Це підвищило б прозорість у сфері оборонного планування та військових бюджетів, внаслідок чого зросла б довіра між державами, а також підвищилася б загальна тенденція до більш тісної інтеграції та співробітництва у Європі. У Дослідженні також зазначено, що розширення НАТО зміцнило б спроможність Альянсу робити внесок у європейську та міжнародну безпеку, а також розвивати й поглиблювати трансатлантичне партнерство [39].
Відповідно до Дослідження, країнам-кандидатам на вступ до НАТО слід продемонструвати, що вони виконали певні вимоги, а саме:
· У політичній площині є країнами з діючою демократією та ринковою економікою;
· Поважають права національних меншин відповідно до принципів Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ);
· Не мають нерозв’язаних територіальних суперечок із сусідами та зобов’язалися загалом слідувати принципу мирного врегулювання конфліктів;
· Спроможні та готові здійснювати військовий внесок у діяльність Альянсу та забезпечувати оперативну сумісність з військами інших держав НАТО;
· та забезпечують демократичні цивільно-військові відносини і мають відповідні інституційні структури.
Після набуття членства в НАТО, нові країни-члени матимуть всі права та зобов’язання, пов’язані з членством. Це буде означати, що на момент набуття ними членства ці країни визнаватимуть усі ті принципи, політичний курс та процедури, що були попередньо встановлені членами Альянсу. [39]
Чимала кількість положень Стратегічної концепції 1991 року була розрахована на складний і неоднозначний перехідний період у загальній системі міжнародних відносин, що настав після закінчення “холодної війни”. Власне, ці положення були розраховані на швидкоплинну, динамічну ситуацію, отже, багато в чому відігравали роль підґрунтя для формування остаточної стратегії безпеки альянсу. Концепція була орієнтована на увесь можливий спектр геополітичного вибору новоутворених держав, в тому числі, і насамперед, вибору, що його мали здійснити Росія і Україна. Достатньо пригадати, що Україна на той час залишалась ядерною держаною. Реалії, які склалися у Європі на кінець 1998 року (розширення НАТО на Схід, Балканська криза, політична нестабільність у Росії, відмова України та Білорусі від ядерної зброї, послаблення ролі ООН) зумовило необхідність істотно оновити концепцію 1991 року. Таке оновлення може мати неоднозначний вплив на вироблення політики України, зокрема, та на фактично нове середовище безпеки. Скажімо, декларативне знецінення ролі ООН, серед засновників якої є і Україна, не може не позначитись на зовнішньополітичній діяльності України.
По-перше, в новій стратегічній концепції НАТО не йдеться про необхідність наявності мандату РБ ООН щодо проведення операцій з підтримання миру.
Офіційна позиція України полягає у неприйнятності застосування військових методів врегулювання конфліктів без санкції РБ ООН. Разом з тим це положення не є однозначним. З одного боку, створення та нормативне закріплення нового у сучасній світовій історії прецеденту може мати непередбачувані наслідки, в тому числі й негативні. Фактично поставлено під сумнів ключове поняття сучасної системи міжнародних відносин - поняття державного суверенітету. За цих умов Україна, яка за перші роки незалежності значною мірою спиралась на формально-юридичні підстави у захисті своїх національних інтересів, у захисті суверенітету, змушена буде потерпати від нового співвідношення сил основних гравців світової політики. Тим більше, що в контексті постійного членства Російської Федерації в Раді Безпеки ООН таке положення означає певне послаблення впливу Росії на загальноєвропейські процеси. А отже - й намагання останньої відновити статус впливової світової держави. З огляду на стратегічний курс нашої держави на інтеграцію до євроатлантичних структур, з урахуванням незмінного бажання Росії впливати на ситуацію в Україні, цілком можна передбачити обмеження спроможності змінювати перебіг ймовірних подій, що розгортатимуться поблизу її кордонів [38].
По-друге, в новій Концепції не знайшли відображення раніше зафіксовані в документах НАТО положення щодо нерозміщення ядерної зброї на територіях країн - нових членів альянсу.
А саме можливість розташування ядерної зброї на території сусідніх держав - нових членів НАТО є одним з найбільш гострих питань захисту національної безпеки України. Така перспектива негативно впливає на розвиток системи регіональної безпеки (ЦСЄ). Вона змінює конфігурацію оцінок НАТО різними політичними силами всередині держави. Підтвердженням можливості таких змін може бути пропозиція Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України “внести на розгляд ВР України проект закону про скасування рішень і денонсацію зобов'язань України щодо статусу України як без'ядерної держави" у відповідь на розвиток подій в Югославії навесні 1999 року. Попри всю свою декларативність, ця пропозиція відбила фундаментальні зрушення у настроях окремих політиків у бік ізоляціонізму.
По-третє, концепцією не передбачається точне визначення меж відповідальності альянсу, йдеться про діяльність НАТО в усьому євроатлантичному регіоні (у т. ч. Регіоні ЦСЄ).
Як визначено в Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, наша держава належить до Центрально-Східної Європи. Таким чином, це положення Стратегічної концепції можна розглядати як певну гарантію національної безпеки нашої держави. Але такий висновок є правильним лише за умов реалізації стратегічного курсу на інтеграцію до євроатлантичних структур, яка, зважаючи на зростання переважно енергетичної залежності від Росії і переважно фінансової залежності від Заходу, вже не зможе базуватись на вільному виборі [39].
Програми партнерства стали основою формування політики НАТО щодо країн ЦСЄ, ННД та Середземноморського регіону. Можна виділити наступні функції програм партнерства НАТО з країнами ЦСЄ та ННД:
· підтримка діалогу НАТО з країнами ЦСЄ та ННД в контексті розширення альянсу на Схід;
· пристосування політики безпеки країн-претендентів на вступ до НАТО через механізми консультацій (РПАС / РЄАП) та військових навчань і миротворчих операцій (ПЗМ);
· підтримання партнерських відносин з Росією з метою поглиблення діалогу з питань формування системи європейської безпеки;
· мінімізація негативних наслідків від процесу розширення НАТО зокрема для країн, що залишаються поза межами такого розширення, як Україна;
· налагодження військово-політичного співробітництва НАТО з країнами південного Середземномор’я з метою гарантування власних інтересів безпеки в цьому географічно близькому та нестабільному регіоні.
Порівняння програм партнерства як РПАС/РЄАП, ПЗМ та Середземноморський діалог, дає можливість визначити тенденцію до невідповідності ролі та місця програм партнерства НАТО у зовнішньополітичних пріоритетах країн-партнерів з ЦСЄ, ННД та Середземномор’я, що свідчить про відмінність місця самих програм в політиці НАТО [18, 17].
Цікавою також є проблематика, пов’язана із аналізом рівня впливу російського чинника на процес формування системи євроатлантичної безпеки, оскільки Росія потребуватиме власної зони одноосібного впливу, у якій би вона сама визначала будь-якими доступними засобами перебіг політичних процесів.
Проблема забезпечення Росії відповідними компенсаціями в процесі розширення на Схід є дуже важливою, оскільки це дає можливість продемонструвати готовність до співробітництва, яке для дієздатності НАТО являється не менш важливим, тому що рішення нових завдань, зокрема, нерозповсюдження ядерної зброї і управління кризами, навряд чи можливе без російського сприяння.
Важливе місце в аналізі програм партнерства та співробітництва НАТО є питання проблем їхньої реалізації, серед ключових є проблеми постановки стратегічних завдань та цілей програм, організаційне забезпечення, і особливо ефективність реалізації.
"Політика відкритих дверей" ґрунтується на статті 10 Вашингтонського договору, у якій йдеться про те, що можливість вступу до НАТО відкрита для будь-якої “європейської країни, яка спроможна просувати принципи цього Договору та робити внесок у безпеку на північноатлантичному просторі”.
Розширення Альянсу є постійним та динамічним процесом. З 1949 року, тобто з часу заснування Альянсу, кількість його членів зросла з 12 країн-засновниць до 28 країн-членів внаслідок час шести раундів розширення у 1952, 1955, 1882, 1999, 2004 та 2009 роках [39].
Перші три раунди розширення, коли приєдналися Греція та Туреччина (1952), Західна Німеччина (1955) та Іспанія (1982), відбулися у період панування Холодної війни, коли стратегічні міркування виходили на перший план при прийнятті рішення.
Падіння Берлінського муру в листопаді 1989 року знаменувало кінець Холодної війни, після чого розпався Варшавський договір та розвалився Радянський Союз, що поклало край розподілу Європи. В результаті об’єднання Німеччини в жовтні 1990 року території колишньої Східної Німеччини увійшли до Альянсу. Нові демократії Центральної та Східної Європи прагнули забезпечити гарантію своєї свободи шляхом інтеграції до структур Євроатлантичної організації.