В Україні ще не склався дійовий механізм інвестування масштабних технологічних змін. Існуючі державні науково-технічні програми часто не забезпечують кінцевих результатів. Міністерства та відомства обтяжені соціальною необхідністю підтримки традиційних виробництв‚ не мають достатніх коштів для інноваційної трансформації своїх галузей. Недержавні комерційні структури ще не можуть здійснювати довгострокові проекти‚ які б забезпечували базові технологічні зміни. Іноземні інвестиції здебільшого спрямовані на підтримку традиційних для України виробництв‚ які мають експортну перспективу у короткостроковому періоді.
Основним недоліком здійснюваної інноваційної політики залишається її переважна спрямованість на управління “процесом”‚ а не “кінцевими результатами” технологічних змін. Треба створювати матеріально-технічне підґрунтя для системи стимулів та необхідних організаційно-технологічних умов ефективної роботи‚ хоча би‚ найкращої частини науково-технічного та виробничого потенціалу. Тому при вдосконаленні інноваційної політики є дуже важливим створювати стимулююче економіко-правове середовище саме тим суб`єктам циклу “наука–техніка–виробництво”‚ які забезпечують позитивні кінцеві результати своєї діяльності.
Державна інноваційна політика повинна стати найважливішою підоймою діяльності по виведенню економіки України з кризи і забезпечення її динамічного зростання. Головною метою такої політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентноздатної продукції.
Основними принципами державної інноваційної політики є:
· орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;
· визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;
· формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;
· створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;
· забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;
· ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;
· здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;
· фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;
· сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;
· інформаційне забезпечення суб’єктів інноваційної діяльності;
· підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.
Держава здійснює активну інноваційну політику на підставі використання прямих та непрямих інструментів економічного впливу, а також шляхом створення стимулюючого законодавчого та інституційного середовища для всіх суб`єктів інноваційного процесу.
Держава є головним суб'єктом управління інноваційною діяльністю. Реалізуючи інноваційну модель розвитку, вона, як орган управління усіма економічними процесами в країні, визначає пріоритети науково-технічної діяльності і підтримує їх розвиток через систему фінансово-кредитних та податкових інструментів, формує організаційні механізми інформаційного і ресурсного забезпечення інноваційної діяльності, створює умови для зростання науково-технічного потенціалу країни. З цією метою розробляється законодавча база, яка визначає правові, економічні та організаційні умови науково-технічної й інноваційної діяльності, регулює відносини між суб'єктами науково-технічної та інноваційної діяльності, встановлює порядок і умови надання фінансової підтримки юридичним особам, що здійснюють науково-технічну та інноваційну діяльність. Будучи суб'єктом управління, держава визначає стратегічні і поточні завдання у сфері інноваційної діяльності, формуючи довгострокову і поточну інноваційну політику.
Дійовим засобом реалізації державної інноваційної політики має стати законодавче та нормативно-правове її забезпечення. Основою яких є Закони «Про інноваційну діяльність» та «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в України».
Закон «Про інноваційну діяльність» визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.
Законодавство України у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України (254к/96-вр) і складається із законів України «Про інвестиційну діяльність» (1260-12), «Про наукову і науково-технічну діяльність (1977-12), «Про наукову і науково-технічну експертизу» (51/95-вр), «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних фактів» та інших законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.
Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:
· визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;
· формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;
· створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;
· захисту прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності;
· фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;
· стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;
· встановлення пільгового оподаткування суб’єктів інноваційної діяльності;
· підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.
Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» визначає правові, економічні та організаційні засади формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в Україні. Метою Закону є створення правової бази для концентрації ресурсів держави на провідних напрямах науково-технологічного оновлення виробництва та сфери послуг у країні, забезпечення внутрішнього ринку конкурентною наукоємною продукцією та виходу з нею на світовий ринок. Визначенні цим Законом пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні зобов’язують органи виконавчої влади України всіх рівнів створювати режим найбільшого сприяння виконанню робіт, спрямованих на реалізацію відповідних пріоритетних напрямів, та концентрації на них фінансово-економічних та інтелектуальних ресурсів.
Суб’єктами, які беруть участь в реалізації державної інноваційної політики, є:
· органи державного управління та підпорядковані їм структури;
· виробничі підприємства і підприємства в галузі послуг усіх форм власності;
· установи сфери науки і освіти;
· установи і господарчі суб’єкти, які функціонують на терені забезпечення зв`язку між наукою і економікою;
· суб’єкти інформаційної та комп’ютерної інфраструктури;
· фізичні особи, які беруть участь в будь-якій сфері інноваційної діяльності.
Світовий досвід проведення державної інноваційної політики виробив низку інструментів такої політики‚ серед яких найвідомішими є: пряме фінансування створення нової продукції та технології у рамках державних науково-технічних програм; надання позик‚ у тому числі безпроцентних; державні дотації; зниження ставок податків на прибуток; податковий кредит на приріст обсягів досліджень та розробок; виключення з прибутку‚ що оподатковується‚ поточних видатків на НДДКР; пільговий режим оподаткування видатків на НДДКР при міжфірмовій кооперації; звільнення (зменшення ставки) прибуткового податку з громадян; звільнення від певних відрахувань до бюджету; звільнення від сплати податку на прибуток та капітал власників акцій ризикових інноваційних фірм; пільгове кредитування; створення фондів для впровадження інновацій з урахуванням ризику; зниження державного мита для індивідуальних винахідників; відстрочка сплати мита чи повне звільнення від нього; прискорена амортизація та інші амортизаційні пільги; державне замовлення та закупівля продукції інноваційних фірм; прийняття пільг щодо джерел ризикового фінансування інновацій; доплата кваліфікованим науковим кадрам з державних коштів; створення спеціальних законів для ефективної роботи малого інноваційного бізнесу; створення необхідної інноваційної інфраструктури. В Україні необхідно застосовувати більшість з наведених інструментів державної інноваційної політики.
Регулюють інноваційну діяльність в Україні органи державної влади: законодавчої – через прийняття відповідних законів, виконавчої різних рівнів – через прийняття рішень про підтримку певних інноваційних проектів. Однак надання переваги у процесі державного регулювання інноваційної діяльності методам прямої дії криє у собі певні загрози. Практика показує, що на ефективність методів прямої дії суттєво впливають суб'єктивні чинники – упередженість осіб, що приймають рішення, їх недостатня компетентність у питаннях експертизи проектів, прихована зацікавленість та лобіювання вибору конкретного проекту тощо. Тому останнім часом у країні все частіше вдаються до непрямих методів підтримки інноваційної діяльності. Зокрема, фінансова підтримка інноваційних проектів не означає їх пряме державне фінансування без повернення вкладених коштів. Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність» суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надано фінансову підтримку на таких умовах: