8. Взаємовигідні відносини з постачальниками. Цей принцип націлений на створення нових відносин з постачальниками. При постійних відносинах з постачальниками можна говорити про управління ланцюжками доданих цінностей для споживачів.
Як бачимо, одним з цих принципів є процесний підхід, який полягає у таких твердженнях:
усі види діяльності описуються у вигляді взаємопов’язаних процесів;
визначення ключових процесів;
управління ресурсами як результативним процесом;
більш ефективне досягнення бажаних результатів;
можливість використання інформаційних технологій для своєчасного прийняття управлінських рішень.
Концептуальною основою стандарту ISO 9000 є те, що організація створює, забезпечує та покращує якість продукції або послуг за допомогою взаємопов’язаних процесів, які повинні постійно аналізуватися та удосконалюватися.
У кожного процесу повинен бути власник – особа, яка відповідає за цей процес. Власник процесу повинен забезпечувати однозначне розуміння всіма учасниками процесу їх відповідальності і повноважень, повинен організовувати взаємодію під час вирішення проблем, які охоплюють декілька структурних підрозділів організації.
Загальне управління якістю здійснюється за допомогою системи управління якістю. Системи управляння якістю – це сукупність структури і процедур, процесів і ресурсів, необхідних для реалізації управління якістю. Вона повинна бути складовою частиною системою управління організації і має створювати у керівництва організації та/або споживача впевненість у тому, що продукція або послуга буде відповідати встановленим вимогам до її якості. При цьому масштаб системи якості повинен відповідати завданням організації в галузі якості (політики у галузі якості).
В Україні системи управління якістю сертифікували понад 700 підприємств та організацій.
Сьогодні Українська асоціація якості, яка є лідером громадського руху за якість в Україні, об’єднує 450 провідних підприємств з усіх регіонів України та близько 1000 фахівців з якості з різних країн. За ініціативи та за участю цього об’єднання в Україні відбуваються процеси формування нової філософії якості.
Основним завданням ISO є підтримка розробки міжнародних стандартів, тестування і сертифікації, спрямованих на розвиток міжнародної торгівлі якісними продуктами та послугами. Ця організація об’єднує біля 150 країн, з 2004 року Україна також входить до ISO. За даними Міжнародної організації зі стандартизації (ISO) у світі сертифіковано понад 600 тисяч систем менеджменту якістю. Кількість сертифікованих систем менеджменту якістю в Італії охоплює близько 100000 підприємств і організацій, у Великій Британії – більше 45000, Німеччині – близько 25000, Франції – більше 15000.
Міжнародною організацією зі стандартизації розроблено ряд універсальних міжнародних стандартів серії 9000, що визначають систему управління якістю. Використання міжнародних стандартів (МС) ІSО серії 9000 дозволяє організації досягти таких переваг:
· краще розуміння і узгодженість діяльності у сфері якості у всій організації;
· гарантії постійного використання системи якості для управління в цілому;
· удосконалення системи документації;
· підвищення розуміння у персоналу аспектів якості;
· підвищення продуктивності праці, а, отже, зниження затрат;
· створення фундаменту для постійного удосконалення діяльності.
В Україні запроваджено міжнародні стандарти ISO серії 9000 як національні (ДСТУ ISO 9000:2001, ДСТУ ISO 9001:2001 та інші).
Суб’єкти господарювання продовжують використовувати близько 16 тис. ГОСТів і до 30 тис. галузевих нормативних документів (НД) колишнього СРСР, затверджених до 1992 року. Ці НД значною мірою містять технічні характеристики, які не відповідають сучасному науково-технічному рівню. Недостатньо оновлює фонд стандартів колишнього СРСР Міждержавна рада зі стандартизації, метрології та сертифікації (МДР): 100–250 документів щорічно. З них лише 20–50 ГОСТів гармонізовано з міжнародними чи європейськими нормами. За збереження таких темпів для заміни НД колишнього СРСР сучасними стандартами знадобляться десятки років [11].
В Україні напрямки робіт, завдання та показники розвитку стандартизації на середньострокову перспективу визначає Програма [3]. Відповідно до неї передбачено заходи щодо розвитку національної системи стандартизації з метою підвищення конкурентоспроможності та якості продукції, інноваційного розвитку виробництва на основі нормативно-правових актів України, вимог СОТ, інтеграції до ЄС та врахування національних інтересів. Ці заходи також дадуть можливість досягти кращої узгодженості функцій, повноважень та діяльності центральних органів виконавчої влади у сфері стандартизації, а також підвищити її ефективність [2, 3, 5].
