Виникнення стратегічного управління було викликане об’єктивними причинами (головним чином ускладненням умов виробництва і реалізації продукту) і стало результатом еволюційного розвитку підходів в управлінні організацією.
Для цього підходу характерна невелика кількість оригінальних завдань управління, наявність завдань, які чітко повторювалися, використання кількісних характеристик для їх опису, перевага жорстких правил і процедур їх рішення, вузьке розуміння ефективності організації, тобто тільки як її прибутковості. Відповдіно застосовувалисья, як правило, жорстко регламентовані системи управління, рисами яких були: висока ступінь централізації, бюрократичні організаційні структури, велика кількість розроблених процедур і правил, які визначили, що треба робити працівникув тій чи іншій ситуації.
У зв’язку з кількісним та якісним збільшенням факторів виробництва, розширення використання на практиці наукових досягнень, все більшою відкритістю національних кордонів для зарубіжних товарів, капіталів і робочої сили, посилення конкурентної боротьби в багатьох галузях промисловості пропозиція стала перевищувати попит. Разом з тим змінюється характер споживацького попиту, все більша увага приділяється соціальним проблемам, захисту прав споживачів, стають актуальними проблеми освіти, екологічної рівноваги. Істотно зростає динамічність і невизначеність факторів і процесів, що протікають у господарському житті.
Це змінило в корені господарську ситуацію, збільшивши значно її різноманітність і складність, поставило перед неохідністю реформування існуючої системи поглядів на управління. Головне , що слід зазначити , стало значно важче, але й об’язково, в силу витрат, які росли, підтримувати відповідність між вимогами ринку і діяльністю організацій по їх виконанню.
У цих умовах жорстко регламентовані системи уже не в змозі успішно вирішувати завдання розвитку організації. Наступив етап оцінки, критичного аналізу існуючих підходів до управління, їх трансформації.
Моніторинг зовнішнього середовища, своєчасне виявлиння загроз і можливостей для розвитку, визначеня переваг у конкурентній боротьбі, і засобів їх реалізації, корекція цліей, гнучке маневрування ресурсами стало основним у цій діяльності.
Таким чином, стратегічне управління представляє собою по суті способ управління, який використовується в умовах:
- виникнення нових, більш складних завдань, обумовлених динамічністю і невизначеністю оточення. Деякі з цих завдань є оригінальними, а тому не може бути використаний для їх вирішення минулий досвід. Ці завдання відрізняються великою кількістю перемінних складних за характером їх залежностей, наявністю випадкових факторів, а також часом обмеження. Вже зараз за деякими даними питома вага подібних завдань, що вирішується організацією і мають тенденцію до зростання;
швидкої зміни задач і відповідною реакцією організації щодо зміни напрямків капіталовкладень, організаційних форм управління тощо;
- високої ціни помилок від прийняття неправильвих рішень . Особливо це стосується вузькоспеціалізованих організацій;
- відсутності розроблених формалізованих схем і процедур рішення задач. У задачах правління переважають якісні характеристики тому вони можуть бути вирішенні за допомогою додаткової інформації, яка отримується від людини на основі її інтуїції.
У стратегічному управлінні підвищується роль методичного, інформаційного і правового забезпечення системи, так як ці проблеми необхідно прогнозувати і вирішувати на довгострокову перспективу.
Забезпечення системи матеріальними ресурсами спрощується, проте підвищуються вимоги до забезпечення системи висококваліфікованими спеціалістами і менеджерами.
У функціональній підсистемі замість функцій маркетингу, планування, організації процесів , обліку і контролю, мотивації і регулювання вводяться функції по стратегічному маркетингу, розробці стратегічних планів , оперативному управлінню реалізацією стратегічних планів. Управляюча підсистема буде складатися з двох компонентів: розробки стратегічного управлінського рішення; управління персоналом по розробці і реалізації стратегічних планів.
Виходячи з вище викладеного, можна виділити основні принципи стратегічного управління:
1. обгрунтований і свідомий вибір цілей і стратегій розвитку організацій. Для їх розвязання повинні розроблятися ефективні рішення в галузях створення нової продукції чи послуг, їх руху на ринки, проектування технологій тощо, що визначає можливості організації.
2. Постійний пошук нових форм і видів діяльності для підвищення конкурентоздатності організацій.
3. Забезпечення співвідношення між організацією і зовнішнім середовищем, управляючою та керованолю підсистемами організації та її елементами.
4. Індивідуалізація стратегій. Кожна організація унікальна в тому розумінні, що має особливості обумовлені складом кадрів, матеріально-технічною базою, культурою та іншими рисами. Тому розробка стратегій проводиться з урахуванням цих особливостей.
5. Чітке організаційне розмежування задач стратегічного управління від задач оперативного управління.
Існує цілий ряд визначень СУ в яких автори роблять наголос на різні його аспекти й особливості,що приводять до невизначеності його поняття.
Дефініція (тобто встановлення змісту поняття) СУ включає, що:
СУ- це вид, сфера діяльності по управлінню, що складається з реалізації обраних перспективних цілей через здійснення змін в організації;
СУ- це процес за допомгою якого здійснюється взаємодія оргації з її оточенням;
СУ- це область наукових знань, що вивчає прийоми й інструменти, методології прийняття стратегічних рішень і способи практичної реалізації цих знань.
Можна виділити 4-и рівні знань, що складають методологію СУ.
Перший рівень – загальнофілософський, який являє собою сукупність поглядів , знань про явища навколишнього світу, тобто філософія, футурологія, математика, теорія інформації, ігор і т. д.
Другий рівень – загальнонауковий , який дає розуміння загальних підходів, принципів, форм організації систем –це теорія систем, кібернетика, теорія організації.
Третій рівень – конкретна методологія як наука , що утворює сукупність знань про управління в соціально-економічних системах: статистика, менеджмент, соціологія, право, економіка і т.д.
Четвертий рівень - методологія, методика, і технологія стратегічного управління.
Узагальнюючи вище викладене, можна сказати що:
стратегічне управління – це таке управління організацією, яке спираючись на людський потенціал як основу організації, орієнтує свою виробничу діяльність на запити споживачів, гнучко реагує і проводить своєчасні зміни в організації у відповідності до змін зовнішнього середовища, що дозволяє добиватися конкурентних переваг і в сукупності дає можливість організації виживати в довгостроковій перспективі , досягаючи при цьому сволї цілей.
Здатності до стратегічного управління припускають наявність п’яти елементів.
Перший – уміння моделювати ситуацію, припускає здатність зрозуміти закономірності взаємодії між потребами, споживчим попитом, діяльністю конкурентів і якістю їхньої продукції з потребами своєї власної компанії і її здатністю задовольняти потреби клієнтів.
Другий - здатнвсть виявити необхідністьзмін, що місттить у собі готовність реагувати на тенденції, що виникають з дії відомих факторів у даній галузі: інтелекту і творчої жилки , що дозволяють на основі обліку комбінації відомих і невідомих величин проводити компанію до готовності до дій у непередбачених обставинах, знаходити можливості для підвищення ї конкурентноздатності.
Третій – здатність розробити стратегію змін, тобто процес пошуку прийнятого варіанта і творчий процес.
Четвертий – здатність використовувати в ході змін надійні методи.
П’ятий - здатність утілювати стратегію у життя.
Корінна перебудова управління економікою нашої країни вимагає змін у всіх аспектах господарського механізму і насамперед в управліінні підприємством , його спрямованості і методів, заснованих на прогнозуванні, уміння своєчасно змінювати свою структуру, реагувати на несподіваннні зміни, долати внутрішні і зовнішні опори.
Фактори, що впливають на зростання ролі СУ:
1.Прискорення змін у навколишній сфері .
2.Поява нових запитів і змін позицій споживачів.
3.Зростання конкуренції.
4.Інтернаціоналізація і глобалізація бізнесу.
5.Поява нових можливостей для бізнесу.
6.Розвиток інформаційних систем, що роблять блискавичним поширення й одержання інформації.
7.Широка доступність сучасних технологій.
8.Зміна ролі людських факторів.
Крім перерахованих факторів, можна привести ряд ситуацій, що можуть спонукати вище керівництво до розгляду проблем у стратегічній перспективі.
1.Значне зниження ефективності роботи компанії.
2. Несподівані дії збоку основних конкурентів.
3.Скандали і вираження невдоволення з боку менеджерів, чи працівників клієнтів.
4.Поновлення членів команди вищої управлінської ланки, що можуть стати каталізатором стратегічних перетворень .
5.Необхідність збереження статусу фірми на ринку .
6.Необхідність залучення інвесторами ефективної стратегії.
7.Злиття чи поглинання компанії.
Процес СУ дає уявлення про етапи, зміст робіт і логічної послідовності їхнього виконання. Процес СУ є різновидом процесу розробкиі прийняття управлінских рішень та містить у загальному вигляді наступні етапи:
- діагностика і структуризація проблем;
- формування рішення;
- прийнятття і реалізація рішеня;
- контроль за виконаннням і оцінка рішення.
Особливості процесу стратегічного управління є: