Важливим кроком у регулюванні імміграційної політики є підписана наприкінці 1990 року в Дубліні дванадцятьма країнами ЄС Конвенція про право притулку та поводження з біженцями (Дублінська конвенція). Вона являє собою першу міжнародну угоду, яка дає біженцю певні гарантії того, що його заява повинна бути розглянута владою тієї держави, куди він її направляє. Для біженців, які проникли на територію ЄС нелегально, компетентною являється країна первинного в'їзду. Це правило не діє в тому випадку, якщо біженець перебував раніше в іншій державі ЄС і там подавав клопотання про надання притулку.
Конвенція регламентує також правила розгляду та обробки заяв про надання захисту, однозначно визначаючи, що ті хто звертається мають право подавати заяву тільки в одній з країн, які підписали Конвенцію. Біженці одержують можливість самостійно визначати бажану країну притулку на всьому просторі Співтовариства.
Крім Дублінської конвенції в регіоні діє також Конвенція про перетинання зовнішніх кордонів, яка передбачає координацію по питанню видачі віз і накладення санкцій на осіб, які нелегально перевозять людей, та не мають необхідних супровідних документів.
Однак проблема перебуває в тому, що наявна міжнародна-правова база не відповідає сформованим у цьому регіоні реаліям. Внаслідок цього багато держав - членів ЄС починають односторонні заходи відносно жорсткості національних законів про імміграцію та надання захисту, це привело до окремих, але дуже істотних невідповідностей із раніше прийнятими міжнародними актами. Наприклад, через розходження в принципах, які застосовуються у країнах Співтовариства, та сама особа, що звернулася з клопотанням про надання притулку, в одній із цих країн може бути визнаною біженцем, а в іншій їй в цьому буде відмовлено. Через значні розбіжності в законодавствах з питань в'їзду і перебування іноземців після скасування прикордонного контролю всередині ЄС виникли додаткові складності по регулюванню в'їзду-виїзду. Без виробітки єдиного підходу при видачі віз будь-які суворі міри імміграційного контролю однієї з країн можуть бути обійдені шляхом в'їзду на територію ЄС через країну з більш сприятливим режимом в її межах. Зокрема, до таких країн можливо віднести, наприклад, Австрію, яка в силу історичних причин, тісних економічних, політичних, культурних і інших зв'язків має безвізовий в'їзд з деякими колишніми соціалістичними державами - Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Таким чином, у іноземців є можливості безперешкодного проникнення на територію ЄС через Австрійську Республіку.
На думку експертної ради країн ЄС, найбільш ефективним і універсальним методом регулювання потоку біженців та іммігрантів являється введення уніфікованих в’їзних документів для всіх держав регіону. Це питання і стало ключовим пунктом Шенгенської угоди. Система заходів для «ефективного прикордонного контролю і вибіркового обмеження імміграції», названа «політикою контрольованої імміграції», та була схвалена всіма країнами-членами Шенгенської групи у якості бази для спільних дій.
Під політикою «контрольованої імміграції» мається на увазі: гармонізація і розроблення єдиного поняття політичного притулку, а також норм і правил його надання; узгодження законодавств країн ЄС стосовно до іноземців взагалі, і до економічних, етнічних і інших міграцій зокрема; визначення квот на робочі місця для робочих мігрантів: уніфікація візової політики як у відношенні вільного пересування в межах ЄС країн-учасниць, так і в'їзду на територію держав Співтовариства та пересування в її межах громадян третіх країн. Протоколи Шенгенської Угоди передбачають ряд заходів для координації дій у цій області.
Водночас нинішня концепція імміграційної політики ЄС все частіше зазнає критики. У Европарламенті серед представників лівих партій існує думка, що розроблені заходи, виключають можливість проникнення потенційного біженця в країну передбачуваного притулку. Вони вважають, що необхідним є перегляд деяких положень, а можливо їх повне скасування. Але ця думка не знаходить широкої підтримки серед парламентаріїв.
У цьому зв'язку певний інтерес представляють результати аналізу демографічної ситуації в країнах Західної Європи, що свідчать про те, що держави Співтовариства потребують постійного притоку іммігрантів. Європейці тепер живуть довше і мають менше дітей, в наслідок чого тягар утримання старих лягає на більш молоде покоління. Крім того, на думку американських дослідників Європа могла б прийняти значно більше переселенців. Наприклад, у країнах ЄС усього лише 2,3 % складають іноземці, у той час як у США – 3,7 %. Але навряд ці доводи приведуть до змін в імміграційній політиці західноєвропейських країн, оскільки страх перед негативними наслідками масової імміграції, особливо зі Сходу, у даний час значно сильніше, ніж розуміння необхідності постійного притоку визначеної кількості іммігрантів.
