Суть і форми міжнародного руху капіталів у сучасній економіці (стр. 6 из 8)

Франчайзинг є формою співпраці крупного та малого підприємництва. Вона об’єднує елементи оренди, купівлі-продажу, підряду, представництва. Взаємодія крупного підприємства та невеликого підприємства здійснюється на основі угоди франчайзингу, яка укладається між крупним підприємством – франчайзером та малим – франчайзі (оператором). У межах цих угод міжнародні компанії реалізують продукцію та послуги на ринках країн, що розвиваються, використовуючи структури та персонал місцевої фірми. Вони розповсюджені в таких сферах бізнесу, як експлуатація ресторанів і готелів, прокат та обслуговування автомобілів, роздрібна торгівля, будівництво.

Предмет франчайзингової угоди передбачає надання компанією-франчайзером підприємству-франчайзі в обмін на пряму чи непряму винагороду прав на використання франчизи з метою маркетингу специфічних видів товарів та (або) послуг. [15]

Факторинг – це здійснення посередницьких послуг у фінансових розрахункових операціях, який передбачає також обов’язки посередника щодо надання деяких інших послуг комерційного характеру. Основним змістом факторингу є задоволення спеціалізованою фірмою вимог кредитора за рахунок стягнення нею з боржника коштів з комерційного рахунку кредитора. Суть факторингу зводиться до того, що зобов’язання боржника, строк виконання якого не настав, може бути реалізовано кредитором шляхом продажу зобов’язань форфейтеру, який купує зобов’язання за умови забезпечення угоди третьою особою. Механізм форсрейтинга використовується щодо двох видів угод: у фінансовій угоді з метою швидкої реалізації довгострокових фінансових зобов’язань і в експортній угоді – щоб сприяти одержанню грошей експортером, який надав кредит іноземному покупцю [11].

Лізинг – це особливий вид інвестиційної діяльності, спрямований на придбання лізингодавцем у власність вибраного лізингоодержувачем майна у певного виробника (продавця) та надання цього майна за певну плату в тимчасове користування для підприємницької діяльності. Лізинг, який виходить за національні межі (тобто якщо будь-хто з учасників угоди є нерезидентом у даній країні), має назву міжнародний. Залежно від обсягу обов’язків лізингодавця та терміну використання устаткування лізинг поділяється на: фінансовий; оперативний. Оперативний лізинг характеризується невеликим терміном контракту (від 3-ох до 9-ти років) та неповною амортизацією об’єктів лізингу. Після закінчення строку об’єкт лізингу може повертатися орендарем, чи укладається нова угода. Фінансовим (капітальним) лізингом вважається оренда, при якій до орендаря переходять усі ризики та переваги, пов’язані з володінням об’єктом оренди. Лізинг вважається фінансовим, якщо договір оренди передбачає наявність хоча б однієї з наступних умов:

‒ право власності на орендоване майно повністю переходить до орендаря після закінчення терміну оренди;

‒ орендарю надається можливість після закінчення терміну оренди придбати орендоване майно за залишковою вартістю або відновити оренду на умовах символічної орендної плати;

‒ термін оренди охоплює більше 75 % строку корисного використання майна;

‒ дійсна вартість мінімальних орендних платежів дорівнює або перебільшує 90 % поточної вартості орендованого об’єкту.

Таким чином, міжнародні потоки капіталу – це міжнародне переміщення фінансових вимог, потоки між кредиторами та позичальниками в різних країнах та (або) фінансові потоки між власниками та підприємствами, якими вони володіють за кордоном.

2.2 Географія і масштаби міжнародного руху капіталу

У сучасному світі можна нарахувати принаймні десяток країн, які практикують широке залучення іноземних капіталів і досягли високих економічних результатів: Бразилія (60-ті – поч. 70-х рр.), Чилі (80-ті), Австралія, нові індустріальні країни Азії (НІС), Китай. [19] В умовах стабільності та передбачуваності в світовій економіці, коли позичальники поважають свої зобов’язання і сплачують борги, міжнародний рух капіталу може бути ефективним у глобальному масштабі і приносити його учасникам прибутки, що перевищують втрати інших учасників.

Масштаби руху капіталу в світі в цілому і в межах структурних підрозділів можливо оцінити лише приблизно на основі даних консолідованого платіжного балансу всіх країн світу.

До 90-х років переважаюче значення мали прямі інвестиції. Найбільше зростання прямого зарубіжного капіталовкладення припадає на період з Корейської війни (1950 – 1953 рр.) і до першого нафтового шоку (1973 – 1974 рр.). Типовими зарубіжними капіталовкладниками були компанії США, що займались добуванням корисних копалин та інших сировинних продуктів.

З початку 90-х років відбулось стрімке збільшення ролі портфельних інвестицій серед інших форм міжнародного руху капіталу.