Значну проблему створює наявність нормативної бази з великою кількістю застарілих НД, що не відповідає потребам національного та глобального ринків, гальмує підвищення якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції, вступає у пряме протиріччя з принципами державної політики у сфері стандартизації [2, 5].
Важливим є принцип спадкоємності робіт із стандартизації, базований на системності робіт.
Стандартизація як наука має значні методологічні напрацювання, що дозволяють реалізувати поставлені практичні завдання. Не можна відкидати попередні здобутки в галузі стандартизації. Принципи, форми та методи стандартизації повинні бути адекватними змінам, що відбуваються, і відповідати міжнародній та європейській практиці.
Міжнародну систему добровільної стандартизації очолюють три загальновизнані організації: Міжнародна організація зі стандартизації (ISO), Міжнародна електротехнічна комісія (ІЕС) та Міжнародний союз телекомунікацій (ІТU), зокрема, сектор стандартизації у сфері телекомунікацій – ІТU-Т. ISO є найбільшим світовим розробником міжнародних стандартів. На початок 2010 року до її складу входить 160 країн. ISO, IEC та ITU заклали підвалини стратегічного партнерства із СОТ для поширення вільної та чесної світової системи торгівлі. Політичні угоди, досягнуті у межах СОТ, потребують доповнення їх технічними угодами [4, 7].
У цілому глобальна система стандартизації базується на угодах про співпрацю:
– між ISO, IEC і ITU на міжнародному рівні;
– між організаціями зі стандартизації на регіональному рівні, наприклад, CEN, CENELEC та ETSI в Європі;
– двосторонніх між національними органами стандартизації [4].
Пріоритетність інтеграції України до ЄС є державною політикою. Напрямки та політику адаптації вітчизняного законодавства до європейських вимог стосовно норм і стандартів детально проаналізовано в [2, 5]. Відповідно до мети дослідження доцільно розглянути організаційно-методологічні підходи ЄС у сфері стандартизації.
В ЄС система стандартизації та підтвердження відповідності пройшла два етапи формування.
Чинна практика веде свій відлік від 1985 року, коли було прийнято директиви «нового», а потім і «глобального підходу» до технічної гармонізації. Раніше в країнах ЄС діяли системи національних стандартів, обов’язкових до застосування. Згідно з «новим підходом» вимоги до продукції та послуг установлюють на основі таких принципів:
– обов’язкові вимоги зазначають не в стандартах, а в директивах ЄС, що їх приймають на законодавчому рівні, та в технічних регламентах;
– обов’язкові вимоги до продукції суворо обмежено лише її безпечністю;
– стандарти не є обов’язковими, вони лише визначають шляхи досягнення обов’язкових вимог директив;
– уведено категорію «гармонізований стандарт», виконання якого не є обов’язковим; він передбачає презумпцію відповідності директивам, тому застосування таких стандартів звільняє виробників і постачальників від необхідності звертатися до органів сертифікації;
– наявність переліку добровільних стандартів, які в директивах розглядають як основу презумпції відповідності.
На національні системи стандартизації має вплив політичний та економічний вибір, зроблений суспільством. Незважаючи на швидкий розвиток міжнародної стандартизації та застосування єдиних загальноприйнятих принципів організації робіт, у сучасному світі є відмінні системи стандартизації.
Виокремлюють три основні моделі: північноамериканську, японську та європейську [16].
Північноамериканську модель базовано на ринку та конкуренції як основі його ефективного існування. Головне завдання держави – забезпечити стабільні умови функціонування ринку без прямого втручання. Це обумовило принципи організації системи стандартизації: добровільні стандарти, які розробляють науково-технічні чи професійні товариства, і технічні регламенти, прийняті органами державного управління. Систему характеризує велика кількість стандартів, дублювання та неузгодженість вимог. Прикладом такої моделі є система стандартизації США.
Європейська модель підтримує загальну для всіх країн Західної Європи концепцію розвинутої держави, зобов’язаної узгоджувати демократичні, соціальні та культурні інтереси суспільства з ринковою економікою. Національні органи є асоціаціями, з якими уряди укладають угоди щодо виконання окремих державних управлінських функцій.
Японську модель базовано на тісній співпраці економічних кіл та органів державного управління. Стандарти розробляють промисловці в рамках професійних об’єднань у співробітництві з відповідним міністерством, що затверджує стандарти.
Особливістю системи є спрямованість на внутрішній японський ринок, який створена система ефективно захищає, оскільки заінтересовані зарубіжні сторони позбавлено прав участі в стандартизації [16].
Узагальнюючи тенденції у глобальній системі стандартизації, можна виділити такі особливості: