реформ. Тим часом проникнення західних держав у країну сприяло політичному хаосу і соціальній нестабільності. Ринкові реформи розпочалися тільки з кінця 80-х років XX ст.
У1861 році у Росії було скасовано кріпосне право, а в 1864 році створено незалежну систему судочинства. Разом з тим розвиток приватновласницької ринкової економіки сприймали як загрозу існуючому політичному та соціальному ладу. Шлях, обраний російською елітою, був чимось середнім між китайським та японським варіантами. За царя Олександра II Російська держава розпочала здійснення низки значних перетворень, але їх було призупинено зі вступом на престол Олександра III. Пізніше граф С.Ю. Вітте, який був міністром фінансів за царя Миколи II, знов почав проводити економічні реформи. їхній темп ще більше прискорився з приходом на посаду прем'єр-міністра П.А. Столипіна, який здійснив у першому десятилітті XX ст. низку ключових перетворень. Темпи промислового зростання в країні у 1907–1913 роках були одними з найвищих у світі. Україна з її населенням, вигідними природними умовами, наявністю корисних копалин, важливим стратегічним значенням у складі Російської імперії розвивалася набагато швидше, ніж більшість інших регіонів держави. Індустріалізація Південної України та Донбасу змінила економічну та соціальну структуру українського суспільства. Україна була на порозі стрімкого економічного розвитку. Однак ринкові перетворення припинилися з початком першої світової війни. Жовтнева революція 1917 року відсунула ринкові реформи ще на три чверті століття. Проте навіть у 20-х роках XX ст., коли в умовах нової економічної політики приватне підприємництво було дозволено лише в обмежених розмірах, у країні діяв досить ефективний ринковий механізм.