Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства, комісії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з'явилися після 1861 р. Очолювана протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, що існувала з 1843 по 1917 р., опублікувала десятки томів архівних документів із минулого України. У 1873 р. історичне "Товариство Нестора-Літописця" зайнялося вивченням української історії, а у 1882 р. українофіли "Старої громади" заснували "Киевскую Старину" - цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). Після революції 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись українською мовою. Кількість його членів швидко росла -з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до 161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських книжок. Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тільки 176 були україномовними.
Неодмінною умовою одержання магістерського й докторського ступеня до 1918 р. була підготовка наукової кваліфікаційної роботи - дисертації.
Атестація в магістратурі в Росії в XIX столітті складалася із двох послідовних етапів:
1) магістерських іспитів;
2) підготовки й захисту магістерської дисертації.
На початку XIX століття за Статутом 1804 року екзаменаційна процедура складалося із трьох етапів[18]:
Перший етап - «попереднє опитування», тобто співбесіда, що проводилася деканом і двома професорами, по «допоміжних науках». При успішному проходженні опитування здобувач допускався до «публічного випробування».
Другий етап складався із двох «публічних словесних» іспитів: по двох питаннях, які вибиралися й готувалися заздалегідь і з питань, призначуваними екзаменаторами під час іспиту. Далі було письмове випробування по двох питаннях, які вибиралися за жеребкуванням. Із цими іспитами сполучалося й проведення практичних досліджень[19].
На третьому етапі магістрант повинен був прочитати одну лекцію, тема якої визначалася факультетом, і представити дисертацію для захисту на публічних Зборах. Дисертація обговорювалися на засіданні Ради факультету. У випадку, якщо представлена дисертація не була схвалена Радою, і знання випробуваного були недостатніми, факультет не допускав здобувача до публічного захисту.
Слід також зазначити, що через такий великий обсяг вимог до здобувачів збільшилася тривалість магістерських випробувань. Наприклад, отримання магістерського ступеня А.И. Ставровським розтяглося на два з лишком року (20 січня 1840 року- 12 лютого 1842 року), охопивши шість факультетських засідань. Для правознавця Линовського цей акт завершився за вісім місяців (листопад 1838 року - червень 1839 року), для чого треба було 9 факультетських засідань, на яких випробуваний дав відповідь на 60 усних і письмових питань[20]. Такий підхід утрудняв підготовку висококваліфікованих науково-педагогічних кадрів.
В 1844 р. було введено в дію «Положення про введення в учені ступені», що змінило порядок присвоєння магістерського ступеню. Екзаменаційна програма була трохи розвантажена від «допоміжних» предметів, був установлений граничний строк тривалості магістерської екзаменаційної сесії - 6 місяців і не менше трьох засідань факультету. Здобувач вченого ступеню магістра повинен був відповісти на невизначену кількість усних питань і письмово вирішити одне. Також необхідно було написати й привселюдно захистити дисертацію. Акт захисту магістерської дисертації йменувався диспутом. Головними особами, що приймали участь в дисертаційному диспуті були, з одного боку, здобувач ученого ступеня, з іншого боку - опоненти, офіційні й неофіційні. Всі вони в сукупності йменувалися диспутантами. Диспут вівся у формі діалогу: офіційний опонент висловлював заперечення проти того або іншого твердження здобувача, який відповідав на заперечення. Загальні судження про якість роботи звичайно в ході диспуту не висловлювали, тому що саме допущення до публічного захисту означало, що зміст дисертації схвалений компетентною вченою колегією - факультетом. За суворим дотриманням всієї процедури захисту стежив голова, яким міг бути будь-який професор. Офіційними опонентами могли стати призначені викладачі, що не володіли вченими ступенями. Після виступу офіційних опонентів слово міг одержати кожний із присутніх на захисті - і викладачі університету, і особи, що не належали до університетської корпорації.
По закінченні диспуту Рада факультету йшла на нараду, причому рішення по захисту приймалося відкритим голосуванням. Потім декан факультету зачитував постанову про присудження дисертантові відповідного вченого ступеня. Згідно «Положенню» 1864 року за представлену магістерську дисертацію факультет мав право присудити здобувачеві вчений ступінь доктора. Для цього була потрібна одностайна ухвала колегії факультету.
Величезну складність у ХІХ столітті представляли докторські іспити, тому що вважалося, що магістр повинен володіти «історичними знаннями», а доктор - «критичними знаннями». На докторських іспитах були присутні не тільки члени факультету, але й усього університету. Докторантові пропонувалося «невизначене число питань словесних і чотири письмових по жеребі». До середини 80-х років XIX століття у всіх університетах цей іспит був скасований.
Зусилля докторанта направлялися тільки на підготовку якісної кваліфікаційної праці - дисертації. При цьому докторська дисертація повинна описувати «самостійні дослідження якого-небудь наукового питання. Дисертація ця може містити в собі більш великі дослідження предмета магістерської дисертації, але не повинна бути тільки повторюванням її». Докторська дисертація обов'язково повинна бути написана й захищатися тільки латинською мовою. Після захисту обов'язковою була процедура затвердження вченого ступеня доктора наук міністром народної освіти.
Складності підготовки й захисту докторських дисертацій призвела до того, що більшість професорів університетів у Росії на рубежі XIX-XX в.в. мали тільки магістерський ступінь.
Головним іспитом здобувача на вчену зрілість був публічний захист дисертації. Основою такого захисту був диспут за участю не тільки здобувача й опонента, але й всіх присутніх, у тому числі й студентів. При цьому диспут починали, як правило, саме вони. Потім вступали в справу більш імениті гості. Диспут закінчували два заздалегідь призначених офіційних опоненти. Це були відомі в розглядуваній галузі наук професори. Відгуки опонентів здобувачеві заздалегідь не були відомі. Він повинен був давати відповідь відразу ж, у міру надходження питань. Питання задавалися, найчастіше навіть значно гостріше, і науковим керівником здобувача. Вихваляння опонентами й учасниками здобувача або дисертації не допускалося, тому що вважалося непристойним. Професорські колегії університетів дбайливо охороняли свій високий статус і без особливого ентузіазму приймали у свої ряди нових професорів. Потрапити в їхнє середовище означало «опанувати фортецею». Девізом професури тієї пори було: «хто рухає науку, той і вчить». Вважалося, що той, хто закінчував активно працювати в науці, ставав репетиром чужих знань, і його імідж як у середовищі колег, так і серед студентів падав часом катастрофічно.
Коли завершувалася дискусія, оголошувався відгук факультету по дисертації. Далі відкритим голосуванням членів факультету приймалося рішення по дисертації й здобувачеві. За результатами голосування декан факультету робив подання в Раду університету, що і затверджувала його. Здобувач одержував відповідний диплом. До 1864 року його підписував Міністр народної освіти, а пізніше - ректор університету. У диплом доктора медицини вносилася назва дисертації й відділ наук, по якому здобувач піддавався іспиту.
З 1837 року обов'язковою вимогою була відповідність назви виду наук, по яких захищалася дисертація, тому факультету, що закінчував здобувач. При відсутності такої відповідності здобувачеві необхідно було здати екстерном іспити за повний курс іншого факультету. З історії присудження вчених ступенів у дореволюційній історії відомий тільки один такий випадок - присудження ступеня магістра, а потім і доктора права докторові загальної історії О.С.Котляревському, що у зв'язку із цим в 1907 р. змушений був екстерном здати іспити за курс юридичного факультету.
Рівень університетської підготовки студентів значною мірою залежить від кваліфікації професорів.Саме глибина оволодіння того, хто читає курс, форма його викладу, наявність елемента інтересу впливають на студентство і якість освіти майбутніх фахівців.
Протягом досліджуваного періоду планомірна підготовка професорських кадрів не проводилася, вона велася «час від часу».Завдання полягало в тому, щоб знайти серед студентства тих, хто подає надії.Ставка робилася на талант і здібності.
Устінахуніверситетів Підросійської України формуваласяплеядаяскравихталантів, блискучихпрофесорів, щобулиглибокимидослідникамийобдарованимилекторами. Протягом десятирічсвогослужінняосвітівонивсебічнорозроблялиметодикучитаннялекцій, щосприялаглибокомусприйняттюїхстудентами. Вонаввійшлаякнайціннішийкапіталускарбницюнаціональногодосвідуосвітньоїсистеми[21].