Щорічний Цільовий план “Україна - НАТО”, в якому визначені внутрішні заходи, що запроваджуватимуться Україною, а також спільні заходи з НАТО, має на меті забезпечити досягнення цілей, окреслених Планом дії. Загалом План було сприйнято в Україні неоднозначно. Одні вбачали в ньому проміжний “залік” для приєднання до Плану дій з набуття членства в НАТО, інші - довготривалу стратегію політики співробітництва України з Альянсом, яка не потребує вжиття якихось термінових конкретних заходів. У той же час зобов’язання, взяті Україною в Плані дії “Україна - НАТО” і Цільовому плані “Україна - НАТО” на 2003 рік, досить вагомі. Ці документи передбачають, що Україна вживатиме заходів щодо боротьби з корупцією, відмиванням грошей, отриманих злочинним способом, а також підвищуватиме рівень життя населення. Серед важливих цілей Плану дій - введення мораторію на ініціювання законопроектів про податкові пільги, створення умов для вступу до Світової організації торгівлі та диверсифікація джерел енергопостачання. Наша держава взяла на себе зобов’язання значно просунутись шляхом демократичних реформ, зокрема поліпшити ситуацію зі свободою слова та засобів масової інформації [39].
За перше півріччя 2003 року Україні вдалося досить успішно вжити низку заходів, передбачених зазначеним Планом. Зокрема був створений інституційний механізм втілення заходів Плану дій України на державному рівні, основними складовими якого є Державна рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, що її очолює Президент України, а також Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. Державна рада є основним координаційним органом роботи державних установ у сфері євроатлантичної інтеграції. Національний центр робить оперативні моніторинги, здійснює координацію і контроль за вжиттям заходів Цільового плану.
Та найбільш вагомим внеском України в реалізацію Плану дій, що підтверджує її спроможність надавати певні військові ресурси для виконання завдань, що постають перед Альянсом, зокрема проведення миротворчих та гуманітарних операцій під проводом НАТО, стало направлення українського окремого батальйону радіохімічного, хімічного і біологічного захисту (РХБЗ) до Кувейту, а також участь українського військового контингенту в стабілізаційних силах в Іраку. Важливим кроком України в плані підтримання мобільної спроможності сил Альянсу стала її згода про надання українських літаків АН-124 для використання країнами НАТО на умовах лізингу. Загалом за перше півріччя 2003 року з 256 запланованих заходів Цільового плану виконано 150. Таке інтенсивне виконання заходів Цільового плану було позитивно оцінене керівництвом НАТО на засіданнях спільної комісії Україна - НАТО.
Проте Україна має ще подолати кілька складних проблем, що постають перед нею на шляху до НАТО. Зокрема, вони стосуються відповідності військовим критеріям членства в Альянсі.
1. Головною проблемою тут є спроможність робити свій внесок воєнного характеру в колективну оборону, а також готовність взяти на себе зобов’язання щодо поступового удосконалення своєї обороноздатності. Ця проблема обумовлена насамперед обмеженістю бюджетних асигнувань для зміцнення обороноздатності України.
Але НАТО і не вимагає від нових членів значних витрат на оборону. Основним напрямом поліпшення становища фінансування Збройних Сил України та інших країн-кандидатів є скорочення чисельності ЗС, застарілого озброєння та інфраструктури без скорочення відсотка ВВП, призначеного для оборонного бюджету. Верхньою межею оборонних витрат, що відповідає вимогам для країн НАТО, слід вважати 2 % ВВП. Україна щорічно витрачає на свої оборонні потреби близько 1,3 % ВВП. У разі вступу України до НАТО вона буде зобов’язана вносити до бюджету НАТО щорічно від 0,5 % до 1 % свого оборонного бюджету. Такий фінансовий внесок для України не видається надто обтяжливим. Для прикладу, військові витрати Польщі складають приблизно 1,93 % від ВВП. Чеський уряд з урахуванням усіх чинників погодився на фінансування бюджету НАТО в обсязі 0,9 % [38].
2. Стандартизація та досягнення оперативної сумісності. Про певні зрушення можна говорити тільки стосовно оперативної сумісності сил і засобів, що виділені для участі у спільних діях з підтримання миру. Головна проблема полягає у відсутності значних результатів переведення Збройних Сил на стандарти НАТО. Поки програма закупівлі озброєнь переважно зорієнтована на російських виробників військової техніки. Вирішення цієї проблеми ускладнюється обмеженістю кваліфікованих кадрів та незнання військовими іноземної мови.
3. Повільне формування цивільних структур у Міністерстві оборони України. Призначення цивільного міністра є першим суттєвим внеском у формування цивільних структур у Міністерстві оборони України. Але проблема тут, з одного боку, полягає в недостатній компетентності цивільних у військовій сфері, а з іншого - у неприйнятті й недовірі до цивільного керівництва з боку професійних військових. Очевидно, що способами вирішення цієї проблеми можуть бути: досягнення оптимальних пропорцій між цивільними і військовими в цивільних структурах Міністерства оборони, впровадження освітніх програм щодо військової сфери для цивільного персоналу, чітке розмежування повноважень і функцій цивільних і військових у Міністерстві оборони.
4. Відсутність належної інформаційної підтримки курсу євроатлантичної інтеграції України. Підтримка цього курсу з боку суспільства є визначальною за набуття Україною членства в НАТО. Усвідомленню українським суспільством потреби бути членом Альянсу заважають старі стереотипи. Один з них - “НАТО залишається агресивним блоком”, другий - “НАТО - це клуб багатих країн і на Україну там не чекають”, третій - “Україна не потрібна НАТО, ми маємо жити разом в одній країні - Великій Росії з нашими братами-росіянами або щонайменше бути нейтральною державою” [38].
Головна проблема полягає в тім, що українські засоби масової інформації тиражують старий стереотип НАТО, стереотип недружньої до України організації. Це має своє пояснення, оскільки за радянських часів НАТО розглядалося як агресивний блок, і цей стереотип досі живе у свідомості старшого покоління. Одночасно непродуманість відповідних програм, що спостерігаємо на українському телебаченні, певною мірою сприяє продовженню життя цього старого міфу про НАТО, крім того, у суспільстві не існує чіткого усвідомлення того, що вступ до НАТО корисний з погляду саме пересічного громадянина. Відповідно до соціологічних опитувань 24 % українських громадян не можуть відповісти на запитання стосовно вступу України до НАТО [38].
Очевидно, що засоби масової інформації мають стати ефективним інструментом реалізації політики євроатлантичної інтеграції України. Завдання органів державної влади - усунути старий стереотип про НАТО, стимулювати на державних телевізійних каналах показ реалістичних програм, що віддзеркалюють сучасне НАТО та його перспективу.
Слід зазначити, що повного консенсусу щодо приєднання до Альянсу не було й у країнах-кандидатах на членство. Так, у Польщі за вступ до НАТО висловилося трохи більше 50 % опитаного населення. В Іспанії перед вступом до НАТО за це рішення висловлювалося близько 57 % опитаних. Для України особливість цієї ситуації полягає у тім, що розмежування на прихильників і супротивників вступу України до НАТО відбувається за регіональною ознакою. Так, у Західній Україні вступ до НАТО підтримують 34 %, у Східній - 20 %, отже, західні та східні регіони держави мають різну геополітичну орієнтацію. Така розбіжність визначається насамперед різними історичними умовами розвитку західних і східних регіонів України, етнічним складом населення, а отже, відмінною ментальністю, специфікою економічного розвитку та зовнішньоторговельних зв’язків.
5. Недостатня розробленість вивіреної політичної стратегії і тактики набуття членства в НАТО. Альянс не може розширюватися безмежно. У процесі вступу до НАТО неабияке значення має його динаміка. Міжнародна обстановка змінюється настільки швидко, що Україна вже сьогодні запізнюється з поданням заявки на вступ до НАТО. Розраховувати на те, що в НАТО на Україну чекатимуть ще 20 років, немає підстав. Щоб розраховувати на успіх на самміті НАТО у 2004 році, вкрай важливо пришвидшити всі процеси та реформи, пов’язані з євроатлантичною інтеграцією. Рішення РНБО України було досить несподіваним як для самого українського суспільства, так і для НАТО. Сьогодні Україна може подати заявку про вступ до НАТО, проте для її прийняття потрібно, щоб самі країни НАТО сприймали це позитивно [38].
З іншого боку, не можна погодитися з запропонованою українською стороною процедурою набуття членства в НАТО, згідно з якою Україна може подати заявку після того, як виконає Цільовий план, перейде до Плану дій щодо членства, візьме участь в інтенсифікованому діалозі, пройде внутрішню процедуру, здобуде консенсус у себе вдома та забезпечить підтримку населення не менше ніж 51 % і здійснить ще цілу низку процедур. Це довготривалий і неефективний шлях.
Зазначена процедура значно віддалить реальні терміни вступу України до НАТО. Зазвичай такі процедури країни-кандидати проходять вже після того, як подали заявку на приєднання до Альянсу. А про те, що ці терміни є значно коротшими, свідчать заяви високих американських посадовців про те, що доля України щодо вступу до НАТО вирішиться у найближчі півтора року.
Інша річ, що заявка України має бути вагомою. Її доцільно подати одразу після успішного завершення виконання Плану дій “Україна - НАТО” на 2003 рік, тобто на початку 2004 року. Цей крок має бути імплементований, закріплений конкретною письмовою офіційною заявою про набуття Україною статусу хоча б кандидата в члени НАТО. Тобто має бути відповідний указ Президента України, далі - відповідне рішення Кабінету Міністрів і схвалення указу щодо вступу до НАТО Верховною Радою. Наявність цих трьох ключових документів дозволить продемонструвати Альянсу серйозність намірів України, що буде не декларативною, а реальною політикою.