Пошук загальних закономірностей психіки, які поширюються на всі її сторони, на всі явища здійснювали Макс Вертгаймер (1880–1944), Вольфган Келср (1887–1967) і К. Каффка (1886 1941). Гештальтисти висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур (гештальтів), первин них стосовно своїх компонентів. Такий підхід сприяв розвитку знань про психічні процеси, розробці категорії психічного образу, а також ствердженню системного підходу.
Своєрідну психологічну теорію джерел активності людини розробили один із засновників гештальтизму, творець теорії поля К. Левін і його послідовники: Р.Ліпштт, Л. Фестінгер і ін.
У 20-х роках XX ст. виник біхевіористський напрям у психології, творцем якого вважається американський психолог Джон Уотсон (1878 1958). Уотсон та інші біхевіористи оголосили предметом психології не психіку, а єдину поведінку, яка розглядалася як сутність ефекторних, переважно моторних (рухомих) реакцій, спостерігаються із зовні і описуються схемою «стимул-реакція». Сама ж свідомість і психіка кваліфікувались ними як фіктивні поняття. Звідси випливало дещо звужене трактування завдань психології дослідження поведінки живої істоти, адаптується до її навколишнього середовища (фізичного і соціального).
Пізніше творець «динамічної психології» Роберт Вудвертс (1869–1962) змінив біхевіористську формулу «стимул-реакція» на більш змістовну формулу опосередкованого детермінізму W S Ow R W, яка розшифровується як «навколишній об'єкти організм, що володіє певною ситуаційною і цільовою обстановкою дія видозмінений світ». Характерною ознакою розглянутих теорій і наукових течій і, що, більшість їх авторів у тій чи іншій мірі ігнорувала соціальну природу психіки людини.
Засновник французької соціологічної позитивістської школи Еміль Дюркгейм (1858 19І7) проголосив необхідність роз-су соціології, спрямованої на вивчення різних соціальних фактів. Учений розглядав суспільство як реальність, яку не можна звести до сукупності індивідів і відводив визначальну роль у суспільстві «суспільній свідомості». Поділ праці і солідарність він розглядав як основу суспільства, а соціальний конфлікт – як патологічне явище.
Ідея про соціальну зумовленість інших явиш людської психіки і поведінки одержала розвиток у роботах Шарля Блонделема (Ї876–1939). Моріса Гальбвахса (1877–1945), П’єраЖане (1859–1947) та ін.
Представники «персонологічного» напряму у психології (В. Штерн, Г. Олпорт та ін.) зробили спробу подолати «атомістичний» підхід до свідомості, дослідження ізольованих психічних функцій і перейти до вивчення цілісного психічного життя людини та сфери її мотивів, що сприяло плодотворній розробці проблем особистості. У теорії Абрахама Маслоу (1908 1970), що розкрив мотиваційну сферу людини, висунуто ідею про ієрархічну побудову мотивів, де основними, базовими потребами людини є фізіологічні спонукання, потреби в безпеці і захисті, любові, пошані і самоактуалізації.
Погляди А. Маслоу одержали свій розвиток у теорії існування, відносин і зростання Клейтона Алдерфера, двофакторній теорії Фредеріка Херцберга, теорії зустрічних потреб Девіда Мак-Клелленда, теорії Х та У Дугласа МакГрегора та ін.
Значний обсяг наукових досліджень із психології і соціології здійснено в колишньому СРСР, особливо у післясталінськнй період. Глибоко вивчались потреби людини, мотиви поведінки, внутрішні двигуни особистості, установки, ціннісні орієнтації, емоції. Розроблено психологічну теорію трудової діяльності (А.М. Леонтьєв, С.П. Рубінштейн), теорію функціональних систем (А.К. Анохін), різні аспекти пізнавальної та комунікативної діяльності працівників (Є.С. Кузьмін), концепцію активності у колективі (А.В. Петровський). Одними із піонерів відродження соціології стали професори В.О. Ядов і Т.І. Заславська. Д.Н. Узнадзе і його послідовники розробили основи вчення про установки готовність людини до певної діяльності в об'єктивній ситуації, що склалася.
Нині в Україні функціонують Інститут психології ім. Г.С. Костюка та Інститут соціології Національної академії наук, що вивчають громадську думку з соціально-економічних питань. Періодично скликається з'їзд товариства психологів. Для координації і концентрації досліджень різних наукових інститутів створено Раду міжвідомчого Центру наук про людину.
Для теорії практики менеджменту найбільш актуальними є соціально-психологічні проблеми формування та діяльності трудових колективів, сумісництва людей у групах, поліпшення соціально-психологічного мікроклімату, мистецтво контакту керівника з підлеглими, вимоги до їхніх соціально-психологічних якостей у різних умовах навколишнього середовища, організація системи впливу з урахуванням особливостей людей, створення внутрішньої структури й механізму розвитку та виявлення мотивів поведінки тощо.
На практиці використання знань з психології і соціології здійснюється через соціально-психологічні методи управління. Ці методи ґрунтуються на використанні соціально-психологічних факторів і спрямовані на управління соціально-психологічними процесами, психічними властивостями людей для досягнення поставлених цілей.
Соціальна психологія та інші науки, що займаються вивченням діяльності людей, розрізняють поняття «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність».
Людина – це родове поняття, біологічна істота, що належить до класу ссавців і є вищим ступенем розвитку живих організмів на Землі. ЇЇ відмінність полягає в націленості свідомістю, високо розвинутим мозком, у здатності виробляти знаряддя праці і використовувати їх для впливу на навколишній світ.
Індивід (від лат. individum неподільне) людина як одинична природна істота, представник виду hgmg sapiens, що наділений індивідуально своєрідними рисами (задатки, захоплення та ін.). Одночасно індивід виступає як окремий представник людського суспільства (соціальна істота, що оволодіває власною поведінкою і психологічними процесами).Індивіду властиві найбільш загальні характеристики: цілісність психофізіологічної організації, стійкість у взаємовідносинах з навколишнім світом, активність.
Особистість це свідомий індивід (одиничний представник людського роду), що займає певне становище (має певний статус) у суспільстві, поза яким людина може стати особистістю. Особистість реалізує себе на чотирьох рівнях функціонування: біологічному (людина-природа), психологічному (людина - людина), соціальному (людина суспільство) і інформаційному (людина – ноосфера).
Індивідуальність це особистість з її неповторним своєрідним поєднанням психологічних особливостей, що проявляється в інтелектуальній, вольовій і емоційній сферах. Індивідуальність продукт соціального розвитку. Відомий російський вчений І.І. Мечников писав: «Чим вище організована суспільна істота, тим більш виражена в ній індивідуальність» (Мечников Й.Й. Этюды оптимизма. – М., 1909. -196). У завдання менеджера входить сприяння розвитку індивідуальностей, створення для цього належних умов.
Найважливішою умовою ефективного впливу учасників виробничого процесу І використання їхніх потенціальних можливостей є вивчення і врахування індивідуальних особливостей кожного окремого працівника і всього трудового колективу.
Об'єктом детального вивчення насамперед має стати психологічна структура особистості, куди входять: спрямованість, індивідуально-психологічні особливості особистості, її темперамент, характер, уміння здійснювати саморегулювання, психічні процеси, рівень підготовки. Компонентом структури особистості є спрямованість містке поняття, що включає різні властивості особистості: її потреби й інтереси, ідейні і практичні установки. Для менеджера важливо знати, які саме з цих особливостей виявляються більшою мірою, бо це визначає психічну діяльність особистості, її схильність до певного виду занять.
Спрямованість особистості характеризується відношенням первинних (природних) і вторинних (суспільних за своїм походженням) потреб в її житті. З цим співвідношенням пов'язані зміст і характер тих цілей, на досягнення яких спрямована діяльність особистості, їх близькість чи віддаленість, їх суспільна значущість. Первинні потреби людини (їжа, одяг, житло та ін.) мають задовольнятися за будь-яких суспільних відносин людей, тому самі собою ще не характеризують її як особистість. Характерним для неї може бути спосіб задоволення цих потреб і їх місце в системі мотивів діяльності. Провідну ж роль у визначенні спрямованості особистості відіграють вторинні, зокрема духовні потреби, які зумовлюються суспільними умовами її життя. Такими є потреби в праці, в духовному спілкуванні з іншими людьми, пізнавальні, естетичні та ін.
Чим багатші й різноманітніші потреби особистості, тим більше у неї спонук до діяльності, тим різноманітніша її діяльність. Потреби людини, Їх зміст і різноманітність залежать від суспільних умов життя, від місця, яке людина займає в цьому житті, та ступеня її розвитку.
Спрямованість особистості характеризується також співвідношеннями в її житті матеріальних і духовних потреб. Це співвідношення виявляється у змісті і характері тих видів діяльності, якими зайнята людина, в тому, як вона використовує своє дозвілля, як часто відвідує театральні вистави, концерти, кіно тощо.
Забезпечення правильного співвідношення матеріальних і духовних потреб набуває особливої ваги у зв'язку із скороченням робочого дня і тижня в нашій країні (за умов оптимальної зайнятості населення), збільшенням часу на задоволення духовних потреб, на заняття наукою, мистецтвом, спортом.
З потребами тісно пов'язані звички людини. Природа Їх така ж сама, що й навичок. Вони виробляються завдяки багаторазовому повторенню певних способів дії. Внаслідок звикання до цих дій у певний час і за певних умов самі дії часто виконуються при цьому автоматично. Така схильність людини до певних способів дії і називається звичкою. Вона сприймається людиною як потреба, що спонукає її до певних дій. Цим звичка відрізняється від навички.