Якщо в 1987 році доля портфельних інвестицій складала близько 36 %, то в 2008 році – 76 %.

Як у експорті, так і в імпорті підприємницького капіталу провідні позиції традиційно займають індустріально розвинені країни, на частку яких на сьогодні припадає більше 90 % загальносвітового обсягу як прямих, так і портфельних зарубіжних капіталовкладень/ зарубіжних інвестицій (близько 700 млрд. дол. США на початок 90-х рр.) вони все ще майже вдвічі випереджали своїх найближчих конкурентів Японію та Великобританію (відповідно 248 та 242 млрд. дол. США), але цей розрив має тенденцію до скорочення. Адже в 1985 році сумарні прямі зарубіжні інвестиції США (362 млрд. дол. США) більш ніж у чотири рази перевищували відповідний показник другого на той час великого експортера капіталу – Великобританії (86,6 млрд. дол. США), більш того, на межі ХХ та ХХІ ст. Великобританії і Японія випереджали США за абсолютними показниками щорічних прямих зарубіжних інвестицій [9].

Останні десятиліття підприємницький капітал починають вивозити і країни, що розвиваються (насамперед, нові індустріальні країни Південно-Східної Азії).

Протягом 2005-2010 років суттєві зміни відбулись в сфері імпорту підприємницького капіталу:

‒ США стали найважливішим імпортером капіталу. Така ситуація зумовилась посиленням позицій фірм Західної Європи та Японії, що прагнуть дістатися ринку США;

розвивається тенденція щодо орієнтації іноземного капіталу на індустріально розвинуті країни. У цілому на їх частку припадає в сучасних умовах 3/4 імпорту підприємницького капіталу, а на частку країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн – лише 1/4. Зниження частки країн, що розвиваються як об’єктів прикладення іноземного капіталу тісно пов’язане зі змінами галузевої структури зарубіжного підприємництва. У сучасних умовах основними його напрямками є обробна промисловість (у першу чергу наукоємні галузі) та сфера послуг. Необхідні умови для інвестицій подібного типу існують, насамперед, в економічно розвинених країнах, а також в нових індустріальних країнах. Графічно відобразимо обсяги та структуру міжнародного руху капіталу протягом останніх років (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Обсяги та структуру міжнародного руху капіталу, трлн дол. США

Як бачимо з діаграми динаміка міжнародного руху капіталу суттєво змінилася в бік збільшення величини потоків усіх структурних елементів капіталу. Лише протягом 2008-2009 років збільшення відбувалося дещо повільно, оскільки відчувалися наслідки світової економічної кризи.

Свобода міжнародного руху капіталу в світі приводить до збільшення світового та національного продукту. Але міжнародні капітальні потоки розподіляються в світі нерівномірно. Причина цього – різний рейтинг інвестиційної привабливості країн. Синтетичним поняттям, що пов’язує інтереси іноземних інвесторів з вихідними параметрами країни-одержувача зовнішніх інвестицій є інвестиційний клімат приймаючої країни. [14]

Інвестиційний клімат включає комплекс параметрів, які бере до уваги нерезидент, приймаючи рішення про капіталовкладення. Він формується під впливом політичних, економічних, технічних та соціальних чинників, найважливішу роль серед яких відіграють економічні параметри приймаючої країни. Не існує єдиного загальновизнаного переліку показників, необхідних для характеристики інвестиційного клімату. Їх набір залежить від форми інвестицій, ознак суб’єкту, терміну та умов інвестування. Міжнародні кредитно-фінансові установи необхідною умовою надання коштів, як правило, вважають підписання відповідних угод на найвищому рівні.

Потенційні приватні кредитори у своїх рішеннях керуються, насамперед, параметрами розвитку фінансово-кредитної системи приймаючої країни. Приклад цього – перелік показників, які використовує лондонський часопис «Юромані» для надання уявлень про економічну та політичну надійність майже всіх країн світу: ефективність економіки; рівень політичного ризику. Цей показник наповнюється змістом на основі опитування різних категорій бізнесменів певної країни; показник заборгованості; доступність довгострокового банківського кредитування; доступність короткострокового фінансування; ймовірність виникнення форс-мажорних обставин; схильність до невиконання зобов’язань щодо виплати боргу або його відстрочки.

Для залучення портфельних інвестицій необхідна наявність відповідного інституційного середовища – розвиненого фондового ринку з елементами обслуговуючої інфраструктури та забезпечення репатріації доходу (що залежить від державних гарантій та стабільності валютного курсу для конвертації вкладень). За даними торгової палати США, американські ТНК (як один з основних суб’єктів міжнародного руху капіталів) оцінюють інвестиційний клімат країни майбутнього капіталовкладення за такими критеріями:

‒ характеристика місцевого ринку (ємність, відносні добробут і купівельна спроможність населення та потенціал росту цих показників, а також економіки в цілому);