Відправним пунктом планування при використанні цього методу є ціль чи група цілей, які конкретизуються у завданнях, і під реалізацію яких виділяються необхідні ресурси [28, ст. 32].
У кожній програмі повинні бути відображені:
- стан проблеми, основні передумови її програмного вирішення;
- головна мета програми, її місце в загальній системі цілей галузі чи підприємства;
- система цілей та основних завдань програми;
- цільові показники, які розкривають кінцеві результати реалізації програми;
- шляхи досягнення цілей програми, система програмних заходів;
- організаційно-виконавча структура;
- дані про ресурси, необхідні для виконання програми та про строки її здійснення;
- оцінка ефективності результатів реалізації програми.
В управлінській практиці широко застосовуються такі групи комплексно-цільових програм: народногосподарські програми; галузеві; регіональні та міжгалузеві програми для окремих об’єктів; програми розвитку підприємств, розроблення та впровадження окремих машин, технологій тощо [12, ст. 58].
Ефективність реалізації плану чи комплексно-цільової програми залежить від механізму, що регулює систему економічних взаємовідносин на рівні окремих підприємств, організацій і галузей. Таким механізмом в умовах ринкової економіки є комерційний розрахунок.
Комерційний розрахунок в умовах ринкової економіки виступає одним з ефективних механізмів регулювання системи економічних взаємовідносин на рівні окремих підприємств, організацій і галузей.
Комерційний розрахунок грунтується на загальних принципах ринкової економіки: максимальній самостійності економічних суб'єктів; повній їх відповідальності за підсумки господарської діяльності; конкуренції виробників товарів та послуг; вільному ціноутворенні; відмові держави від прямої участі в господарській діяльності ринкових суб'єктів; соціальній захищеності громадян. Інакше кажучи, необхідною умовою ефективного функціонування ринкового механізму регулювання економіки є наявність незалежних, самостійних суб'єктів ринкових відносин.
Комерційний розрахунок застосовується у двох видах: як метод управління діяльністю цілим підприємством (повний комерційний розрахунок) і як метод управління його відносно самостійними структурними виробничими підрозділами (внутрівиробничий, внутріфірмовий комерційний розрахунок).
На повному комерційному розрахунку функціонують суб’єкти підприємницької діяльності, які мають права юридичних осіб, володіють самостійним балансом, відкривають власні рахунки в банках, наділені правом укладання угод, договорів з юридичною чи фізичною особою як суб’єктом ринкового господарювання. Діяльність відносно самостійних середніх та дрібних виробничо-господарських структурних одиниць підприємств та організацій базується на засадах внутрішнього комерційного розрахунку. Механізмом його реалізації є система договорів, що містить взаємні зобов’язання щодо здійснення господарської діяльності. Такі структурні одиниці за межами підприємства чи організацій права самостійної економічної діяльності не мають, їх можливості реалізуються лише на засадах внутріорганізаційного підприємництва [28, ст. 35].
Повний комерційний розрахунок як метод управління застосовується на підприємствах, в організаціях і установах усіх форм власності: державної, колективної (кооперативної), приватної, мішаної.
На засадах внутрішнього комерційного розрахунку працюють відносно самостійні у вирішенні питань виробничо-господарської діяльності середні та дрібні виробничо-господарські одиниці підприємств і організацій.
Вони ведуть облік своїх витрат та результатів, складають бухгалтерський баланс (або спрощені розрахунки, подібні бухгалтерському балансу) та створюють фонди матеріального стимулювання. Взаємовідносини з підприємствами чи організаціями, часткою яких вони є, грунтуються на системі договорів, що містять взаємні зобов'язання. Права самостійної економічної діяльності за межами підприємства чи організації такі структурні одиниці не мають.
Комерційний розрахунок повністю не виключає регулюючого впливу на господарську діяльність суб'єктів господарювання з боку держави або вищих щодо них управляючих систем. Таке регулювання здійснюється не волюнтаристським впливом на господарські процеси, а із застосуванням системи економічних регуляторів господарської діяльності [12, ст. 59].
Економічні регулятори господарської діяльності виступають як система важелів непрямого економічного впливу держави і керуючих систем організацій для стимулювання різних напрямів виробничо-господарської діяльності суб’єктів підприємництва. Економічні регулятори поділяють на загальнодержавні (податки, умови кредитування, економічні пільги та санкції, регульовані ціни) та місцеві (податки, збори, рентні платежі).
