Глибина розуму - це явище інтелекту, що проявляється у здатності людини висвітлити суть конкретного явища, в її умінні визначити огсновні, суттєві зв’язки між явищами і всередині них.
Гнучкість та рухливість розуму. Ці риси характеризують здатність людини швидко відійти від старих зв’язків і швидко встановити нові відносини, при цьому вміти розглядати явище з незвичайної точки зору.
Логічність. Ця властивість розуму характеризує поцес мислення і визначається співвідношенням аналізу-синтезу, чіткою спрямованістю процесу мислення, його послідовністю, відповідністю поставленому питанню, правельним зіставленням загальних і окремих проблем.
Доказовість і критичність розуму - це вміння людини обгрунтовувати своє рішення. Мислення набуває доказовості і переконливості тоді, коли людина вміє навести для обгрунтування свого рішення неспростовні аргументи і факти.
Важливим для менеджера є системне мислення - найбільш придатний у сфері менеджменту інструмент протистояння парадоксам. Це - схильність до аналізу і синтезу, уміння відокремлювати суттєве від несуттєвого.
Великою мірою успішність менеджера визначаю креативність, як здатність до творчого вирішення задач. Однією з особливостей прояву креативного мислення є добре розвинена інтуїція, тобто розумова діяльність, яка здійснюється немовби “на межі” свідомості. Добре розвинена інтуїція спирається на життєвий досвід людини і живиться багатьма джерелами інформації, яка надходить від усіх органів чуття, миттєво сортується, аналізується і узагальнюється у вигляді процесу прийняття рішення. Часто людина не може пояснити, чому, за якими критеріями обрано таке рішення, що вплинуло на її висновки.
Наявність реалістичного погляду - суттєва перевага менеджера. Але немає протиріччя у тому, що розвинена уява, природна здібність фантазувати можуть посилити потенціал менеджера, сприятимуть підвищенню якості його діяльності. Можна сказати, що межі досягнутого керівником багато в чому залежать від меж його уяви. Чим самостійним є менеджер у своїх діях, тим з більшою користю для справи може використати свою уяву.
Оцінювання розумових здібностей - справа достатньо складна. Непрямою оцінкою є успішне навчання (додатки до документів про освіту), попередні посади, тестування, співбесіда, ділові ігри тощо. Наявність розумових здібностей дає, за інших рівних умов, більше підстав вважати, що людина буде відповідати посаді, тоді як їх нестача іноді слугує першоджерелом надмірно високих самооцінок та неаргументованих зазіхань.
Таким чином, соціально мотивований інтерес до керівної діяльності та достатньо розумові здібності - це неодмінні передумови, мінімально необхідні загальнолюдські властивості, які повинні бути притаманні людині, яка претендує на посаду, що дає право і можливість управляти людьми [2, с. 24-27].
Ділові якості - це здатність знаходити (у межах своєї компетенції, наданих повноважень) найкращій підхід до ситуацій, що виникають та найкоротший шлях для досягнення мети, оперативно приймати самостійні обгрунтовані рішення, послідовно забезпечуючи їх виконання. Конкретно ділові якості проявляються в умінні провадити кваліфікований аналіз ситуації і розібратися в складних обставинах, розробити альтернативні варіанти рішення з наступним вибором найбільш результативного, своєчасно визначити склад дій, необхідних для вирішення проблем, чітко ставити завдання перед підлеглими і здійснювати ефективний контроль щодо їх виконання, залишатися самокритичним в оцінюванні підсумків діяльності.
Ділові якості - складна категорія, певний симбіоз компетентності та організаторських здібностей.
Компетентність - сума спеціальних знань та умінь глибоко розбиратися у справі, доскональне знання своєї справи. Вона визначається професійними знаннями (освіта, підготовка) та практичним досвідом.
Знання живлять мислення менеджера, слугують передумовою кваліфікованого аналізу ситуацій і діагностики стану вивчаємих процесів, своєчасного прийняття аргументованих рішень [2, с. 28-29].
Розділ 3
Підходи до управління в західноєвропейських країнах і Україні
3.1. Основи японського менеджменту
Системи управління японських фірм, на перший погляд, майже такі, якамериканські. Однак використання традиційних японських керівницьких прийомів, в основі яких лежать національні особливості, сприяло появі сучасної оригінальної японської системи управління виробництвом.
Засновниками японської системи менеджмента є Ібука, Ісізака, Курата, Мацусіта, Моріата, Хонда та інші. Неважко помітити, що системи управління японських фірм з’являються із стратегії (довгострокових цілей), обраної на певний період. Головна відмінність систем управління японських фірм від систем інших країн міститься не в статичній (конструктивній) формі, а в системі взаємозв’язків. Вони відображають специфіку культури, яка властива кожній країні.
В основі японського менеджменту лежить принцип, яким керується більшість японців, - “корпорація перш за все”. Цей принцип є одночасно і таємницею успіху корпорацій Японії, і фактором, який породжує різні протиріччя японського суспільства. Концепція “японського типу управління” базується на трьох засадах: система пожиттєвого найму, система підвищення заробітньої платні з виробіткою років і поділ профспілок за компаніями. Принцип “корпорація перш за все” передбачає складну систему відносин:
- відносини між корпорацією иі її працівниками;
- відносини між корпорацією ті її акціонерами;
- відносини між корпорацією та керівниками;
- міжфірмові зв’язки, відносини з іншими корпораціями.
В східних країнах взаємозв’язки будуються на принципі - “у кожного підлеглого є тільки один бос”. На японських підприємствах використовується “консенсуальна” система прийняття рішень. Колективістські відносини на японських підприємствах безпосереднім чином діють на систему управління, роблячи її більш “плоскою” в порівнянні з типовою структурою західних корпорацій. Цьому сприяє думка - “Для підприємства я можу зробити все, що завгодно”. Таке мислення породжує цілком визначену уяву про цінності працівників японських корпорацій: все, що в інтересах корпорації - є добре.
Джерела японського менеджмента формувалися століттями, тому прослідкувати еволюцію розвитку управлінської думки складно [7, с.71-72].
3.2. Розвиток сучасної управлінської думки в Україні.
В 60-70-х роках потужним поштовхом в розвитку теорії управління стала течія по створенню і впровадженнюавтоматизованих систем управління (АСУ) на всіх рівнях господарювання. Хоча досвід розроби АСУ є скоріш негативним, ніж позитивним, але він поклав початок розвитку теорії організацій і теорії систем в Україні. Теорія управління почала розвиватися на основі системного підходу. Нажаль, в Україні не прийнято відокремлювати певні школи, але, тим не менш, в цей час утворилися потужні наукові центри, чи школи, які активно займалися дослідженнями в області управління.
Так, в Києві почали розвиватися три наукових напрямки. В. М. Глушков (1923-1982) очолив напрямок по розробці і впровадженню в практику математичних методів прогнозування і моделювання виробничих систем. Представниками цієї школи була розроблена методологія створення АСУ. На базі дослідження в області кібернетики отримав розвиток системний підхід в управлінні.
Проводячи дослідження в області проектування АСУ в будівництві, наукова школа під керівництвом В. І. Рибальського розробила методи управління складними будівничими об’єктами. Отримали розвиток методи планування і диспетчерізації на основі оптимальних мережних моделей. При розробці мережевих моделей акцент робився на постановку цілей, пошук засобів і методів досягнення цілей. Таким чином, отримала розвиток концепція Друкера - управління за цілями. Цікавий розвиток отримала теорія функцій управління. Дослідження в області функцій управління привели до висновку, що функція має тривимірне вимірювання і може бути представлена трьохвимірною моделлю, якаотримала назву “кубу Рибальського”.
На початку 80-х років формується група під керівництвом Г. М. Доброва, яка активно розвиває концепцію програмно-цілевого управління. В основу цього підходу було покладено метод розробки специфічних планів (і важелів управління) досягнення визначених цілей, який забезпечує чітку узгодженність запланованих заходів з поставленими цілями. В зміст поняття “управління” вкладалось: визначення цілей,вибір шляхів їх досягнення, розподіл ресурсів, використання системи економічних, організаційних, правових, соціально-психологічних, технологічних заходів впливу на виробничі стосунки людей, колективів і організацій в процесі їх діяльності. Складовим елементом такої концепції управління була запропонована морфологічна модель механізму управління програмами. Така концепція зумовлювала переробку гнучких організаційних структур управління, орієнтованих на досягнення цілей. Ідея цілевого підходу до проектування організаційних структур управління належить Б. З. Мильнеру, представнику московської школи менеджмента.
Цікаві розробки проводилися в Інституті економіки АН України В. І. Голіковим, В. М. Герцем та іншими. Областю їх дослідженя були системи відносин в управлінні, сфери діяльності лінейних і функціональних органів управління, застосування економіко-математичних методів прогнозування в системі довгострокового планування комплексним розвитком народного господарства. Донецька школа, представлена Н. Г. Чумаченко та іншими, займалася дослідженням в області теорії систем і її використанням в управлінні підприємствами. Велика увага в цих дослідженнях приділялась виявленню і аналізу впливу факторів, які впливають на процеси формування організаційних структур управління підприємствами, застосуванню комплексів методів в управлінні.