Зростає роль профтехучилищ у здійсненні державної політики в галузі регулювання ринку робочої сили.
Міністерству освіти і науки України разом із галузевими міністерствами надано право визначати перелік професій, за якими проводиться підготовка працівників у всіх навчальних закладах і на виробництві. Встановлено єдиний обов'язковий для всіх міністерств, відомств, що здійснюють підготовку, рівень навчання, порядок і присвоєння професій, а також право контролю за дотриманням вимог, що висуваються до рівня підготовки кадрів працівників.
Підготовка кадрів має випереджати створення нових виробництв, а також реконструкцію та переорієнтацію діючих. Тому на основі програм розвитку регіону необхідно одночасно передбачати і структуру ПТУ.
Необхідно рівномірно розміщувати ці заклади з врахуванням спеціалізації регіону, кількості учнів, тому що більшість профтехучилищ мають серйозні труднощі з набором учнів.
Уже сьогодні Україна за середнім рівнем освіти працівників (за кількістю років навчання) значно відстає від США, Японії. В розрахунку на одного працюючого рівень освіти становить 10 років, тоді як в Японії — 14, в США- 15 років навчання.
У Державній національній програмі «Освіта XXI століття» виділений спеціальний розділ «Педагогічні проблеми професійно-технічної освітив». Слід відзначити, що протягом останніх 15—20-ти років професійна освіта, професійна підготовка кадрів стали одним із швидкозростаючих секаторів економіки розвинутих країн. Крім підготовки кадрів робітничих професій, великого значення набуває підвищення їхньої кваліфікації.
Підвищення кваліфікації - це безперервно організоване навчання працівників, спрямоване на удосконалення їхніх професійних й економічних знань, умінь та навичок. Підвищення кваліфікації може здійснюватися:
• на виробничо-економічних курсах;
• в школах господарювання;
• на курсах цільового призначення.
Кожна з цих форм має свої цілі та завдання.
Виробничо-економічні курси - це форма навчання працівників, за допомогою якої рівень кваліфікації робітників набуває якості відповідно до технологічної складності виконуваних ними робіт. На цих курсах можуть навчатися також робітники, фактичний рівень кваліфікації яких не відповідає вимогам тарифно-кваліфікаційного довідника до даної професії.
Навчальні плани і програми затверджуються відповідними органами. Строк навчання — до 3-х місяців з відривом і без відриву від виробництва. Навчання закінчується здачею кваліфікаційних екзаменів.
Школа господарювання - це форма масового виробничо-економічного навчання працівників з таких питань: якість продукції, удосконалення форм організації і оплати праці, економія матеріалів, сировини, вивчення досвіду.
Комплектують школи за виробничими чи професіональними ознаками, чисельністю 10—30 чоловік. Разом з робітниками можуть навчатися і спеціалісти.
Курси цільового призначення — складова впровадження нової технології. На курсах, як правило, вивчають нову техніку і технології, правила експлуатації. Навчальні плани розробляються безпосередньо на виробництві. Комплектація груп — по 10—25 чоловік.
Школи передових прийомів і методів праці організовуються з метою масового освоєння нових методів праці. Групи комплектуються по 5-10 чоловік.
Безперервне навчання робітничих професій в умовах виробництва організовується за такими напрямками:
• підготовка нових працівників;
• перепідготовка працівників;
• підвищення кваліфікації;
• навчання суміжним професіям.
Кожен вид може проводитися як за індивідуальною, так і за курсовою формою навчання.
Сьогодні в європейських країнах професійна підготовка кадрів робітничих професій здійснюється за такими основними моделями:
• поєднання загального навчання і професійної підготовки в заключний період середнього навчання тривалістю 3—4 роки (модель — 1);
• концентрація всього профнавчання в спеціальних закладах (ПТУ) з малою кількістю загальноосвітніх дисциплін або їх відсутністю (модель 2);
• модель «дуального учнівства», при якій 20-25 % всього часу учні вчаться в державній профшколі, вивчають там загальні та спеціальні дисципліни, а в основний час вивчають спеціальність на фірмі під керівництвом наставника фірми (модель 3);
• «класичне навчання» — коли освоєння професії і необхідної для роботи інформації здійснюється на робочому місці (модель 4). У цьому випадку держава не несе практичних витрат;
• короткотермінова профпідготовка після закінчення середньої школи на фірмах за рахунок держави з метою подолання молодіжного безробіття (модель 5).
Як правило, у розвинутих країнах поєднуються декілька моделей підготовки працівників, але домінує одна модель: так, модель 1 — в Швеції; модель 2 — в Німеччині; модель 4 — в Японії; модель 5 — в Англії, модель 2-у більшості європейських країн.
3. Зарубіжний досвід вдосконалення професійної підготовки працівників
У розвинутих країнах склалася нова концепція професійно-технічної освіти, яка передбачає повну загальноосвітню базу підготовки, розширення профілю спеціальної підготовки, розвиток здібностей і бажання постійного оновлення знань.
Головним у концепції є вдосконалення зв'язків між системою підготовки кадрів і виробництвом. Система освіти, що склалася, не встигає забезпечити оволодіння спеціальностями, які з'являються на виробництві. Тому саме виробництво покликане активніше сприяти набуттю й розвитку кваліфікації робітників.
Проблема полягає не тільки в пристосуванні системи підготовки робочих кадрів до потреб даного виробництва, а й у випереджаючому зростанні якості робочої сили відносно цих зростаючих потреб. Таким чином, підвищення ролі людського фактора потребує активного зворотного зв'язку.
Протягом останніх 15-20-ти років професійна освіта і професійна підготовка кадрів стали одним із найбільш швидкозростаючих секторів економіки розвинутих країн. За оцінками фонду Карнегі, починаючи з 1985 року в США на професійну підготовку після закінчення середньої школи щорічно витрачається більше 100 млрд. дол., з яких близько 60 млрд. дол. припадає на університети і коледжі, а 40 млрд. дол. складають витрати фірм і корпорацій на внутрішньо фірмову підготовку кадрів. Тобто, у підготовку спеціалістів держава вкладає 60 % усіх коштів. У США нині щорічно проходить професійну підготовку або підвищує кваліфікацію майже 8 млн. робітників. У Франції кількість охоплених різними формами профпідготовки наближається до 4 млн. осіб.
Зростаючі вимоги до знань та професійних навичок під впливом науково-технічного прогресу вимагають підвищеної уваги до концептуальних розробок безперервної освіти, а головне — до її практичного втілення. В наступні 10-15 років категорії робітників, що мають доступ до інформаційних технологій і володіють відповідними навичками праці, становитимуть найбільшу цінність для промисловості.
Всі системи безперервної підготовки робітничих кадрів можна згрупувати і віднести до двох моделей: з відривом і без відриву від виробництва. Відмінні особливості кожної країни полягають лише в переважанні тієї чи іншої моделі, характері їх поєднання. Навчання без відриву від виробництва включає практичну підготовку на підприємстві і теоретичний курс у професійно-технічній школі або спеціалізованому центрі.
Навчання з відривом від виробництва здійснюється в деяких середніх професійно-технічних навчальних закладах і центрах підготовки кадрів.
У ФРН і Данії перевага надається першій моделі, у Франції та Італії —другій. Інші країни Спільного ринку (Великобританія, Нідерланди) застосовують комбіновані системи.
Головний недолік позавиробничої форми підготовки — відсутність зв'язку з виробництвом. Виробнича практика і підготовка у навчальних майстернях не можуть забезпечити такий зв'язок. Наприклад, у міжокружних професійно-технічних школах США виробнича практика займає 80 % навчального часу, але часто проводиться не на самому сучасному обладнанні, особливо в нафтохімічних галузях. Теоретична підготовка за фахом не завжди встигає за швидкою зміною техніки, матеріалів, номенклатури продукції і, відповідною мірою, відстає від розвитку виробництва.
Крім того, підготовка робітників поза виробництвом потребує подальшої їх адаптації до умов виробництва (набуття необхідного кваліфікаційного рівня). Адаптаційні заходи (програми) у США розробляють 37 % фірм.
Однією з форм адаптації до виробництва є система стажування. Найбільшого розвитку вона одержала у Франції. Стажування тут триває 3 — 10 місяців. На малих і середніх підприємствах питома вага стажерів становить близько 3 %, а на великих підприємствах - близько - 20 % від загальної кількості працюючих.
Одним із способів адаптації до виробництва є традиційна система навчання. Але й вона не може задовольнити потреби у кваліфікованих кадрах через низький рівень теоретичної підготовки майбутніх робітників і невиправдано вузьку спеціалізацію. В США теоретична підготовка в системі учнівства займає лише 10 % навчального часу. В ФРН питома вага теоретичної підготовки формально вища — 25 % (за прийнятим земельним законодавством), фактично ж коливається від 7,5 до 35 % (остання цифра отримана за рахунок великих підприємств). За даними обстежень , близько 26 % учнів, в основному малих і середніх підприємств, не відвідують обов'язкові професійні школи. Підприємства часто завищують свої потреби в учнях, використовують їх як дешеву робочу силу (27 % часу, відведеного для виробничого навчання, учні зайняті на допоміжних роботах, що не мають відношення до їх майбутньої спеціальності). Майже 44 % учнів малих підприємств або взагалі не отримують роботу, або вона не відповідає отриманій кваліфікації. Отримуючих однакові дипломи учнів малих підприємств не приймають на роботу до великих фірм, тому вони змушені проходити додаткову підготовку. Щоб поліпшити справу, малі та середні підприємства створюють міжзаводські навчальні центри.