1. Податки. Це обов’язкові платежі, які стягують центральні та місцеві органи державної влади з фізичних і юридичних осіб. Вилучені кошти від податків надходять у державний і місцеві бюджети. Розмір податкових ставок закріплюється у законодавчому порядку. Найважливішими серед економічних регуляторів є прямі та непрямі податки. До прямих належать податки, що сплачуються безпосередньо з доходу (податок на прибуток, землю, транспорт, на додану вартість, заробітну плату та її приріст тощо). Непрямими є податки, що стягуються у вигляді надбавок до цін товарів і послуг (акцизний збір, податок з продажу). Завдяки податковій політиці держава, з одного боку, встановлює вищі податки на ту діяльність чи товари, які не мають суспільного значення (лікеро-горілчані та тютюнові вироби, ігровий бізнес тощо), а з іншого, має можливість знижувати податки там, де потрібно забезпечити пріоритетний розвиток окремих сфер або тих, які виконують особливу соціальну роль, наприклад підприємства товариств інвалідів [28, ст. 35].
2. Умови кредитування. Практика кредитування господарської діяльності як один із визначальних економічних методів притаманна комерційним банкам, які її здійснюють за рахунок власних та залучених коштів, зокрема одержаних кредитних ресурсів від центрального банку — Національного банку України. Вплив банків на господарську діяльність організацій здійснюється шляхом визначення розмірів відсотків за кредит, орієнтуючись при цьому на виплачену центральному банку відсоткову ставку, швидкість обороту кредитних ресурсів, види кредиту тощо.
3. Пільги. Одним із дієвих регулятивних засобів господарської діяльності є економічні пільги, встановлені державою щодо переваг, додаткових прав, які надаються певним категоріям організацій, підприємств, регіонам (часткове чи повне звільнення від сплати певних податків, платежів, порядку розрахунків між бюджетом і підприємствами тощо).
4. Санкції. За порушення правових, майнових норм, умов договорів, контрактів, що призводить до негативних майнових, фінансових, господарських чи підприємницьких результатів, держава може застосовувати примусову відповідальність — санкції (певні види покарань), визначені державними законодавчими актами, угодами, договорами, контрактами [12, ст. 60].
5. Ціни. Впливаючи на процес встановлення верхніх рівнів ціни на окремі товари та фіксовані ціни, граничні норми рентабельності виробництва та розміри торговельної націнки для ланок товаропросування, держава може поліпшити соціальний захист окремих категорій населення, стимулювати чи дестимулювати виробництво деяких товарів.
6. Місцеві податки та збори. Це платежі, які сплачують громадяни за користування інфраструктурою, що належить місцевим територіальним громадам. Вони надходять у місцеві бюджети і є доповненням до загальнодержавних податків. Їх стягнення регламентується Декретом Кабінету Міністрів України “Про місцеві податки і збори”. До місцевих податків належать плата за землю, податок на нерухоме майно фізичних осіб, податок на промисел, податок з реклами тощо. Цим Декретом визначено такі збори: готельний збір; за паркування автотранспорту; ринковий збір; за видачу ордера на квартиру; курортний збір; за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі; за право використання місцевої символіки; за право проведення кіно- і телезйомок; за проведення місцевих аукціонів; конкурсного розпродажу, лотереї та інші.
7. Рентні платежі (фіксовані платежі). Це платежі до державного бюджету, які встановлюють для підприємств із сприятливішими природними й транспортними умовами виробництва. Така політика дає змогу їм одержувати диференційний чистий прибуток технологічні методи менеджменту [28, ст. 36].
Бізнес-планування в управлінні. Світова і вітчизняна практика підприємництва свідчить, що неодмінною умовою досягнення максимального прибутку внаслідок втілення підприємницького проекту (угоди) є розроблення бізнес-планів. Бізнес-план — документ, в якому подаються аналіз і оцінка діючої або запланованої до реалізації програми. Фактично це система взаємопов’язаних у часі та просторі заходів і дій, узгоджених як з метою, так і з ресурсами (людськими, матеріальними й фінансовими). Цей вид планування використовують суб’єкти усіх форм і видів підприємництва. Він є також невід’ємною складовою угод виробничого, торгово-комерційного та фінансово-кредитного характеру.
Бізнес-планування для забезпечення успішної реалізації проекту і залучення до його втілення інвесторів (банків, підприємств, організацій, фондів, громадян) має враховувати такі моменти:
- чітко формулювати сутність і мету задуму;
- переконливо обґрунтовувати можливість втілення підприємницької ідеї (проекту) в життя;
- впровадити схему реалізації цієї ідеї у виробничу практику;
- визначити переваги передбачуваного бізнесу перед конкурентами;