Протікання конфлікту у 80-х роках відбувалося із загостреннями. У 1982 році Ізраїль провів військову акцію із вторгнення на територію Лівану з метою вирішення цілого комплексу своїх проблем: безпеки своїх північних районів, палестинської та ліванської проблем, а також сирійсько – ізраїльських відносин. [33] На початку 80-х років на території Лівану також двічі розміщували багатонаціональні сили (БНС): багатонаціональні сили першого формування (БНС – І) – з серпня по вересень 1982 року і другого формування (БНС – ІІ) – з кінця вересня 1982 по лютий 1984. Частково використання БНС було зумовлено недостатньою ефективністю діяльності Тимчасових Сил ООН в Лівані (ТСООНЛ), які були розміщені на півдня країни в 1978 згідно з рішеннями РБ ООН. Чергове загострення громадянського конфлікту припало на осінь 1988 року, коли в Лівані по суті склалося двовладдя: уряд генерала М. Ауна поширив свою владу на християнські райони, в той час як уряд С. Хосса – на мусульманські. Ліван мав два уряди, але не мав ні президента, ні, фактично, спікера парламенту. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що обидва уряди були визнані відповідними країнами, які розглядали Ліван як сферу своїх життєво важливих інтересів. Ліван постав перед загрозою інтернаціоналізації конфлікту, що могло призвести до остаточного і сильного дроблення країни за етноконфесіональною ознакою. Кризова ситуація, що склалася в Лівані восени 1988 року, була спричинена (як і в період 1982–1984 рр.) дією зовнішнього фактору, насамперед, політикою Сирії. Однак у 1982 безпосереднім поштовхом до кризи стала військова акція Ізраїлю, а криза 1988 року мала принципово інший характер – вона стала наслідком протиріч, що назрівали в рамках системи власне міжарабських відносин, оскільки, як вже відзначалося, саме в Лівані фокусувалися претензії на лідерство в арабському світі та розгорталась боротьба за їх реалізацію. Основним опонентом Сирії в Лівані став Ірак, ліванський курс якого, спрямований на протидію, та, як наслідок, на послаблення позицій Дамаску, був важливим елементом більш масштабних зусиль на регіональному рівні, які мали на меті поновити боротьбу за лідерство в арабському світі. Однак загострення міжарабських – зокрема, сирійсько – іракських – суперечностей у Лівані не становило на даному етапі суттєвої загрози ані життєво важливим інтересам Ізраїлю, ні Сполучених Штатів, ні більшості західноєвропейських країн за винятком хіба що Франції та Ватикану, ні Радянського Союзу, зовнішньополітичний курс якого був спрямований на реалізацію концепції «нового мислення» в рамках відносин Схід – Захід. За обставин, які склалися в Лівані восени 1988 року вихід із кризи міг бути знайдений лише за допомогою такої сили. Яка б змогла виступити в ролі посередника між усіма учасниками конфлікту – як ліванськими, так і неліванськими. Функції посередника в розблокуванні кризової ситуації в Лівані взяла на себе Ліга Арабських Держав. [34]
В цей період діяльність ЛАД із врегулювання ліванської кризи можна поділити на два умовних етапи: перший (з грудня 1988 року до середини 1989) і другий (з кінця травня 1989 до вересня – жовтня 1989). Різниця між цими двома підходами полягає у концептуальних засадах формування підходу до врегулювання ліванського конфлікту, що передбачало і відповідний вибір механізмів для вирішення цього завдання. На першому етапі ЛАД концентрувала зусилля на пошуку компромісу між основними політичними акторами на внутрішньоліванському рівні задля того, щоб визначити прийнятну для всіх сторін кандидатуру на посаду президента країн. Офіційна позиція ЛАД виходила з того, що криза 1988 є внутрішньою за своїм характером, тому для її вирішення потрібно примирити конфліктуючі сторони, але зробити це слід обережно, поетапно, щоразу розширюючи коло учасників переговорного процесу і закріплюючи досягнуті позитивні результати на кожному з етапів. Ліга також наголошувала на необхідності відновлення статус – кво, обрання нового президента та проведення конституційних реформ. Основними концептуальними принципами підходу ЛАД в той період були: беззаперечне визнання територіальної цілісності, незалежності та єдності Лівану як необхідної умови мирного процесу та визнання інституту президентства втіленням та символом незалежності ліванської держави. На другому етапі ЛАД вже дійшла висновку, що криза в Лівані є явищем набагато глибшим і породжена цілим комплексом чинників. [35]
У грудні 1988 року було проведено спеціальну сесію ЛАД в Тунісі, яка доручила міністру закордонних справ Кувейту очолити формування спеціальної комісії Ліги з примирення в Лівані. До речі, Сирія, яка перебувала в цей період в певній ізоляції в арабському світі через свою проіранську позицію в тогочасній ірано – іракській війні, не змогла завадити формуванню цієї комісії, як не намагалась, і змушена була погодитись на посередницьку роль ЛАД у Лівані. 12 січня 1989 року Рада ЛАД сформувала комісію з примирення в Лівані з представників Кувейту, ОАЕ, Алжиру, Йорданії, Тунісу та Судану за участі Генерального секретаря ЛАД Шадлі Клібі. Першою з ініціатив Комісії була організація зустрічі ліванських лідерів М. Ауна, С. Хосса та Х. Хуссейні 30 січня – 1 лютого 1989 року. Позитивним відкриттям цієї зустрічі стало те, що, по суті, всі три лідери виступали за проведення політичних реформ у країні після відродження інститутів ліванської держави як такої, з тією лише різницею, що М. Аун вважав за потрібне проводити трансформацію тільки за умов виведення сирійських військ, а С. Хосса та Х. Хуссейні допускали їхню присутність у державі. Проте навіть за умов наявності певної згоди між трьома лідерами чергового загострення кризи уникнути не вдалося; 14 березня 1989 генерал М. Аун проголосив «визвольну війну» проти Сирії, кінцевою метою якої було «створення в Лівані суспільства, вільного від сирійського впливу». Цього разу навіть країни ЄС, які зазвичай не брали надто активної участі у врегулюванні ліванської кризи, виступили зі спеціальною заявою, засудивши Сирію і закликавши її припинити втручання до внутрішніх справ Лівану, оскільки в основному саме ліванська позиція заважала остаточному врегулюванню ліванського конфлікту. З цього приводу міністр закордонних справ Сирії Ф. Шараа заявив, що «сирійські збройні війська в Лівані не є іноземними військами». Рада Безпеки ООН, до якої було передано цю проблему, доручила Генеральному секретарю Пересу де Куельяру закликати сторони до припинення вогню і підтримки посередницької місії ЛАД. Тим часом християнській стороні конфлікту допомогу став надавати Ірак, а Сирія разом з ліванськими союзниками 21 березня запровадила блокаду території, контрольованої урядом М. Ауна. Розрахунок Сирії полягав у зламі опору ліванської опозиції до того, як вона одержить підтримку з боку міжнародної спільноти.
В цей час відбулася знакова для арабських держав Касабланкська зустріч – 23 травня 1989. Вона засвідчила нові тенденції у міжарабських відносинах і ознаменувала закінчення етапу поглиблення фрагментації системи міжарабських відносин. Почало виділятись нове структурне ядро країн, що займали помірковану позицію щодо проблем регіону, і серед них особливо виділялась Саудівська Аравія як лідер Ради Співробітництва Арабських Держав Перської Затоки (РСАДПЗ), а також Іорданія та Єгипет. Як завжди, процес прийняття рішень на зустрічі був пов’язаний з подоланням багатьох протиріч, підводних каменів міжарабських відносин. Саудівська Аравія проводила практику блокування резолюцій ЛАД, виконання яких послаблювало б позиції Сирії в Лівані. Ця тактика була спрямована на недопущення послаблення Сирії та використання її як противаги зростаючому впливу Іраку і, до певної міри, Єгипту. В Ер – Ріяді мали на меті завадити режиму С. Хусейна перетворитися на лідера арабського світу, а це неминуче мало статись після закінчення ірано – іракської війни. Загалом, Саудівська Аравія розглядала Ірак як важливий елемент системи підтримки безпеки в зоні Перської затоки та субрегіонального балансу сил – і в березні 1989 було підписано саудівсько – іракський пакт про ненапад. Всі нюанси та особливості відносин між арабськими силами знову ставили під загрозу врегулювання ліванської проблеми. Єгипет, в свою чергу, наполягав саме на «арабському рішенні» цієї проблеми, підкреслюючи, що якщо арабські держави цього не зроблять, то рано чи пізно втрутиться міжнародне співтовариство, і в цьому випадку рішення можуть бути не зовсім прийнятними для держав – членів ЛАД. Тому Єгипет та Кувейт запропонували модель розв’язання конфлікту, яка передбачала виведення всіх військових сил, груп та міліції з Бейруту та його околиць протягом трьох місяців. Для цієї мети мав бути сформований спеціальний чотиристоронній комітет для нагляду за процесом демілітаризації Бейруту. Проект не був впроваджений у життя через різко негативну реакцію на нього Іраку.