Отже, вірогідність вживання примусових заходів Лігою проти держав, що входять в Організацію, є дуже незначною. У більшості випадків Пакт Ліги виходитиме з презумпції, згідно якої для вирішення конфлікту між самими членами Ліги Пакт залишає лише одну можливість: вирішувати всі спори виключно мирним шляхом, тому всі зусилля Ліги у врегулюванні таких конфліктів лежать у вказаній площині. Звісно, Ліга має право застосовувати примусові заходи проти агресії ззовні, з боку держав, що не є членами Ліги, оскільки у неї існує право на колективну самооборону, закріплене в ст. 51 Статуту ООН. Існує думка, що механізм підтримання миру, вироблений засновниками Ліги і закріплений в його Пакті, хоча є має низку переваг, все ж потребує деякого вдосконалення. Це в першу чергу стосується процедури голосування в Раді Ліги. Тут можна було б використовувати досвід такої регіональної організації, як ОБСЄ, де при вирішенні низки запитань застосовується формула «консенсус мінус один» і процедура «консенсус мінус два».
В якості радикальніших заходів із вдосконалення механізму підтримання миру в рамках Ліги можна запропонувати два варіанти. Перший варіант полягає у створенні в рамках Ліги нового органу – Ради (Комітету) безпеки, що складався б із обмеженого числа його членів. Враховуючи, що в Раду Ліги входять всі члени Організації (22 держави), то з них, ймовірно, доцільно мати в його складі не більше п'яти – семи членів. В результаті такої реформи та частина системи органів ЛАД, яка покликана забезпечити підтримку міжнародного миру, могла б якоюсь мірою по своїй подобі наблизитися до системи ООН. Проте повної аналогії з Організацією Об'єднаних Націй тут, скоріше за все, бути не може. В Ради (Комітету) безпеки ЛАД, звісно, не може бути таких широких повноважень, як в Ради Безпеки ООН. В рамках ЛАД має бути інший характер взаємин між Радою (Комітетом) Безпеки і Радою Ліги, аніж між Радою Безпеки і Генеральною Асамблеєю ООН. Якщо в ООН на Раду Безпеки покладена головна відповідальність за підтримку міжнародного миру, що прямо вказано в ст. 24 Статуту ООН, то члени ЛАД, якщо і погодяться на створення Ради (Комітету) Безпеки в рамках Ліги і визнання за ним статусу одного з головних органів цієї організації, то навряд чи вони дозволять такому підрозділу бути настільки незалежним від Ради Ліги у вирішенні питань підтримки світу, як це відбувається в ООН. Скоріше за все, такий орган, якщо він буде заснований, за будь – яких обставин повинен буде працювати під керівництвом Ради ЛАД, який, можливо, доцільно перейменувати, скажімо, в Генеральну Конференцію ЛАД. В той же час Рада (Комітет) Безпеки Ліги повинна зберегти певну самостійність, не перетворюючись на чисто допоміжний підрозділ Ради Ліги. Такий характер взаємодії головних органів міжнародної організації відомий в сучасній практиці. Яскравим прикладом тут можуть служити взаємини між Генеральною Асамблеєю і ЕКОСОР. Стаття 60 Статуту ООН підкреслює, що ЕКОСОР здійснює свою діяльність під керівництвом Генеральної Асамблеї з виконання функцій організації в області міжнародного економічного і соціального співробітництва. [14]
На Раду (Комітет) безпеки Ліги в числі інших функцій можна покласти і здійснення миротворчих акцій Ліги в регіоні, включаючи операції з підтримки миру із застосуванням військових засобів для виконання різних цілей (наприклад, роз'єднання конфліктуючих сторін, створення зон безпеки, спостереження, захисту населення від наслідків військових дій, створення безпечних умов, що дозволяють здійснювати розподіл гуманітарної допомоги, і т.д.). Як другий варіант радикальнішої реформи механізму підтримки миру в рамках Ліги можна було б запропонувати підвищення статусу Об'єднаної Ради оборони (куди входять міністри закордонних справ і міністри оборони), створеної на основі Договору про спільну оборону і економічне співробітництво, доручивши йому виконання тих же функцій, які були вказані вище відносно запропонованої Ради (Комітету) Безпеки Ліги, змінивши при цьому правила процедури. За основу можна було б взяти формулу «консенсус мінус учасники суперечки».
Найважливішим положенням Договору стала ст. 10, яка зобов’язувала членів ЛАД «не укладати жодних міжнародних угод, несумісних з Договором і не проводити в міжнародних відносинах курс, що суперечить цілям Договору». Грунтуючись на цій статті, низка держав особливо різко критикувала Єгипет за підписання Кемп – Девідських угод. Хоча фактично положення статті 10 є доволі невизначеними і провокативними, і його формулювання можна тлумачити по – різному, в тому числі з політичною метою – аби засудити невигідні для себе зовнішньополітичні кроки іншої держави – члена.
На позачерговій сесії в Тунісі в червні 1979 року Рада ЛАД закликала до необхідності проведення реформ у методах роботи Ліги, внесення відповідних змін до Пакту та правил процедури. Нарада керівників держав та урядів арабських держав, що відбулася в листопаді 1979, у свою чергу, наголосила на необхідності прискорення процесу внесення змін до Пакту та реконструкції організації в цілому. Робота над доопрацюванням Пакту, який відповідно до нового проекту, мав складатися із 49 статей, була завершена у листопаді 1982. [15] Однак ці зміни не були формально прийняті і, на думку деяких вчених, не будуть прийняті і в найближчий час у зв’язку з відсутністю одностайності їх оцінок арабськими країнами – членами ЛАД.
Таким чином, можна стверджувати, що створення Ліги арабських держав стало результатом реалізації на практиці ідеї арабської національної єдності і закономірним підсумком арабського національно – визвольного руху. Проте неоднорідність складу учасників Ліги та розбіжності їхніх інтересів ускладнили спільну діяльність в рамках організації. Це знайшло своє відображення і в Пакті ЛАД. Зокрема, можливості «координації політичних зусиль» істотно обмежувалися змістом статей 5 і 7 Пакту Ліги. Стаття 5 передбачала, що в разі розбіжностей між двома державами – членами Ліги обов'язковим для них є рішення ЛАД, але лише в тому випадку, якщо вони обидва погодяться вдатися до її арбітражу. Стаття 7 констатувала, що обов'язковими для всіх членів Ліги будуть лише одностайно прийняті рішення. Що ж до рішень, прийнятих більшістю, то обов'язковими вони є лише для тих держав, які з ними згодні. Фактично це змушувало членів Ліги балансувати між гнучкістю і прийнятті і виконанні рішень та їх ефективністю. Більше того, держави – члени ЛАД усвідомлюють необхідність реформування Ліги, але не можуть дійти згоди з цього питання; до того ж, зміни, що мали місце у структурі ЛАД, не були належним чином оформлені в установчих документах Організації, або оформлені із запізненням. До того ж, здійснення миротворчої діяльності ЛАД певною мірою ускладнено через деякі розпливчаті формулювання в Пакті Ліги і в Договорі 1950 року, в яких містилися вказівки на «бажання», а не «обов'язок» вирішувати свої спори мирними засобами. Досить позитивно можна оцінювати стан правової бази для врегулювання конфліктів в ситуації, коли має місце напад ззовні на одну з держав – членів Ліги, і порівняно неефективною є аналогічна база, що має застосовуватись у випадку конфлікту між державами – членами Ліги. Формування структури, аналогічної Раді Безпеки в рамках ООН, не передбачається, отже, для вирішення спірних питань доведеться знаходити компромісні рішення, що буває досить складно, як показала практика миротворчої діяльності Ліги.
2. Участь Ліги Арабських Держав у врегулюванні локальних та регіональних конфліктів
2.1 Ліга Арабських Держав та палестинська проблема
Не буде перебільшенням стверджувати, що палестинська проблема та врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту займає центральне місце у діяльності Ліги арабських держав. Як регіональна організація, ЛАД, на думку деяких західних дослідників, дуже чутливо реагувала на розвиток цього конфлікту – наприклад, формування автоматичної системи колективної безпеки ЛАД мало своїм безпосереднім стимулом саме поразку арабів у першій Палестинській війні 1948–1949 років. Керівництво арабських держав розглядають розв’язання цієї проблеми як одне з пріорітетних завдань міжарабського об’єднання. Для арабських держав агресивна ізраїльська політика, підтримана західними країнами, стала викликом у сфері обороноздатності. Позиція ЛАД з палестинського питання була активною з самого початку: вже за підписання Александрійського протоколу 7 жовтня 1944 р. лідерами арабських країн – засновників ЛАД було ухвалено спеціальну резолюцію з Палестини (розділи 5 та 6 Александрійського протоколу). В ньому було зазначено, що «Палестина є невід’ємною частиною арабського світу і права арабів в Палестині не можуть бути зачеплені без шкоди для миру і стабільності в арабському світі». Також підкреслювалось, що «…не може бути гіршої несправедливості та агресії, ніж вирішення проблеми європейських євреїв шляхом здійснення іншої несправедливості – відносно палестинських арабів різних релігій і віросповідань». Підписуючи в Каїрі 22 березня 1945 року Пакт Ліги, арабські лідери звернули увагу на необхідність прийняття спеціального додатку до Пакту, в якому наголошувалося, що «існування Палестини та її державна незалежність з правової точки зору – факт такий же беззаперечний, як і незалежність інших арабських країн, хоча зовнішні ознаки цієї незалежності через певні обставини ще не оформились, але це не повинно перешкоджати Палестині брати участь у роботі Ліги». [16]
Визначивши спільну позицію, держави – члени Ліги заявили про свій намір брати участь у вирішенні проблеми, координуючи діяльність із протидії «сіоністській експансії», за риторикою арабських лідерів. У березні 1946 року в м. Іншаса (Єгипет) відбулася нарада керівників кількох основних країн – засновниць ЛАД: короля Єгипту – Фаруха, президента Сирії – Шукрі Куатлі, принца Сауда (Саудівська Аравія), принца Абдул Іллаха (Ірак), а також принца Сейфуль Іслама (Ємен). Підсумки зустрічі були викладені у заяві, в якій наголошувалось, що «…палестинська проблема стосується не лише палестинських арабів, але і всіх арабів; арабські країни повинні надавати підтримку Палестині і зусиллями її народу зберегти арабський характер країни». [17] За підсумками зустрічі Рада ЛАД отримала повноваження розробити практичні заходи із захисту Палестини. Рада ЛАД скликала надзвичайне засідання у сирійському місті Блудан 8 червня 1946 р. на рівні прем'єр – міністрів, міністрів закордонних справ і членів парламентів арабських держав – учасниць іншаської зустрічі. У заключному документі засідання містилося застереження, звернене, головним чином, до США та Великобританії: арабські країни зазначали свій намір передати палестинське питання на розгляд РБ ООН, а також відмовити США та Британії у наданні нових концесій та переглянути вже існуючі угоди. Проте, незважаючи на безкомпромісність спільних заяв арабських лідерів, більшість з них не були втілені в життя, а практична діяльність в цьому напрямку обмежилась надсиланням меморандумів до урядів США та Великобританії. В них арабські чільники відкидали ідею спільної американо – англійської комісії і підкреслювали необхідність брати до уваги інтереси арабських країн при обговоренні палестинського питання. В цих умовах уряди арабських країн – членів ЛАД зробили спроби виробити спільну лінію дій в ООН при обговоренні палестинської проблеми на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї в 1947 році. У період між 1 вересня і 29 листопада 1947 відбулися наради представників Політичного комітету і Ради ЛАД в Сафарі (Ліван) і Алеї (7–15 жовтня 1947), на якому були прийняті рішення виступити проти плану розділу Палестини, запропонувати запровадити санкції проти держав, що ігнорують права арабів та надати матеріальну допомогу палестинським арабам.