Зовнішня трудова міграція відноситься до одного з видів міжнародної міграції населення, яка характеризується переміщенням робочої сили, як правило, з менш розвинутих економічно в більш розвинуті країни на тимчасову роботу з наступним поверненням на батьківщину.
2. Сучасна міграційна політика західних держав
Незважаючи на те, що уряд кожної країни суверенний у своєму праві визначати напрямки і цілі міграційної політики, при розробці комплексу заходів, які регулюють процеси зовнішньої трудової міграції, доцільно притримуватися визначених правових стандартів, закріплених у документах міжнародних організацій.
Ратифікуючи міжнародні конвенції країни, які регламентують процес трудової міграції, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством, яке має важливе значення як для самої країни з погляду її інтеграції у світове співтовариство, так і для мігрантів, чиї права за кордоном істотно розширюються.
Вивчення та використання відповідних правових документів міжнародних організацій має велике значення стосовно українського законодавства, оскільки при формуванні національної політики в області зовнішньої трудової міграції повинні бути враховані вимоги міжнародних конвенцій.
У самому загальному виді зміст міграційної політики визначається економічними, політичними і соціальними задачами, які стоять перед країнами. Водночас вироблення мети, концепцій і засобів міграційної політики носить територіально-диференційований характер, що випливає, у першу чергу, із положення країн стосовно спрямованості потоку трудових мігрантів. При цьому міграційна політика країн імпортерів і країн-експортерів робочої сили має значні розходження.
Як правило, міжнародна міграція виникає при наявності значного контрасту в рівнях економічного розвитку і темпах природного приросту країн, які приймають і віддають робочу силу. Тому географічними центрами імміграції є найбільше економічно розвинуті країни, такі, як США. Канада, Австралія, більшість західноєвропейських країн, а також країни, де у зв'язку з бурхливим економічним ростом у результаті високих прибутків від продажу нафти спостерігаються масові імміграції робочої сили (Бахрейн, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати).
Мета імміграційної політики може бути розглянутою в трьох аспектах: забезпечення захисту національної економіки від небажаного притоку трудових мігрантів як по масштабах, так і по якісному складу; рішення найбільше гострих проблем в області зайнятості населення в середині країни, що приймає, за рахунок гнучкого регулювання чисельності іноземної робочої сили («експорт» безробіття); раціональне використання прибуваючих у країну трудових мігрантів в економічних і політичних інтересах країни-імпортера.
При виборі концепції міграційної політики велике значення мають національно-історичні особливості країни. Так, уряди країн Європейського співтовариства, ставлячи своєю метою створення єдиного, міжнародного ринку робочої сили, виходять із концепції інтеграції. Для політики Сполучених Штатів Америки, Канади або Австралії більш типовою є концепція асиміляції, або натуралізації, тому що масовий приїзд іноземної робочої сили в цих державах в основному збігався з процесом формування нації. Очевидно, що дана концепція не відповідала умовам Західної Європи з її історично сформованими націями і високою густотою населення.
Незважаючи на очевидні «вигоди» для підприємців країн, приймаючих у сучасних умовах концепцію ротації, вона не може претендувати на офіційне визнання урядами країн ЄС, тому що її відрито недемократичні та адміністративні принципи суперечать ідеям інтеграції Західної Європи.
На прикладі Німеччини розглянемо, яким способом ідея інтеграції прийшла на зміну широко поширеній концепції ротації іноземної робочої сили. Як показало соціологічне дослідження, проведене науково-дослідним інститутом ім. Ф. Еберта в 1994 р. у Німеччині, серед більшості обстежених груп робітників-іммігрантів частка осіб, що не планують повернення на батьківщину, досить висока і коливається в межах 6,7 – 40,1 % .
Таким чином, у середньому кожний четвертий мігрант у Німеччині припускає залишитися в країні перебування. При цьому, як відзначають західноєвропейські дослідники, частка мігрантів, яка не планувала повернення на батьківщину, продовжує зростати не тільки в Німеччині, але й у ряді інших країн Співтовариства.
Зросла кількість довгостроково працюючих у Німеччині (до 1990 р. у країні 52% мігрантів проживали понад 8 років) це сприяло тому, що підприємці стали розуміти переваги використання на виробництві того самого контингенту мігрантів: робітники звикають до специфіки підприємства, у підсумку підприємець економить на тому, що їх не потрібно наново навчати і вводити в курс справи[ ]. Поступово все більше політиків і економістів стали приходити до думки, що використання праці іноземних робітників не відноситься до числа тільки тимчасового явища, пов'язаного з напруженим становищем на ринку праці і що в разі потреби робітників нелегко буде відправити на батьківщину.