Смекни!
smekni.com

Діяльність ЛАД у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів на Близькому Сході (стр. 5 из 14)

Нарешті, після довгого та напруженого обговорення 29 листопада 1947 Генеральна Асамблея ООН ухвалила більшістю голосів резолюцію №181/11, що окреслила інші шляхи вирішення палестинської проблеми. У «Плані розділу Палестини на основі економічного союзу», передбачалося:

1) припинення дії мандата Великобританії на Палестину в можливо короткий термін, але не пізніше за 1-й серпень 1948 року;

2) вивід до того ж строку озброєних сил мандатарія;

3) створення на території Палестини «через два місяці після закінчення евакуації озброєних сил країни – мандатарія, але у жодному випадку не пізніше за 1 жовтня 1948 року, «двох незалежних держав – арабської та єврейської, а також спеціального режиму міста Єрусалим».

Для арабського світу прийняття цієї резолюції було вкрай несприятливим – фактично вона заперечувала можливість створення арабської держави. [18] Майже одразу почався процес окупації палестинських міст ізраїльськими збройними силами. В цій ситуації Ліга арабських держав 12 квітня 1948 р. прийняла рішення про введення до Палестини військ країн – членів Ліги з метою припинення агресії і захисту прав арабського палестинського народу. При цьому у рішенні Ради ЛАД від 12 квітня 1948 року підкреслювалося, що «вступ арабських військ до Палестини для її порятунку повинен розглядатися як тимчасовий захід, що жодним чином що не носить характеру окупації або розчленовування Палестини».

Арабські держави також донесли до відома ООН свої наміри, надіславши телеграму на ім’я Генерального Секретаря і особливо підкресливши те, що Палестина вже не є британською підмандатною територією і тому настав час для розбудови її державності. За собою члени ЛАД визнавали і лишали відповідальність за арабські держави, маючи при цьому на увазі Палестину, яка, на думку Ліги, за принципом самовизначення націй мала право формувати уряд на своїй території. Визнаючи суверенітет та незалежність Палестини, арабські держави проголосили втручання в ситуацію необхідним в умовах вакууму сили, що склався на цій території – щоб запобігти анархії та хаосу і забезпечити безпеку на локальному та регіональному рівнях. Також у пункті 10 цього звернення зазначалося, що арабське втручання на території Палестини припиниться, щойно буде відновлено справедливість, законність та мир, а суверенітет держави Палестина знаходитиметься поза загрозою.

Проте об’єднані збройні сили Єгипту, Лівану, Іраку, Сирії та Йорданії зазнали поразки від ізраїльських військ, які зайняли значну частину території, відведеної спеціально під арабську державу (6,7 тис. кв. км, в тому числі більшу частину Єрусалиму). В результаті фактична площа Ізраїлю замість відведених йому ООН 14,1 тис. кв. км (56% площі підмандатної Палестини) склала до кінця палестинської війни 1948–1949 рр. 20,8 тис. кв. км (78% підмандатної Палестини). [19] Це була поразка для арабської спільноти. Після завершення першої арабо – ізраїльської війни, захоплення Ізраїлем палестинських територій після створення демілітаризованої зони Ель – Ауджа в районі Гази та підписання перемир’я в районі Умм Раш – саме тоді арабські країни постали перед необхідністю перегляду діяльності Ліги, сформувати конкретну програму забезпечення безпеки арабських країн та зміцнити організаційну структуру ЛАД. Саме тому 13 квітня 1950 року було підписано Договір про спільну оборону та економічну співпрацю – Єгиптом, Єменом, Ліваном, Саудівською Аравією та Сирією. У статтях 3, 4, 5 і 6 загальна компетенція Ради ЛАГ була визначена таким чином: мирне розв’язання суперечок, відбиття агресії проти держав – членів Ліги, надання військової допомоги один одному в разі загрози нападу на одного з них, планування і здійснення співпраці між арабськими державами в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, а також створення нових органів колективної безпеки арабських країн. У січні 1964 Рада Ліги арабських держав схвалила утворення Об’єднаного арабського командування арміями всіх арабських держав – членів ЛАД для керівництва військовими операціями арабських держав в ім 'я досягнення загальноарабських цілей.

У 50 – ті та 60 – ті роки позиція ЛАД з палестинського питання стала лише жорсткішою: відійшовши від пошуку політичних методів регулювання, арабські держави зосередились на силових засобах боротьби, включаючи спільну боротьбу міжнародної арабської спільноти проти Ізраїлю. Таку трансформацію позиції ЛАД спричинила так звана «троїста агресія» 30 жовтня 1956 проти Єгипту та «шестиденна війна» 1967 року. В кінці серпня 1967 Нарада голів арабських держав у Хартумі (Судан) висловила у своєму заключному документі концепцію «трьох «ні»: «ні» – Ізраїлю, «ні» – переговорам з ним і «ні» – підписанню мирного договору. Але, незважаючи на сильну напруженість в міжнародних відносинах регіону та високий рівень ворожості, вже на хартумській зустрічі пролунали заяви, що до арсеналу вирішення проблеми потрібно підключати також дипломатичні і політичні методи. [20]

22 листопада 1967 РБ ООН прийняла резолюцію №242, що передбачала недопустимість придбання територій шляхом війни і комплексне вирішення проблем на Близькому Сході з метою встановлення там «справедливого і міцного миру», за якого кожна держава в даному регіоні може жити в безпеці. Відповідно до цих принципів в резолюції містилася вимога про «вивід ізраїльських озброєних сил з територій, окупованих під час недавнього конфлікту», а також «про відмову від всіх претензій та припинення стану війни, пошану і визнання суверенітету, територіальної цілісності і політичної незалежності кожної держави в даному регіоні і їх права жити в мирі в безпечних і визнаних кордонах, не піддаючись погрозам або застосуванню сили». Першою з арабських держав цю резолюцію визнав Єгипет, причому уряд Насера розглядав її як платформу для боротьби за ліквідацію наслідків ізраїльської агресії, але політичними методами. Принциповою позицією всіх держав – учасниць ЛАД була обов’язковість виводу ізраїльських військ з усіх арабських територій для припинення конфронтації між Ізраїлем та арабськими державами. Проблема полягала в небажанні Ізраїлю піти назустріч позиції ЛАД, і саме це унеможливило вирішення конфлікту, а в перспективі – призвело до висунення дуже несприятливої для Ізраїлю «ініціативи Роджерса», і потім і спровокувало четверту арабо – ізраїльську війну у 1973 році. [21]

Ситуація всередині Ліги по закінченню цієї війни кардинально змінилась через розходження у позиціях її членів і початок сепаратного врегулювання відносин з Ізраїлем. Після підписання в січні 1974 р. і вересні 1975 р. Синайських Угод з Ізраїлем про роз’єднання військ, Єгиптом підписав з Ізраїлем Кемп – Девідські угоди (17 вересня 1978) і єгипетсько – ізраїльський мирний договір (26 березня 1979). Переважна більшість членів ЛАД виступила із засудженням цих угод. На Багдадських нарадах арабських держав і ОВП (листопад 1978 р. і березень 1979 г.) були прийняті рішення відкинути Кемп – Девідські угоди і єгипетсько – ізраїльський сепаратний договір, застосувати політичні і економічні санкції до режиму Анвара Садата. Арабські і деякі мусульманські країни розірвали дипломатичні стосунки з Єгиптом, а штаб-квартира ЛАД була переведена з Каїра до Тунісу. [22]

Контрастуючи з «примиренськими» єгипетськими настроями, найбільш радикальну позицію зайняв Національний фронт «стійкості і протидії» у складі Сирії, НДРЄ, Алжиру, Лівії і ОВП. Його члени рішуче виступили проти політики сепаратних угод. Проте внутрішні розбіжності не дозволили членам Фронту виробити єдину лінію в конфлікті і протипоставити її стратегії помірних арабських держав. Одним з лідерів останніх була Саудівська Аравія, керівництво якої розуміло нагальну необхідність переходу ЛАД до політичного врегулювання арабо – ізраїльського конфлікту. 6 серпня 1981 король Фахд Абд ель Азіз Ас – Сауд виснув так званий «план Фахда», що передбачав: