Потреба розробки нових методологічних підходів безпосередньо пов'язана з бурхливим розвитком бізнесу, прискоренням науково-технічного прогресу.
Як свідчить вітчизняний і закордонний досвід зміна політичної системи не веде автоматично до зміни в системі політичних комунікацій і трансформації типу управління суспільством, що використовує правляча еліта. У радянський період в основному використовувалися маніпулятивні системи комунікацій і ідеологічний тип управління, генетично пов'язаний з епохою Освіти і Великої французької революції.
Ідеологічний тип менеджменту виходить з того, що "ідея стає матеріальною силою, коли вона опановує масами". У цьому плані ідеологічний тип менеджменту створює і має як об'єкт управління "масу": "масу пролетаріату", "селянську масу", "народні маси", "масу віруючих", у якій аннігілюється особистість. Соціологія визначає період появи мас як особливого соціального феномена на рубежі ХІХ - ХХ століть. У роботах Г. Тарда, Г. Лебона, Ш. Сігеле вперше був зафіксований феном мас. Маси відразу залучили до себе увага вчених, оскільки вони стали демонструвати форми поводження, відмінні від власне групових форм. Маси виникали як би випадково, не в силу деякої споконвічної "заданості", пов'язаної з якимись загальними ознаками індивідів, що утворять спільність, а скоріше зненацька, по тому чи іншому конкретному "приводу", їх характеризувала чітко виражена короткочасність існування, але саме головне, вони являли собою безліч індивідів, що відноситься до всіляких типів і видів традиційно виділюваних груп.
Маси завжди відрізняються від інших соціальних груп своєї меншою гомогенністю, з тієї причини, що вони випадковим спонтанним чином поєднують індивідів, що є носіями різноманітних видом діяльності. На відміну від традиційних груп (соціальних, демографічних, етнічних, регіональних), дійсно структуруючих суспільство в тих чи інших відносинах, по суті, маси завжди являють собою особливого роду аморфні, безструктурні соціальні спільності, що характеризуються "випадковим, невизначеним складом, нестійкістю, відносністю існування". Але найважливішою властивістю мас було те, що вони були носіями особливого, специфічного типу свідомості, що складається з перетинання чи сполучення групових свідомостей, але зводи не до них, що пізніше одержало визначення масової свідомості.
У ХХ сторіччі гуманітарні науки неодноразово представляли маси як концентрацію потенційної соціальної енергії, що тільки треба належним чином організувати і направити на досягнення історичних цілей. Ідея наявності потенційної енергії в масах особливо послідовно відстоювалася в марксизмі.
Таким чином, переконання що сформувалося в гуманітарних науках на рубежі XVІІІ - XІХ століть в тому, що політика і соціальне являють собою щось нероздільне, було багаторазово посилене, насамперед у марксизмі, ідеєю гегемонії соціального й економічного стосовно політичного. Наслідком установлення панування соціального над політичним стала поява нового типу комунікації - системи масової комунікації, за допомогою якої стала можливим взаємодія політичного і соціального в умовах індустріального суспільства.
Після закінчення Другої світової війни в Європі й Америці відбуваються глибокі соціально-економічні і політичні зміни, класова структура індустріального суспільства поступово трансформується в соціальну структуру постіндустріального. Границі між соціальними групами і шарами здобувають усе більш рухливий характер. Маса в її колишнім розумінні перестає існувати. У цих умовах ефективність чисто маніпулятивних технологій виявилася під сумнівом. Але процеси змін сучасного індустріального суспільства не привели зовсім до зникнення маси із соціального і політичного простору. Маса придбала інший образ, вона стала більш освіченою, більш інформованою, більш вимогливої до влади. Вона перестала задовольнятися прийняттям чужого змісту, більш того, вона стала випробувати недовіру до простих маніпулятивних технологій. Тому на їхню зміну приходять гуманітарні комунікативні технології, оскільки в умовах постіндустріального й інформаційного суспільства підсилюється тенденція, як до індивідуалізації людського життя, так і росте потреба до комунікації. Гуманітарні технології, на наш погляд, і вирішують з одного боку, проблему самореалізації людини і групи, і з іншого боку, проблему розвитку комунікації в рамках комунікативної стратегії. У контексті гуманітарних технологій людина виступає як своєрідна знакова система, високо інформативна і відкрита для контактів, що полегшує актуалізацію індивідуально-особистісних змістів, що виступають у цьому випадку в якості перетворюючого і преутвореного початку. Специфіка гуманітарних комунікативних технологій полягає в тому, що теоретично, вони не є індиферентними до екзистенціального чи етичного змісту дії. Вони найбільшою мірою залежні від гуманітарного змісту комунікативної практики, інакше вони не є гуманітарними, а просто - технологією соціальної маніпуляції. Гуманітарні технології припускають обов'язкову наявність зворотного зв'язку, діалогу/спілкування між учасниками комунікативного процесу.
Як показує попередній досвід, маніпуляційні технології не створюють стійку структуру комунікативного середовища ні на рівні суспільства, ні на рівні держави. Щоб утримувати структуру маніпуляційного комунікативного середовища, завжди потрібна концентрація влади (політичної, фінансової, адміністративної, ідеологічної). Інакше кажучи, маніпуляційне комунікативне середовище не здатне до само відтворенню, його стійкість підтримується спеціальними зусиллями влади, позбавленої здатності до комунікативної дії.
Виникнення сучасної науки управління відноситься до початку XX в. і пов'язано з іменами Ф. У. Тейлора, Френка і Лілії Гілбрет та Генрі Гантта. Важливою заслугою цієї школи було положення про те, що управляти можна "науково", спираючи на економічний, технічний і соціальний експеримент, а також на науковий аналіз явищ і фактів управлінського процесу і їхнє узагальнення.
Цей метод дослідження вперше був застосований до окремо узятого підприємства американським інженером Ф.У. Тейлором, якого варто вважати основоположником наукового управління виробництвом.
Термін "наукове управління" уперше був запропонований у 1910 р. Л. Брайдейсом. Після смерті Тейлора ця назва одержала загальне визнання стосовно до його концепції.
Метод дослідження Тейлора полягав у розділенні процесу фізичної праці і його організації на складові частини (праця виконавська і праця розпорядча) і наступному аналізі цих частин. Метою Тейлора було створення системи наукової організації праці, що базується на основі експериментальних даних і аналізі процесів фізичної праці і його організації.
Створюючи свою систему, Тейлор не обмежувався тільки питаннями раціоналізації праці робітників. Значну увагу Тейлор приділяв кращому використанню виробничих фондів підприємства. Вимога раціоналізації поширювалася також і на планування підприємства і цехів.
Функції здійснення взаємодії елементів виробництва були покладені на планове чи розподільне бюро підприємства, якому в системі Тейлора приділялося центральне місце.
Важливим внеском Тейлора було визнання того, що робота з управління - це визначена спеціальність. Основною задачею запропонованою їм системи Тейлор вважав зближення інтересів усього персоналу підприємства.
Філософську основу системи Тейлора склала концепція так називаної економічної людини, що одержала в той період широке поширення. В основі цієї концепції лежало твердження про те, що єдиним рушійним стимулом людей є їхні потреби. Тейлор вважав, що за допомогою відповідної системи оплати праці можна домогтися максимальної продуктивності праці. Інший помилковий принцип системи Тейлора полягав у проголошенні єдності економічних інтересів робітників і менеджерів. Цілі не були досягнуті.
Ідеї Ф. Тейлора були розвиті його послідовниками, серед яких у першу чергу варто назвати Генрі Гантта, найбільш близького його учня. Гантт вніс значний вклад у розробку теорії лідерства.
Френк Гілбрет і його дружина Ліліан Гілбрет займалися питаннями раціоналізації праці робітників і дослідженням можливостей збільшення випуску продукції за рахунок росту продуктивності праці.
Значний внесок у розвиток системи Тейлора вніс Г. Емерсон. Емерсон досліджував принципи трудової діяльності стосовно до будь-якого виробництва незалежно від роду його діяльності.
Генрі Форд продовжив ідеї Тейлора в області організації виробництва. У системі Тейлора центральне місце займала ручна праця. Форд замінив ручну працю машинами, тобто зробив подальший крок у розвитку системи Тейлора.
Класична чи адміністративна школа в управлінні займає відрізок часу з 1920 по 1950 р. Родоначальником цієї школи вважається Анрі Файоль, французький гірський інженер, видатний менеджер-практик, один з основоположників теорії управління.
На відміну від школи наукового управління, що займалася в основному питаннями раціональної організації праці окремого робітника і підвищенням ефективності виробництва, представники класичної школи зайнялися розробкою підходів до удосконалювання управління організацією в цілому.
Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. Файоль і інші відносилися до адміністрації організацій, тому часто класичну школу називають адміністративною.
Заслуга Файоля полягає в тім, що він розділив усі функції управління на загальні, стосовні до будь-якої сфери діяльності, і специфічні, стосовні безпосередньо до управління промисловим підприємством.